Я з Андрієм разом уже дев’ять років. Коли я виходила за нього заміж, очікування були прості – затишок, підтримка, спільне життя. Я не планувала якихось грандіозних подій. Мене влаштовувало все, що було. Аж поки одного дня я не виявила, що моя свекруха, пані Ольга, стала моєю найближчою людиною, чиє плече виявилося надійнішим за чоловіче. Вона підтримала мене у ситуації, яку б, мабуть, більшість інших засудила. Але її мудрість та людяність допомогли мені вистояти.
— Яно, ти мусиш мені сказати правду.
— Правду? Яку правду, Ольго Миколаївно? — голос мій тремтів, і я ледве стримувала сльози.
— Про Андрія. Я бачу, як ти змінилася останнім часом. І він теж. Щось сталося, і я хочу знати, що саме. Це стосується…
— Це стосується його зради! Він завів іншу! І він навіть не приховує це особливо! — слова вирвалися, мов лавина. Я більше не могла тримати це в собі.
Пані Ольга повільно сіла на стілець, її обличчя стало білим, як крейда. Вона схилила голову, і на мить мені здалося, що вона заплаче. Але вона зібралася.
— Коли це сталося? Хто вона? — її голос був тихим, але твердим.
— Останні три місяці. Я знайшла повідомлення у його телефоні. Я знаю, що так не роблять, але… це було сильніше за мене. А вона… це його колега по роботі. Її звати Марина.
— Добре, Яно. Дякую, що ти мені сказала. Мені шкода, дуже шкода, що тобі довелося це пережити. Але не поспішай. Дай мені час це обдумати.
Наше знайомство з Андрієм було не надто романтичним. Ми зустрілися в університетській бібліотеці, шукаючи одну й ту саму рідкісну книгу про історію Києва. Він тоді вчився на юриста, а я — на філолога. Почали спілкуватися, разом готуватися до іспитів, а потім наші посиденьки переросли у побачення. Через два роки ми одружилися.
Весілля було скромним, у тісному колі. Пані Ольга тоді мені дуже сподобалася. Вона була спокійною, усміхненою жінкою років шістдесяти, із добрими очима. Вона не намагалася мене повчати чи домінувати, що часто буває у стосунках невістка-свекруха. Вона просто прийняла мене, як доньку. Її чоловік, тато Андрія, не дожив до нашого весілля, його не стало п’ять років до того. І пані Ольга жила сама у їхньому великому будинку в передмісті.
Перші роки нашого спільного життя були схожі на більшість інших. Ми знімали невелику квартиру у Львові. Працювали, будували кар’єру, мріяли про власне житло. Пані Ольга часто запрошувала нас на обіди у вихідні. Вона чудово готувала, і ці сімейні збори були для мене справжнім святом. Я не мала дуже близьких стосунків зі своєю мамою, тож Ольга Миколаївна стала для мене заміною цієї материнської теплоти.
Вона ніколи не лізла у наші справи. Могла дати пораду, тільки якщо ми самі про це просили. Якось у нас були проблеми з грошима, і ми соромилися про це сказати. Але вона якось відчула це, і просто надіслала нам значну суму, написавши: “Це не позика, просто купи собі щось гарне, Яно. А ти, Андрію, візьми собі на нову курточку”. Це було тактовно і надзвичайно щедро.
Минуло п’ять років, і ми нарешті купили свою двокімнатну квартиру. Звісно, не без суттєвої допомоги Ольги Миколаївни. Андрій тоді багато працював, пропадав на роботі допізна. Я це розуміла, адже ми виплачували іпотеку, і кожен додатковий заробіток був важливий.
А потім, пів року тому, все почало змінюватися. Андрій став дратівливим, відстороненим. Він перестав ділитися зі мною своїми справами. На мої запитання відповідав односкладово. Телефон постійно тримав при собі, чого раніше не було. Я відчувала, що між нами росте стіна. Навіть наші вихідні, які ми раніше проводили разом, стали іншими. Він знаходив причини поїхати у “відрядження” або затриматися “на важливій нараді”.
Я намагалася говорити з ним, але він усе заперечував.
— Яно, ти вигадуєш. У мене просто багато роботи. Я втомився, — казав він і відвертався.
Я не хотіла вірити у найгірше. Я любила його і наше спільне життя. Але ця внутрішня тривога не давала мені спокою.
Одного вечора, коли Андрій був у душі, я не витримала. Його телефон лежав на тумбочці. Це було неправильно, я знаю, але моя жіноча інтуїція кричала. Я взяла його телефон. І там, у закритому чаті, побачила повідомлення. Недвозначні, повні близькості. Від колеги, тієї самої Марини. Вона писала про “наш останній вечір” і “як вона скучила за ним”. Мій світ рухнув.
Я не стала влаштовувати істерику одразу. Натомість, я зачинилася у спальні і проплакала усю ніч. Вранці Андрій пішов, навіть не помітивши моїх почервонілих очей.
Кілька днів я ходила, мов у тумані. Не могла ні їсти, ні спати. На роботі ледве зосереджувалася. Я розуміла, що маю з ним поговорити, але мені бракувало сил. У цей час мені зателефонувала Ольга Миколаївна.
— Яно, ти давно до мене не приїжджала. Як ти, моя люба?
— Добре, Ольго Миколаївно. Просто багато справ.
— Я бачу, ти не дуже весела. Твій голос звучить втомлено. Приїжджай сьогодні, я спекла твій улюблений пиріг із вишнями. Андрій казав, що він теж буде пізно. Поговоримо по-жіночому, — вона була такою наполегливою, але водночас такою лагідною, що я не змогла відмовити.
Я приїхала. За столом ми пили чай, і я намагалася посміхатися, але це виходило погано. Пані Ольга уважно дивилася на мене, а потім промовила:
— Яно, я тебе дуже люблю. І бачу, що тобі погано. Я не буду лізти у твою душу, але пам’ятай, що ти можеш мені довіритися. Ти для мене як донька.
І тут я не витримала. Сльози самі покотилися по щоках, і я, затинаючись, розповіла їй про все. Про телефон, про Марину, про три місяці, наповнені брехнею.
Після того, як я виговорилася, настала тиша. Ольга Миколаївна встала, обійняла мене і прошепотіла:
— Я тобі вірю. Це… це так схоже на його батька. Колись він теж… але це не твоя провина, Яно. Ти мудра і сильна жінка.
Мені стало легше. Я відчула не осуд, а розуміння. Вона не захищала сина. Вона була на моєму боці.
— Я не знаю, що мені робити, — сказала я, витираючи сльози. — Я хочу розійтися. Я не можу жити з людиною, яка мене зраджує.
— Звісно, ти маєш право на будь-яке рішення. Але давай не рубати з плеча. Андрій — мій син, і я не хочу, щоб він наробив дурниць. Але й тобі я не дозволю страждати.
Наступні кілька тижнів пані Ольга стала моєю опорою. Ми зустрічалися, вона мене підтримувала, допомагала знайти адвоката для консультації, хоча я все ще не була готова подати на розірвання шлюбу.
Одного дня вона подзвонила мені:
— Яно, я поговорила з Андрієм. Це була дуже важка розмова. Він усе визнав. Сказав, що розгубився, що йому соромно. Він каже, що любить тебе і хоче все повернути.
— Я не знаю, чи зможу я йому пробачити, — відповіла я.
— Я знаю. Але ти мусиш вирішити для себе, що для тебе важливіше. Жити з цим далі чи почати нове життя.
Через тиждень Андрій повернувся додому. Ми довго говорили. Він щиро просив вибачення, плакав. Він сказав, що розірвав усі стосунки з Мариною. Я бачила, що йому справді боляче. Але моя довіра була зруйнована.
— Я не вимагаю пробачення одразу, — сказав він. — Я просто прошу дати мені шанс. Один останній шанс довести, що я тебе кохаю і що я зроблю усе, щоб це виправити.
Я подивилася на нього. І згадала слова Ольги Миколаївни: “Він — мій син. І я хочу, щоб він був щасливим”.
Я не дала йому відповіді того дня. Натомість, я запропонувала взяти паузу. Він поїхав до своєї мами. Я залишилася сама, щоб усе обдумати. Пані Ольга тоді зателефонувала мені:
— Ти молодець, що взяла час для себе. Андрій зараз зі мною. Він пригнічений. Я йому сказала, що він сам винен. Він має заслужити твоє пробачення. Але, Яно, пам’ятай, якщо ти вирішиш піти, я все одно буду поруч. Я завжди буду твоєю подругою, незважаючи на те, ким тобі стане мій син.
Ці слова були найважливішими. Вони доводили, що її дружба зі мною була щирою, а не просто “маневром” заради сина. Це була безумовна підтримка, якої мені так бракувало. Вона навіть запропонувала мені відпочити кілька тижнів у неї в будинку.
— Яно, це мій дім, і він твій. Приїжджай, ти мусиш відновити сили. Андрій залишиться у мене, ми будемо його контролювати, — вона посміхнулася.
Я погодилася. Три тижні у її затишному будинку, серед квітів і спокою, допомогли мені прийти до тями. Ми з нею багато розмовляли про життя, про чоловіків, про минуле. Я дізналася про неї більше, ніж за попередні роки. Вона поділилася історією, як їй самій довелося пережити зраду чоловіка, і як вона змогла знайти сили його пробачити, але не забути.
— Пробачення — це дар, який ти даєш собі, Яно. Воно звільняє тебе від болю. Але довіра… довіра повинна бути зароблена знову. Це вже його робота.
Настав час мені повернутися додому. Я прийняла рішення. Я не розірвала шлюб, але поставила Андрію умову: ми починаємо все з чистого аркуша. Без секретів, без брехні, з обов’язковою психотерапією для нього. Він погодився на все. Наше життя тепер нагадує тендітний, але ретельно доглянутий пагін.
Ми обоє докладаємо зусиль, щоб він знову розцвів. Це не “медовий місяць”, це — праця. Але я роблю це не тільки заради нас, а й заради тієї сильної жіночої підтримки, яку я знайшла.
Ольга Миколаївна стала моїм маяком. Наша дружба тільки зміцнилася. Ми тепер не просто родички, ми — справжні подруги, які знають одна про одну навіть те, чого не знають наші чоловіки. Вона досі часто дзвонить мені, ми їздимо разом по магазинах, ділимося секретами. Навіть Андрій іноді жартує, що я з його мамою проводжу більше часу, ніж з ним.
Я не знаю, що буде далі з моїм шлюбом. Час покаже, чи зможе Андрій остаточно відновити мою довіру. Але я знаю одне: я не самотня. У мене є людина, яка вірить у мене і завжди готова підтримати.
А як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс після зради, якщо є така потужна підтримка зі сторони?
