Я з трепетом дістав квитки на лайнер, а моя дружина натомість поклала на стіл список будівельних матеріалів для Світлани. — Твій круїз може почекати, Геннадію. Дах нашої доньки — ні, — сказала вона, і в її очах я побачив, як наша спільна мрія поступається місцем обов’язку
— Знову ти зі своїми сентиментальними вигадками! Що ти собі надумав, Геннадію? Який круїзний лайнер? — Оля відкинула брошуру на стіл, наче це був якийсь рекламний спам. Її голос, зазвичай м’який, зараз звучав гостро.
— Але ж, Олю, це наша п’ятдесята річниця! Золоте весілля! Я хотів зробити тобі справжній сюрприз, щось незабутнє. Ми могли б поплисти до Середземного моря, побачити Італію… — Я відчував, як запал, з яким я планував цю поїздку останні пів року, повільно гасне, наче свічка на вітрі.
— Незабутнє? Геннадію, прокинься! Ми вже не ті двадцятирічні дурники, що мріяли про подорожі. У нас інші пріоритети. У Світлани ось ремонт на дачі, онукам потрібні нові планшети. Хіба ти не розумієш, що наші гроші зараз потрібніші родині? Ти просто старий мрійник, смішно… — Вона засміялася, але в цьому сміху не було жодної радості. Він пролунав для мене, як ляпас.
Я, Геннадій, людина проста. Працював усе життя інженером на заводі. Руки в мене не золоті, але працьовиті. Усе, що маю, здобув чесною працею, копійка до копійки. З Ольгою ми разом уже п’ятдесят років. Навіть не віриться, що минуло пів століття. Познайомилися в далекому місті Чернігові, на студентській вечірці.
Я тоді був молодий, трохи сором’язливий, а вона — справжня красуня, з косою до пояса і очима, наче два озерця. Пам’ятаю, як довго наважувався запросити її на танго.
Наше життя ніколи не було схожим на кіно. Були і радощі, і побутові виклики, які ми долали разом. Будували кооперативну квартиру, виховували доньку Світлану.
Я завжди вважав, що ми — єдине ціле, нерозривний союз. І хоча з роками романтика трохи притихла, я був впевнений, що наша любов, перевірена часом, сильніша за будь-які негаразди.
Я пишався Олею — нашою домогосподаркою, матір’ю, а тепер уже й бабусею. Вона завжди була практичною, відповідальною, вміла заощаджувати, знала ціну кожній гривні. Це був її дар, і я завжди цінував його, бо сам був трохи розсіяним і більше схильним до мрій.
Особливо трепетно я чекав на нашу п’ятдесяту річницю. Золоте весілля! Це ж не просто дата, це цілий етап, про який пишуть у книжках. Я вирішив, що наш подарунок має бути особливим. Не чергова каструля чи теплий светр, а справжнє переживання, спогад, який зігріватиме нас у старості. І я придумав — тижневий круїз Середземним морем. Уявляв собі: ми вдвох, сидимо на палубі, п’ємо каву, дивимося на захід сонця над Італією чи Грецією. Це була моя заповітна мрія, яку я хотів розділити з нею.
Пів року я збирав інформацію, потайки відкладав гроші з пенсії та своїх невеличких підробітків, порівнював ціни, вибирав маршрути. Мені допомагала моя племінниця, Леся.
Вона молода, сучасна, працює в туристичній фірмі. Вона і порадила мені цей круїзний лайнер, запевнивши, що це ідеальний варіант для літніх пар. Я був такий радий, як хлопчик, який отримав нову іграшку. Купив красиву, глянцеву брошуру, щоб урочисто вручити Олі разом із квитками.
Одного четверга, коли Світлана з онуками зайшли до нас на обід, я вирішив, що момент настав. Приготував наш улюблений пиріг із вишнями, накрив стіл кращою скатертиною, яку Оля берегла для особливих подій, і чекав вечора. Коли ми залишилися вдвох після вечері, я простягнув їй ту саму брошуру.
— Олю, я маю для тебе сюрприз. Дивись, — сказав я, ледь стримуючи хвилювання.
Вона спочатку розглядала картинки з байдужим виразом обличчя. Потім на її чолі з’явилася зморшка, яка завжди свідчила про те, що їй щось не подобається.
— Що це за дурниці, Геннадію? Круїз? — Вона підняла на мене погляд, і я побачив у ньому не радість, а неприховане роздратування.
— Так! Ми попливемо до Італії, Олю, на наші п’ятдесят років! Я вже все забронював, — поспішив я.
І тут сталося те, що я ніяк не міг очікувати. Вона не вигукнула радісно, не обійняла мене. Вона відштовхнула брошуру і почала говорити ті самі колючі слова. Вона назвала мене сентиментальним стареньким, мрійником, який не розуміє реалій.
— На що ти витратив гроші, Геннадію?! Ти знаєш, скільки коштує такий круїз? Це ж майже половина нашої річної пенсії! — Її голос здіймався, перетворюючись на крик.
— Але ж я відкладав, Олю! Це гроші, які я сам заробив, — спробував я виправдатися, але це лише розпалило її гнів.
— І що? Це наші спільні гроші! У нас онуки ростуть, їм потрібен комп’ютер, Світлана хоче поміняти дах. А ти хочеш кататися на кораблику? Ти взагалі думаєш про сім’ю чи тільки про себе? — Вона розмахувала руками, і я не впізнавав своєї дружини. Ця практичність, яку я завжди цінував, тепер здавалася мені холодним егоїзмом.
Я спробував пояснити, що квитки можна повернути, що нам треба спокійно поговорити, але вона вже не слухала. Вона просто встала і пішла до спальні, зачинивши за собою двері. Я залишився сам, у тиші, біля столу з недоїденим пирогом і брошурою, що валялася на підлозі.
Мені стало гірко. Не через гроші, не через круїз. А через те, як легко вона знецінила мій подарунок, мої зусилля, мою мрію, яку я хотів подарувати нам обом. За п’ятдесят років я ніколи не відчував себе настільки самотнім і незрозумілим. Я завжди думав, що мрії — це те, що нас об’єднує, а виявилося, що вони нас розділили. Її мрії були про практичні речі, про допомогу дітям, а мої — про емоції, про відродження романтики.
Кілька днів ми майже не розмовляли. Я намагався вести себе, як завжди, але мені не вдавалося. Між нами зависла напруга, наче хмара перед грозою. Я відчував образу, а вона, здавалося, відчувала лише злість через мою непрактичність.
Одного разу до нас прийшла Леся. Вона зайшла, щоб провідати нас і, звісно, поцікавитися, як відреагувала Оля на сюрприз. Я розповів їй усе, не приховуючи деталей.
— Дядьку Геннадію, мені так шкода. Це ж був такий чудовий подарунок. Мені здається, тітка Оля просто злякалася, — сказала Леся, намагаючись мене втішити.
— Чого злякалася, Лесю? Круїзу? Вона боїться води? — Я гірко посміхнувся.
— Ні, вона злякалася змін. І витрат. Вона звикла контролювати фінанси, і твій вчинок, по суті, забрав у неї цей контроль. Це не виправдання, але спробуй її зрозуміти. Для неї матеріальні речі — це безпека, — пояснила Леся.
Але зрозуміти мені було важко. Мені здавалося, що безпека — це мати поруч чоловіка, який тебе любить і хоче бачити щасливою. Невже мої намагання зробити щось для нашого щастя стали для неї проблемою?
Я все ж таки скасував круїз. Це було неприємно, але я не хотів загострювати ситуацію ще більше. Туристична фірма повернула більшу частину коштів, але невеликий відсоток, як штраф, таки залишився в них. Коли я розповів про це Ользі, вона лише похитала головою.
— Бачиш, Геннадію? Я ж казала, що це були марні витрати. Навіть на тому, що повернули, ми втратили, — пролунало замість подяки чи співчуття.
Я вирішив, що тепер не буду робити їй ніяких сюрпризів. Нехай усе буде так, як вона хоче: практично і передбачувано. Допомогли Світлані купити матеріали для ремонту даху. Вона була щаслива. Ми з Ольгою поїхали на дачу, де я, як завжди, пораюсь по господарству, а вона займається квітниками. Здавалося б, усе повернулося на свої місця, але щось зламалося. У повітрі залишалося відчуття віддаленості. Я перестав ділитися з нею своїми думками, своїми маленькими мріями.
У день нашої річниці ми сиділи вдома. Донька з сім’єю привезла торт, привітала нас, подарувала мені новий інструмент, а Олі — дорогу косметику. Я подарував Олі золотий кулон, який вона сама вибрала тижнем раніше. Все було правильно, логічно і… прісно.
Коли всі поїхали, ми залишилися самі.
— Геннадію, ти сьогодні якийсь не такий. Ти чого мовчиш? — запитала вона, розглядаючи себе в дзеркалі з новим кулоном.
— Я просто втомився, Олю, — відповів я. Це була правда, але не вся. Я втомився від нашої дистанції.
— Може, вип’ємо чаю? — запропонувала вона.
— Давай, — погодився я.
Ми сиділи на кухні, пили чай із чашками, які нам подарували ще на перше весілля. Вона розповідала про якісь побутові речі, про сусідку. Я слухав, кивав, але моя душа була далеко, на палубі того лайнера, який плив без нас до Греції.
— Я сьогодні думала… Ти знаєш, Геннадію, той круїз… Може, не треба було мені так різко. Я просто злякалася, що ти роздаєш наші заощадження… — раптом сказала вона тихо.
— Це нормально, Олю. Я розумію. Ти завжди думаєш про майбутнє, про дітей, — відповів я рівним голосом, намагаючись не видати, як сильно мене вразило це її несподіване зізнання.
— Просто… Просто нам уже не потрібні такі розкоші. Нам потрібен спокій, Геннадію. І щоб ти був поруч. Це і є моя найбільша цінність. — Вона поклала свою долоню на мою.
— Я завжди буду поруч, Олю, — сказав я, стискаючи її руку.
У ту мить я відчув, що хоча ми не поїхали в круїз, хоча вона не розділила мою романтичну мрію, ми все одно залишаємося разом. Вона, можливо, ніколи не стане мрійницею, а я — надто практичним. Ми різні, але ми п’ятдесят років йдемо однією дорогою. І питання тепер не в круїзі, а в тому, як нам жити далі з цією різницею між нами.
Це наша історія. І, здається, вона ще не закінчена. Як ви думаєте, чи варто мені взагалі намагатися влаштовувати ще якісь несподівані сюрпризи, чи краще жити далі, керуючись лише практичними міркуваннями?
