— Я її зустрів… і все. Вона — моя загублена молодість. Прости, доню… — голос батька тремтів. — Але я не піду від твоєї мами. Вона… не переживе.
Тихий київський вечір огорнув вулицю перед Різдвом. Місто мерехтіло вогниками, і в цьому світлі Марина дивилася на батька, Олександра Михайловича, і жінку поруч із ним. Її шок відступив, поступившись місцем гострому, ріжучому болю.
Вона в’їхала додому, наче уві сні. Слова, кинуті Денису, здавалися відлунням: “Обіймалися, як закохані підлітки! Я не можу в це повірити!”
Наступні дні перетворилися для Марини на пекло. Вона уникала розмов із мамою, Світланою Іванівною, яка метушилася, готуючись до святкового столу. Кожен її сміх, кожен спогад про “їхнього ідеального Сашка” віддавався у Марининому серці уколом.
Дзвінок батькові був неминучим. Він приїхав, як і просила, щоб “зібрати шафу”, але насправді — щоб поглянути їй в очі.
— Я тебе бачила, – тихо, але твердо промовила Марина. – І тоді, на вулиці, і сьогодні біля кінотеатру. Замість роботи.
Олександр Михайлович опустився на стілець, мовчазний і зломлений. Його історія була довгою, сповненою жалю. Про Віру, перше кохання, розлучене батьківським примусом. Про життя, прожитого з почуттям обов’язку та поваги до Світлани. І про недавню зустріч в аптеці, яка “оживила те, чого не повинно було бути”.
— Я її зустрів… і все. Вона — моя загублена молодість. Прости, доню… — голос батька тремтів. — Але я не піду від твоєї мами. Вона… не переживе.
— Ти зраджуєш мамі, тату! Це підло, — майже кричала Марина, сльози текли по її обличчю. — Вона має право знати правду. Жити в омані — це принизливо!
Батько зітхнув, його сиве волосся здавалося ще сивішим.
— Ти маєш рацію. Не можу ж я жити в цій брехні вічно, особливо… перед Різдвом. Це нечесно щодо жодної з нас. Дай мені пару днів. Я все скажу мамі.
Минуло два дні. У квартирі Марини панувала напружена тиша. Вона знала, що сьогодні батько має поговорити з матір’ю. Опівночі, коли сніг м’яко падав за вікном, Марина нарешті відчула дивний спокій, що приходить після неминучого.
Але дзвінок о першій ночі розбив тишу.
— Донечко… — голос мами був не просто чужим, він був крижаним. — Нашого татка не стало. Раптово. Інфаркт.
Світ Марини завалився. Усе, що вона могла чути, — це свій власний голос, що звинувачує: «Ти повинен їй усе розповісти!» Це вона поспішила, це вона прирекла батька на такий стрес. Тяжкий камінь провини впав на її душу.
Похорон пройшов у жалобі та офіційній повазі. Світлана Іванівна, жінка у поважному віці, ломлена, приймала співчуття. Марина, охоплена докорами сумління, помітила Віру. Вона стояла на самоті, під старою березою, її очі були сповнені невимовного горя.
Марина вирішила нести свою таємницю. Вона не могла добити матір, яка тепер жила лише спогадами про “чудового чоловіка”.
Минув тиждень. Марина приїхала до мами. Світлана Іванівна сиділа у вітальні, перебираючи старі ялинкові прикраси. Було тихо, тільки тихий спів колядок долинав із радіо.
— Мамо, я мушу дещо тобі сказати, — тихо промовила Марина, сідаючи навпроти.
Світлана Іванівна подивилася на доньку, її очі були червоні від сліз, але сповнені любові.
— Я знаю, що ти хочеш сказати, доню, — несподівано промовила вона.
Марина завмерла.
— Я бачила її. Віру. На похороні, біля берези. І… я бачила їх раніше. Тиждень тому, у кав’ярні, коли поверталася від Надії.
Світлана Іванівна зітхнула, заплющила очі, а потім знову подивилася на Марину, але вже з теплою, гіркою посмішкою.
— Я бачила, як вони сміялися. Це було… світле, справжнє щастя, яке я давно не бачила в очах Сашка. Він був хорошим чоловіком, але… його душа завжди була трохи не тут.
— Мамо, я… Я змусила його поговорити з тобою. Я вважала, що ти повинна знати. Я… Я боюся, що мій тиск… — Марина задихнулася від сліз. — Це через мене його серце не витримало.
Світлана Іванівна підвелася, підійшла до доньки й обійняла її.
— Ти не винна, доню. Твій тато страждав від цього вантажу десятиліттями. Його серце втомилося не від однієї розмови. Воно втомилося від самої таємниці. Ти просто прискорила те, що мало статися. Або так, або пізніше.
Вона відпустила Марину і взяла в руки дерев’яного ангела.
— Я все знала, але мовчала. Бо любила його, і мені було важливіше бачити його поруч, ніж знати, що він належить мені повністю. Його щастя в останні дні було його подарунком собі.
Марина дивилася на маму, не вірячи своїм вухам.
— Я зустрілася з Вірою сьогодні. Перед тим, як ти прийшла. Ми пили чай. Вона розповіла, як вони планували зустрічатися, як він боявся тебе образити. Вона… не зла жінка. Вона просто інша половина його молодості.
— І ти… ти не злишся? — прошепотіла Марина.
— Ні. Різдво — це час прощення. Прощення себе, прощення інших. Я прощаю його за обман. І я прощаю себе за те, що змушувала його бути тим, ким він не був повністю. І, доню, ти повинна пробачити себе. Твій тато мав сказати мені це сам. Його смерть — це його вибір. Тепер ми маємо жити далі. Обидві.
Світлана Іванівна взяла Марину за руку і повела до вікна, де яскраво виблискувала різдвяна зірка.
— Ходімо, доню. Запалимо свічку. За Сашка. За наше Різдво.
Марина відчула, як важкий камінь зсувається з її серця. Не було більше таємниці, не було провини, лише гірка правда, оповита прощенням. Вони запалили свічку. У кімнаті стало тепліше.
Ця ніч була не про зраду чи смерть. Вона була про любов, яка знайшла свій вихід, і про прощення, яке прийшло, як справжнє різдвяне диво.
