Я їхала на свято до доньки Людмили з повним кошиком подарунків, але з порожнім серцем, бо знала, що на мене чекає лише фартух і гора брудного посуду. — Добре, що ти приїхала, мамо, якраз встигнеш приготувати кутю, — сказала Людмила замість привітання, і це була остання крапля перед моїм рішучим рішенням

Я, Світлана Петрівна, завжди мріяла про те, що коли діти виростуть, ми будемо збиратися великою дружньою родиною за святковим столом. Мені здавалося, що я заслужила на тихе, тепле, наповнене любов’ю сімейне свято, особливо на Різдво чи Святвечір. Усе життя я працювала, виховувала доньку й сина, дала їм освіту, а коли вони створили свої родини, думала – ось воно, щастя.

Моя донька, Людмила, заміжня за Назаром. Вони мають двох прекрасних дітей – моїх онуків. Я їх обожнюю, і це, мабуть, єдина причина, чому я досі намагалася їздити до них на свята. Син Тарас живе в іншому місті, і ми бачимося рідше, але з ним наші стосунки завжди були простішими, легшими.

Проблема виникла саме з Людмилою та її родиною. Усе почалося, здається, років п’ять тому. Щороку Людмила дзвонила мені на початку грудня і з ентузіазмом говорила:

— Мамо, приїжджай до нас на Святвечір. Будемо разом, як завжди!

Я щоразу погоджувалася. Купувала подарунки, готувала свою фірмову страву, щоб не приїхати з порожніми руками, і з радісним серцем вирушала до них. Але з кожним роком моє відчуття свята зменшувалося, а тривога зростала.

Коли я приїжджала, Людмила одразу вручала мені список справ, які треба було зробити:

— О, добре, що ти приїхала, мамо. Допоможеш мені! Ось, начисти картоплю, а потім займешся оселедцем. Я ще не встигла прибрати у вітальні.

Я, звісно, допомагала. Я не проти роботи. Але я помічала, що весь святковий вечір я проводила на кухні або виконуючи якісь дрібні доручення, тоді як Людмила та Назар займалися своїми справами. Назар часто сидів за ноутбуком, а донька нервово наводила лад, постійно бурчачи про те, як вона втомилася і як усе на ній. Онуки, які були на канікулах, займалися своїми іграми, а коли мені вдавалося до них підійти, щоб почитати книжку чи щось запитати, Людмила одразу кликала мене:

— Мамо, ти закінчила чистити? Мені потрібні ці тарілки!

Я почувалася не бажаною гостею, не матір’ю, яка приїхала на сімейне свято, а просто додатковою парою рук – кухонним працівником, найнятим на вечір.

Минулого року ситуація була найбільш показовою. Я приїхала, привезла подарунки, які вони розпакували дуже швидко, без особливих емоцій. Своєму зятеві я купила теплий вовняний шарф, який сама зв’язала, знаючи, що йому подобаються такі речі. Він глянув на нього, сказав «дякую» і кинув на диван.

Весь вечір я знову провела на кухні. Коли ми нарешті сіли за стіл, я спробувала підтримати розмову.

— Людмило, а як твої справи на роботі? Здається, ти говорила про цікавий проєкт?

— Та нічого, мамо, усе як завжди. Назаре, ти пам’ятаєш, як минулого року було з тими гірляндами?

І вони почали обговорювати свої внутрішні справи, свої жарти, свої проблеми, які були зрозумілі тільки їм двом. Я сиділа за столом, посміхалася, намагалася вставити слово, але мої спроби були марними. Їхня розмова протікала навколо мене, але не включала мене. Я почувалася невидимою. Назар іноді звертався до мене, але тільки щоб попросити передати сіль або ще щось.

Я дивилася на свого зятя, який поводився зі мною ввічливо, але відчужено. Він постійно спілкувався з Людмилою, а на мене просто не звертав уваги. Я не чекала від нього якихось особливих почестей, але думала, що на сімейному святі всі повинні почуватися частиною родини.

Коли всі поїли, Назар оголосив:

— Ну, тепер піду, подивлюся свій матч. А ви тут якось самі.

Людмила, замість того, щоб заперечити, зітхнула і сказала:

— Гаразд, але потім допоможи мені зібрати посуд!

Я зрозуміла, що моя роль на цьому закінчилася. Я ще трохи посиділа, дивлячись на те, як Людмила метушиться, а потім тихенько зібралася. Я сказала доньці, що мені вже час.

— Ти вже їдеш, мамо? Ну добре, тоді щасливої дороги.

У її голосі не було ані жалю, ані прохання залишитися. Це був просто констатуючий факт. Вона навіть не вийшла мене провести.

Я їхала додому, і мені було дуже сумно. Я не плакала, але відчуття було важким, сірим. Я подумала: невже це все, що залишилося від нашого сімейного тепла? Невже я стала для них просто якимось непотрібним елементом, який треба було запросити, бо так треба, але він тільки заважає їхньому налагодженому життю?

Цього року, коли Людмила знову подзвонила, я відчула у середині неприємний тиск.

— Мамо, приїжджай до нас на Святвечір! Будемо чекати!

Я взяла глибокий подих і відповіла:

— Дякую тобі, доню, але цього року я, мабуть, залишуся вдома.

Людмила була здивована.

— Чому? У тебе якісь плани?

— Ні, просто я втомилася від цієї метушні, Людмило. Хочу провести свято спокійно. У тиші. За книжкою. Мені потрібен відпочинок.

Вона помовчала, а потім сказала трохи роздратовано:

— Ну як знаєш, мамо. Це твоє рішення. Але ти сама себе позбавляєш свята.

Вона навіть не спробувала мене переконати. Не поцікавилася, чому саме я відчуваю втому, чи що стало причиною. Їй було байдуже, де я буду, головне, щоб вона виконала свій обов’язок – запросила.

Я поклала слухавку, і мені стало легше. Я прийняла рішення, яке мені здалося правильним. Цього року я сама собі влаштую свято. Куплю щось смачне, заварю трав’яний чай, сяду у своє улюблене крісло з цікавою книжкою і насолоджуватимуся тишею. Я не буду нікому заважати, і мені ніхто не буде говорити, що робити.

Я зрозуміла, що іноді, щоб зберегти свою гідність і внутрішній спокій, треба вміти сказати «ні» навіть своїм дітям. Я люблю свою доньку і зятя, і найбільше – онуків. Але я не хочу їхати туди, де мене сприймають як прислугу або декорацію. Я хочу бути матір’ю, гостею, членом родини, а не якимось предметом інтер’єру, який має бути присутній, але не повинен мати свого голосу чи потреб.

Я не тримаю зла. Я розумію, що вони, мабуть, і не усвідомлюють, як поводяться. Вони просто живуть своїм життям, зациклені на собі та своїх проблемах. Але це їхнє життя, а в мене є своє. І цього року я вирішила присвятити його собі.

Я знаю, що багато хто мене засудить, мовляв, як можна на свято залишити доньку. Але хіба справжнє свято може бути там, де ти почуваєшся самотньою і непотрібною? Я вважаю, що краще бути чесною із собою і провести цей вечір там, де тобі дійсно добре.

Моє серце не кам’яне, і я сумую за онуками. Я зателефоную їм і привітаю. Я куплю їм подарунки і привезу їх іншого дня, коли ми зможемо провести час разом, а не між прибиранням і готуванням.

Цей Святвечір я проведу наодинці, але не самотньо. Зі своїми думками, зі своїми спогадами, з книжкою. І, можливо, це і є найкращий подарунок, який я можу собі зробити цього року.

А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, відмовившись від поїздки до доньки, щоб не відчувати себе зайвою на їхньому святі?

Поставте свою вподобайку, якщо вам близька ця історія, і напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію. Для мене це дуже важливо.