Я взяла фотоальбом в руки і вирішила показати дітям, як все було колись. Але Христина навіть не зняла навушників, а Анатолій знову занурився в свій телефон. Мої спогади залишалися лише моїми спогадами
Мені здається, ніби я розчинилася у повітрі. Лише іноді, коли бачу своє обличчя у віконному склі, згадую, що я ще є. Мої руки пам’ятають, як прали в холодній криничній воді, як місили тісто для паски, яку я пекла щороку. Ноги мої пам’ятають, як переходили брід річки до моєї мами. Але тепер у будинку тихо. Немає цього гамору, коли приїздили діти. Чути тільки, як вітер постукує у вікно, ніби хоче зазирнути всередину.
Мій день протікає однаково: ранкова молитва, кава о 6:00, потім годування курей, щось по господарству, трохи в саду. І так щодня. Інколи здається, що я стаю примарою. Ніби світ забув, що я все ще тут. Але я не скаржуся. У мене є здоров’я, у мене є клумби, у мене є старі спогади.
Найбільше я чекаю одного: приїзду доньки Олени та онуків Христини та Анатолія. Раніше вони приїжджали частіше. Їхній сміх заповнював мою хату. Я вчила їх плести віночки, збирати малину, ми грали в карти за кухонним столом. Іноді мені здається, що це було в іншому житті.
Але онуки виросли, їм вже 16 і 18 років, і Олена телефонує рідше. «Мамо, вони такі зайняті», — каже мені донька. Я розумію. У глибині душі я не можу перестати сумувати за ними. Тож я вирішила запросити їх на вихідні. Я думала, що, можливо, вони згадають, як було колись.
У суботу вранці я метушилася по дому. Я знала, що вони приїдуть лише після обіду, але руки свербіли до роботи. Я витерла кожен куток, розстелила свіжовипрану скатертину, поставила на стіл домашній пиріг, який так любили мої онуки. Я навіть дістала зі шафи фотоальбом.
Коли машина Олени під’їхала до подвір’я, моє серце забилося частіше. З усмішкою я вибігла на вулицю, вже здалеку гукаючи онуків. Христина вийшла першою, в навушниках, подивилася на мене з чемною посмішкою, яка зникла так само швидко, як і з’явилася. Анатолій, на голову вищий за свою матір, навіть не глянув на мене; він лише позіхнув і, тримаючи телефон перед очима, підійшов до багажника.
«Ох, як ти виріс, Анатолію! Ти ще пам’ятаєш, як ми ходили на річку рибу ловити?» — запитала я його з надією в голосі.
«Не зовсім, бабусю, я був дуже малий», – відповів він, не відводячи очей від екрана. Олена йшла за ними, несучи дві сумки, і з дверей сказала: «Мамо, де я можу зарядити свій телефон? У мене залишилося 3 відсотки».
Я провела їх до вітальні. Онуки одразу ж повалилися на диван, влаштовуючись зручніше, ніби щойно прибули до готелю. Христина знову засунула навушники у вуха, Анатолій зручно влаштувався, поклавши телефон на коліна, а Олена підключила зарядний пристрій до розетки біля книжкової полиці.
Я стояла там якусь мить. У моїй голові промайнули образи: Олена та її брат сварилися в дитинстві, хто першим буде дивитися телевізор, як вони сміялися з того, що я програвала в карти. Тепер ніхто не питав, як у мене справи. Ніхто не питав про мій пиріг, про сад, про щось інше.
Я зачекала, поки Олена закінчить розмову. Вона на мить вийшла на кухню, залишивши мене наодинці з Христиною та Анатолієм, які дивилися на свої екрани так, ніби їхній світ закінчувався на глянцевих дисплеях.
Я підійшла до буфета та зняла фотоальбом. Я відкрила його, де фотографії лежали точно так само, як я їх розкладала багато років тому. Раптом я згадала, як Олена засмучувалася, коли дідусь навмисно дражнив її, і як Анатолій плакав, коли знову програвав у «хрестики-нулики». То були звичайні дні, але я тоді не знала, наскільки дорогоцінними вони стануть.
«Знаєте що, я подумала, може, ми могли б переглянути фотографії?» — сказала я з усмішкою, сідаючи в крісло та відкриваючи альбом на колінах.
Вони мене ігнорували.
Христина навіть не підвела погляду від телефону. Вона лише зітхнула з перебільшеною іронією, ніби натякаючи, що такі пропозиції вже давно мали б залишитися в минулому.
«Бабусю, навіщо витрачати час на такі дрібниці?» — сказала вона, махаючи рукою, ніби відганяючи надокучливу муху.
Анатолій тихо пирхнув і втупився в екран, де стріляли одна в одну різнокольорові фігурки. Олена вже повернулася з кухні. Я сподівалася, що вона хоча б стане на мій бік, підтримає мене одним словом, навіть одним поглядом. Але її погляд не відривався від екрана.
Я зачекала ще мить, сподіваючись, що хтось із них відреагує. Нічого не сталося. Тож я сиділа з розгорнутим альбомом на колінах, відчуваючи, як у мені наростає щось середнє між розчаруванням і впертістю. Я просто хотіла, щоб вони знову відчували до мене доброту. У мене було щось їм дати, навіть якщо вони ще цього не знали.
Але, бачачи їхню байдужість, я відчула, що маю сама собі відповісти на питання, чи варто продовжувати. І хоча моє серце боліло, я знала одне: я не збиралася мовчати.
Я в’їхала в їхній світ, а не вони в мій.
Я встала і вийшла у двір, залишивши позаду тиху вітальню, де кожен був у своєму маленькому світі. Вітер доносив аромат сіна з сусідніх полів, а дерева шелестіли так само, як і тоді, коли Олена з братом бігали по двору, і мені довелося кликати їх на вечерю.
Тиша тепер була густою. Іншою, ніж раніше. Я йшла садом, дивилася на вікна будинку. Там, усередині, сиділи вони: Олена, Христина, Анатолій. Кожен схилився над ширмою. Я сіла на стару лавку під липою.
Я подумала, що я не можу змінити їхнє життя, але можу змінити своє. Можливо, мені треба перестати тримати їх поруч, навчитися жити на самоті.
Того вечора я сиділа сама на кухні. На столі стояла чашка чаю, давно охолола. З вітальні я чула тихий сміх моїх онуків. Олена розмовляла по телефону швидким і уривчастим голосом, ніби вона ганялася за чимось, чого не могла впіймати. Я прислухалася, але була далеко.
Я подивилася на фотоальбом поруч зі мною. Я провела рукою по його поверхні, по тих самих фотографіях, які стільки разів показувала дітям, розповідаючи їм про їхніх батьків. Можливо, я справді з іншого покоління. Мої спогади більше не відповідають їхньому світу. Але це не означає, що я перестала бути гравцем.
Я знаю, чого вартую, навіть якщо ніхто з них цього зараз не бачить. Я більше не намагатимуся їм це довести. Їхній світ мчить вперед, і я не збираюся за ним гнатися.
«Мамо, а де мій ноутбук?» — почула я голос Олени.
«Він у шафі, я його поклала туди, щоб ти не забула», — відповіла я.
Я зрозуміла, що вони змінилися. Вони стали дорослими, і їм вже не цікаво моє життя. Я вирішила, що мені треба прийняти це. Іноді я відчуваю себе самотньою, але я знаю, що це не їхня провина. Це просто життя.
Того вечора я сиділа на ґанку, дивлячись на зорі. Я думала про своє життя, про те, що я зробила, про те, що ще хочу зробити. І я зрозуміла, що у мене є багато чого, за що я можу бути вдячна.
Я була вдячна за свій сад, за свій будинок, за своє життя. І я була вдячна за своїх онуків, навіть якщо вони мене не розуміли. Я знала, що вони добрі люди, просто вони живуть у іншому світі.
Я вирішила, що мені треба навчитися жити у своєму світі, не чекаючи, що вони прийдуть до мене. Я буду писати листи, дзвонити по телефону, але не буду на них тиснути. Я буду просто любити їх, як люблю.
І я зрозуміла, що це і є моє щастя. Жити у своєму світі, любити своїх онуків, і знати, що вони мене люблять, навіть якщо не розуміють.
Я пішла спати з легким серцем. Я знала, що завтра буде новий день, і я буду жити його так, як хочу. Я буду читати книги, писати листи, доглядати за садом. І я буду згадувати своїх онуків з любов’ю і теплотою.
«Бабусю, а ти знаєш, що таке Інтернет?» — почула я голос Анатолія.
«Ні, синку, не знаю», — відповіла я.
«А я можу тебе навчити, якщо хочеш», — сказав він.
Я подивилася на нього, і в моїх очах з’явилися сльози. Я не знала, що він так мене любить. Я думала, що він мене не розуміє.
«Хочу, синку, дуже хочу», — сказала я.
І ми почали розмовляти. Він розповідав мені про Інтернет, про соціальні мережі, про ігри. А я розповідала йому про своє життя, про своє дитинство, про своїх батьків.
І ми зрозуміли, що ми не такі вже й різні. Ми просто живемо у різних світах. І ми можемо навчитися розуміти один одного, якщо захочемо.
Наступного дня ми разом пішли в сад, і я показала йому, як садити помідори, а він показав мені, як користуватися телефоном.
І я зрозуміла, що щастя — це не чекати, що хтось прийде до тебе. Щастя — це жити у своєму світі і ділитися ним з тими, кого ти любиш.
І я була щаслива.
Вечір наближався до кінця, і я все ще сиділа на ґанку, спостерігаючи за зірками, які почали з’являтися на небі. Онуки вже залишилися у своїх кімнатах, але я відчувала спокій. Вони вже не були тими маленькими дітьми, яких я навчала збирати малину і плести віночки. Вони стали дорослими, із своїм світом, зі своїми турботами.
Я не могла звикнути до того, як швидко вони змінилися. Іноді мені здавалося, що цей новий світ, у якому вони живуть, зовсім інший — такий швидкий, гучний і настільки віддалений від того життя, яке я колись жила. Але я прийняла це. Чи маю я інший вибір?
Ще кілька місяців тому я думала, що повинна бути більше в їхньому житті. Стара звичка прагнути до контролю, змушувати їх звертати увагу на мене, на моїх зусиллях. Я намагалася тримати їх ближче, але в результаті тільки відштовхувала.
Несподівано я усвідомила, що не можу змінити їхнього життя. Вони живуть в іншому світі, і я повинна навчитися жити в своєму. Я почала цінувати те, що маю: свою тишу, свій сад, свої спогади.
Але чи є межа між любов’ю і відпущенням? Чи можна справді прийняти їхній вибір і залишити простір для себе? Що важливіше: зберегти своє спокійне життя, чи намагатися знову зробити їх частиною мого світу, навіть якщо це означає змінити себе?
Що ви думаєте? Чи повинна бабуся вчитися відпускати, чи все ж варто намагатися зберегти близькість, навіть якщо вона більше не буде такою, як раніше?
