— Марія Петрівно, ви серйозно? Ви тут робите що? Це мій вечір, мій день, і ви вриваєтесь без запрошення? — голос Світлани дзвенів, ніби кришталь, що тріскається, але в ньому було стільки холодної зневаги, що я відчула, як повітря в залі стає густішим.
Я стояла посеред ресторану «Перлина», тримаючи в руках букет троянд і білий конверт, і дивилася на неї — на свою невістку, яка сяяла в облягаючій червоній сукні, притискаючись до високого брюнета з дорогими годинником і впевненою посмішкою.
— Світлано, я прийшла привітати тебе з тридцятиліттям. Я — мати Дмитра. Твоя свекруха. Чи ти вже забула?
Вона розсміялася — коротко, різко, ніби відмахнулася від настирливої мухи.
— Свекруха? Ой, не смішіть мене. Ви були свекрухою, коли я ще вважала вашого сина перспективним. А зараз… зараз усе інакше. Дмитро для мене — минуле. І ви, вибачте, теж.
Чоловік поруч із нею — Віктор, як я пізніше дізналася — поклав руку їй на талію, ніби підкреслюючи кожне її слово.
— Дорога, хто ця пані? — спитав він лагідно, але з ноткою роздратування.
— Та так, далека родичка, — Світлана махнула рукою. — Зараз розберуся.
Вона підійшла ближче, і я відчула запах її парфумів — дорогих, різких, таких, що аж голова крутиться.
— Марія Петрівно, слухайте уважно. Я більше не з Дмитром. Ми розійшлися. Тихо, без драм, як цивілізовані люди. Він мені не потрібен. Він… слабкий. Не витримує темпу. А я хочу жити по-іншому. З людьми, які знають, чого хочуть. Тому прошу вас: візьміть свій подарунок назад і йдіть. Не псуйте мені свято.
Я відчула, як у горлі стоїть ком.
— А Дмитро знає? Він де?
— Звідки мені знати? Мабуть, десь ховається від реальності, як завжди. І знаєте що? Мені байдуже.
— То поверни мій подарунок, — сказала я тихо, але твердо. — Якщо я тобі ніхто, то й ти мені не потрібна з моїми грошима.
Вона посміхнулася — широко, переможно.
— Вікторе, дорогий, подай, будь ласка, той білий конвертик з моєї сумочки.
Він слухняно подав. Світлана витягла мій конверт, відкрила його, додала щось зі своєї сумочки і простягнула мені.
— Ось. Беріть. І більше не з’являйтесь. Це мій вечір. Мій новий початок.
Я взяла конверт, розвернулася і пішла, відчуваючи на собі погляди десятків гостей.
У таксі, вже по дорозі додому, я відкрила його — і мало не задихнулася.
Там було значно більше, ніж я поклала. Наче плата за те, щоб я зникла назавжди.
Тепер я розповім усе з самого початку.
Мене звати Марія Петрівна. Мені шістдесят два. Я живу в Києві, на Лівому березі, у звичайній двокімнатній квартирі, яку ми з покійним чоловіком купили ще в дев’яностих.
Пенсія невелика, але вистачає, якщо не розкішувати. Найбільша моя радість — син Дмитро.
Він у мене один. Виріс добрим, чуйним, завжди готовий допомогти.
Закінчив економічний, працює в IT-компанії, непогано заробляє. Я ним пишаюся.
Три роки тому він познайомив мене зі Світланою.
— Мамо, це Світлана. Ми разом. Я її дуже люблю.
Вони стояли в моїй кухні, тримаючись за руки. Вона була яскрава, впевнена, з ідеальною зачіскою і дорогим телефоном у руках.
Посміхалася широко, але очі були холодні.
— Дуже приємно, Марія Петрівно, — сказала вона. — Дмитро стільки про вас розповідав.
Я тоді зраділа. Думала: нарешті в сина буде сім’я. Запитала про весілля.
— Поки що живемо разом, — відповів Дмитро. — А там видно буде.
Я не сперечалася. Часи змінилися, молодь сама вирішує.
Світлана швидко ввійшла в наше життя. Вона займалася нерухомістю — мала свою маленьку агенцію, постійно говорила про «проєкти», «інвесторів», «зв’язки».
Дмитро допомагав їй фінансово, брав кредити, продавав свою стару машину. Я бачила, як він змінюється — став тихішим, ніби поступався їй місцем у всьому.
— Мамо, Світлана каже, що так треба для бізнесу, — пояснював він, коли я обережно питала.
А Світлана… Вона приходила до мене рідко. Завжди поспіхом. Привезе якісь дорогі цукерки, посидить пів години і тікає.
— Марія Петрівно, ви ж розумієте, справи, — казала вона. — Але ми вас любимо.
Я кивала. Хотіла вірити.
А потім Дмитро якось подзвонив і сказав:
— Мам, у Світлани скоро тридцятиліття. Вона влаштовує великий вечір у «Перлині». Запросила багато важливих людей. Для бізнесу, каже. Ти ж прийдеш?
— Звісно, прийду, синку. Куди ж я дінусь.
Він обіцяв надіслати час і деталі. Я чекала.
Минуло кілька днів — нічого. Я подзвонила.
— Діма, а коли саме банкет? Ти ж обіцяв написати.
Він зітхнув у слухавку.
— Мам, тут таке… Світлана трохи змінила плани. Багато клопоту. Може, перенесемо.
— Як перенесемо? Ти ж казав, великий вечір.
— Та я не знаю точно. Пізніше скажу.
І поклав слухавку.
Я відчула тривогу. Щось не так. Світлана завжди все планувала наперед.
Чому раптом скасування?
Наступного дня я подзвонила подрузі Ларисі, яка знала адміністраторку «Перлини».
— Ларо, дорога, зроби ласку, дізнайся, чи є завтра в «Перлині» великий банкет на тридцятиліття. Багато гостей, музика, все офіційно.
Лариса передзвонила за годину.
— Марію, є. Замовлення на ім’я Світлани Войтенко. Повний зал. Жива музика. Все як має бути.
Я поклала слухавку і сіла на кухні. Отже, не скасували. Просто мене не запросили.
Спочатку хотіла образитися і не йти. Але потім подумала: я ж мати Дмитра. Я маю право. Не можу дозволити, щоб мене просто викреслили з їхнього життя.
Вранці я пішла до свого салону на Дарниці. Майстриня Оксана, яка робить мені зачіску вже п’ятнадцять років, постаралася на славу — легкі локони, трохи блиску.
Дістаю з шафи свою улюблену сукню — темно-синю, з важкого шовку, в якій я була на ювілеї своєї колишньої колеги.
Вона досі сидить ідеально.
Подарунок довго вибирала. Вирішила: букет білих троянд і конверт з грошима — не багато, але від душі. Думала, може, допоможе їм на якийсь спільний проєкт.
Приїхала до «Перлини» о сьомій. Зал сяяв. Столи накриті, квіти скрізь, гості в вечірніх вбраннях. Шукала очима Дмитра — ніде.
Світлана стояла біля сцени, обіймалася з тим самим Віктором. Він цілував її в щоку, щось шепотів на вухо. Вона сміялася.
Я підійшла.
— Вітаю тебе, Світлано, з днем народження.
Вона обернулася — і її посмішка застигла.
— Марія Петрівно? Ви… як ви тут опинилися?
І далі — той самий діалог, з якого я почала.
Коли я їхала додому, Київ за вікном таксі здавався чужим. Дніпро блищав вогнями, але мені було холодно.
Думала про Дмитра. Де він зараз? Чи знає взагалі? Чи Світлана просто викинула його, як непотрібну річ?
У квартирі я сіла на диван, все ще тримаючи той конверт. Відкрила. І не повірила очам.
Там було значно більше. Наче вона заплатила мені за мовчання. За те, щоб я зникла з її нового, блискучого життя.
Я сиділа довго. Потім набрала Дмитра. Довго гудки. Не взяв.
Наступного дня він сам подзвонив.
— Мам, ти була вчора в «Перлині»?
— Була.
— Світлана сказала… сказала, що ти влаштувала сцену.
— Вона сказала правду? Що ви розійшлися?
Мовчання.
— Так, мам. Ми розійшлися. Місяць тому. Вона сказала, що я їй заважаю. Що я не вписуюся в її плани.
Голос у нього був втомлений, тихий.
— А ти чому мені не сказав?
— Не хотів засмучувати. Думав, якось сам впораюся.
— Діма… ти де зараз живеш?
— У друзів поки що. Шукаю квартиру.
Я заплакала. Тихо, щоб він не почув.
— Приїжджай до мене. Хочеш — назавжди. У нас дві кімнати.
— Мам, я дорослий.
— І що? Дорослі теж іноді потребують дому.
Він приїхав через тиждень. З валізою. Ми довго сиділи на кухні, пили чай. Він розповідав.
— Вона весь час казала, що я маю бути амбітнішим. Жорсткішим. Що слабкі не виживають. А я… я просто хотів спокійного життя. З нею. З сім’єю колись.
— Ти не слабкий, синку. Ти добрий. А це нині рідкість.
Він посміхнувся вперше за довгий час.
Світлана більше не дзвонила. Ні мені, ні Дмитру. Її агенція розквітла — я бачила в інстаграмі фотографії з Віктором на якихось заходах, у дорогих ресторанах, за кордоном.
А ми з Дмитром потроху оговтувалися. Він знайшов нову роботу, кращу. Почав знову сміятися.
Я навчила його готувати свої фірмові вареники. Ми ходили разом у парк, годували качок.
Іноді я думаю про той вечір. Про той конверт. Він досі лежить у шухляді.
Не витратила ні копійки з тих грошей. Не можу.
І от запитую себе — а чи правильно я зробила, що пішла туди без запрошення?
Чи мала я право влаштувати ту сцену? Чи, може, краще було б тихо відступити і не знати правди?
Скажіть мені, друзі, чи мала рацію я, мати, яка просто хотіла бути поруч зі своїм сином і не дати себе витерти з їхнього життя, як стару ганчірку?
Чи все ж мала б промовчати й відпустити?
Головна картинка ілюстративна.
