— Я її батько за законом. І тепер я хочу брати участь у її житті, — заявив Роман, дивлячись мені прямо в очі. Я виховувала Злату сама, і тепер цей чоловік, що втік від відповідальності, має намір усе зруйнувати.
Мене звати Софія. Я зараз стою на роздоріжжі, і мені потрібна ваша допомога, ваша думка, бо самій розібратися несила. Моя історія — це історія про зраду, про самотність, про неймовірну силу материнської любові та про несподіване повернення минулого, яке прибирає з колії.
Я вийшла заміж за Романа в 22 роки. Це було кохання, здавалося, зі сторінок роману. Він — уважний, турботливий, надійний. Наші мрії збігалися: затишний дім, щаслива родина, двоє дітей. За рік народилася наша донечка, маленька Злата, яка стала центром мого всесвіту.
Перші місяці були сповнені щастя, хоча й втоми. Роман був поруч, допомагав, але з часом почав віддалятися. Спочатку затримувався на роботі, потім частіше вибирав зустрічі з друзями, аніж вечір із родиною. На мої запитання відповідав роздратовано, мовляв, я його не розумію, він багато працює, щоб ми ні в чому не мали потреби.
Я намагалася зрозуміти, виправдовувала його, думала, що це тимчасові труднощі. Злата росла, ставала все більш усміхненою та цікавою, але її батько бачив це все рідше.
Переломним моментом став день, коли Златі виповнилося два роки. Я приготувала святкову вечерю, спекла торт, чекала Романа з роботи. Він прийшов пізно, похмурий, і одразу ж, не вітаючи нас, сказав:
— Софіє, нам треба поговорити
Його голос був холодним, чужим. Я одразу відчула недобре, хоча й не могла повірити, що це відбувається зі мною.
— Я слухаю тебе.
— Я йду. Я подаю на розлучення.
Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба. Я відчула, як земля вислизає з-під ніг.
— Що? Як йдеш? Куди? А ми? А Злата? — ледь прошепотіла я.
— Я більше не люблю тебе. Так буває. Я зустрів іншу жінку. Я хочу іншого життя. Злата… я потім якось спілкуватимусь. Але зараз я йду.
Він зібрав свої речі за пів години. На мої сльози, благання, спроби поговорити він реагував з кам’яним обличчям. Він навіть не подивився на сплячу доньку, не попрощався з нею. Просто пішов, залишивши мене наодинці з дворічною дитиною і розбитим серцем.
Наступні роки були найважчими в моєму житті. Я залишилася без підтримки, з мізерними аліментами, які Роман платив нерегулярно і зі скрипом. Я мусила дуже швидко дорослішати, навчитися бути сильною. Мої батьки жили в іншому місті, і я не хотіла їх обтяжувати, тому покладалася лише на себе.
Я знайшла роботу, спочатку на пів ставки, потім на повну. Водила Злату до садочка, а вечорами підпрацьовувала, щоб забезпечити їй гідне життя. Було складно, часто не вистачало грошей, але я ніколи не показувала доньці своєї втоми чи відчаю. Злата була моїм сонцем, моєю мотивацією. Вона росла розумною, веселою, доброю дівчинкою.
Роман не дзвонив, не писав, не питав про доньку. Він зник, наче його ніколи й не було. Для Злати я вигадала історію про те, що тато працює далеко-далеко, і тому не може приїхати. З часом вона перестала питати про нього. Я виховала її сама, вкладаючи в неї всю свою душу, всю свою любов.
Пройшло п’ять років. П’ять років тиші. П’ять років моїх безсонних ночей, моєї боротьби за наше щастя. Ми з Златою стали справжньою командою. Ми були щасливі, нехай і жили скромно. Я навіть почала знову зустрічатися з хорошим чоловіком, Андрієм, який прийняв Злату, як рідну, і ставився до нас обох з великою ніжністю та повагою.
І ось, коли моє життя нарешті налагодилося, коли рани почали загоюватися, Роман з’явився.
Це сталося несподівано. Я забирала Злату зі школи, а він стояв біля воріт. Він виглядав інакше — більш втомленим, але й більш солідним. Його поява викликала в мені не гнів, а якесь неприємне оніміння.
— Привіт, Софіє.
— Що ти тут робиш, Романе? — запитала я максимально холодно.
— Я хочу поговорити. І… я хочу бачитися зі Златою.
Я ледь стримала крик.
— Зі Златою? Ти серйозно? Ти згадав про неї через п’ять років? П’ять років ти навіть не дзвонив!
— Я знаю, я був не правий. Я багато думав. Я поводився, як останній боягуз. Але я її батько. І тепер я хочу брати участь у її житті.
— Ти хочеш? А ти питав, чи хоче цього вона? Чи хочу цього я? — моєму голосі бриніла образа.
— Я знаю, що це буде складно. Але я змінився. У мене зараз інше життя, я фінансово стабільний, і я хочу надолужити згаяне.
— Надолужити? Ти розумієш, що таке п’ять років життя дитини? Хто витирав їй сльози, коли вона хворіла? Хто вчив її читати? Хто водив її на свята в садочок? Ти де був?
— Я розумію. І мені дуже шкода. Але я її батько за законом. І я маю право
Ось воно. Він прийшов не просити, а вимагати. Юридичний аспект.
— Я категорично проти! Злата тебе не знає. Вона вважає татом Андрія. Твоя поява тільки травмує її. Ти вчинив свій вибір п’ять років тому, коли пішов. Тепер живи з цим!
Я швидко взяла Злату за руку і повела її геть, не давши Роману навіть слова вставити. Злата питала:
— Мамо, хто це був?
— То старий знайомий, доню. Не звертай уваги
Вдома я довго не могла заспокоїтися. Я розповіла про все Андрію, і він мене повністю підтримав.
— Не дозволяй йому. Ти витягнула її сама. Він не має права руйнувати ваше щастя. А головне, він не має права робити боляче Златі
Я розумію, що юридично Роман має право. Він може подати до суду і, швидше за все, виграє право на спілкування. Але хіба моральне право не важливіше? Хіба батьківство — це лише графа в свідоцтві про народження?
Я згадую, як мені було важко. Як я економила на всьому, як працювала до ночі. Злата — це цілком моя заслуга. Це мій Всесвіт. А він був відсутній. Він не переживав жодного її дня народження, жодної хвороби, жодного успіху. А тепер, коли все добре, коли вона вже велика, він вирішив з’явитися.
Я боюся, що його поява зруйнує крихкий світ Злати. Вона може почати порівнювати, сумніватися. Вона може почати страждати від цього роздвоєння. А ще я боюся, що він зробить їй боляче знову, просто зникнувши так само, як зник п’ять років тому.
Я не хочу бути жорстокою, але я думаю про свою дитину. Про її спокій і безпеку. Моє материнське серце кричить: “Ні, не дозволяй!” Але розум підказує, що ігнорувати його вимоги не вийде. Він почав дзвонити, писати, погрожувати судом.
Вчора він написав мені знову:
— Софіє, це не вирішення проблеми. Я твій колишній чоловік, але я її батько. Я не відступлю.
— Навіщо ти це робиш? Ти просто хочеш зіпсувати нам життя.
— Я хочу бути поряд зі своєю донькою. Це моє право.
— Яке право? Ти його втратив, коли залишив нас. Ти пам’ятаєш, як ти пішов? Я була сама, нікому не потрібна, з маленькою дитиною на руках. Де ти був?
— Я був молодий і дурний. Я сам не знав, що роблю.
— Ні, ти знав, що робиш. Ти обрав інше життя. Тепер у мене своє життя, і в Злати своє. І в ньому немає місця тобі.
— Це ми ще подивимося. Суд розставить усе на свої місця.
Я відчуваю, що ця боротьба буде довгою і важкою. І в епіцентрі всього цього — моя дитина. Чи маю я право приховувати від неї правду? Чи маю я право позбавити її можливості мати біологічного батька, яким би поганим він не був? Але хіба такий батько потрібен?
Я не знаю. Я дійсно не знаю, що робити.
Я дуже прошу вас, мої дорогі читачі, поділіться своїми думками.
Як мені вчинити? Чи варто мені дозволити Роману спілкуватися зі Златою після його п’ятирічної відсутності? Чи маю я боротися до останнього, захищаючи спокій нашої родини?
Ваша думка дуже важлива для мене, адже я відчуваю себе самотньою в цій ситуації. Поставте, будь ласка, свою вподобайку цій історії та напишіть коментар. Це допоможе мені побачити більше порад і знайти правильний шлях для моєї донечки. Дякую вам!
