Я сиділа у вітальні, тримаючи на руках нашого синочка, коли двері відчинилися, і Дмитро ввів до квартири своїх синів від першого шлюбу. Богдан і Артем увійшли з усмішками, як завжди при ньому, і одразу підбігли привітатися з малюком. Але я не витримала.
– Дмитре, – сказала я різко, підводячись, – я вже сто разів просила: не приводь їх сюди так часто! Це моя квартира, моя сім’я, і я не хочу, щоб тут постійно були чужі діти!
Богдан здивовано подивився на мене, Артем завмер з простягнутою рукою до Марка.
Дмитро нахмурився.
– Олено, вони не чужі. Це мої сини.
– Твої сини? – я підвищила голос. – Тепер у тебе тільки один син – наш Марко! А ці двоє мають залишатися зі своєю матір’ю і не заважати нам жити! Я не для того створювала нову сім’ю, щоб постійно терпіти залишки старої!
Хлопці опустили очі, а Дмитро тихо промовив:
– Ти переходиш межу, Олено.
– Межу переходять вони, коли лізуть туди, куди їх давно не запрошують!
Мене звати Олена, і я завжди знала, чого хочу від життя. Я побудувала свою кар’єру, купила власну простірну квартиру в центрі Києва, де все влаштовано виключно під мій смак і мої потреби.
Я не люблю компромісів, особливо коли йдеться про мій особистий простір і мою сім’ю. А моя сім’я – це я, мій чоловік Дмитро і наш спільний син Марко. Тільки ми троє. І ніхто інший не має права претендувати на місце в цьому колі.
Я зустріла Дмитра п’ять років тому. Він тоді щойно розлучався, і я одразу зрозуміла: це мій шанс. Він був успішним, привабливим, з хорошим почуттям гумору – саме таким, про якого я мріяла.
Так, я знала, що в нього є двоє синів і що він ще не остаточно вільний. Але це мене не зупинило. Навпаки, я вважала, що зможу дати йому те, чого не дала його дружина Софія – справжнє щастя, стабільність і повну відданість.
Ми швидко зблизилися. Я підтримувала його в усьому, допомагала порадами, була поруч у скрутні моменти. І коли він нарешті розірвав той старий шлюб, я відчула, що перемогла.
Він переїхав до мене, ми одружилися, а через рік народився Марко – мій ідеальний, мій єдиний син. З того моменту я вирішила: минуле має залишитися в минулому.
Жодних постійних зв’язків зі старою сім’єю, жодних регулярних зустрічей з тими дітьми. Вони мають свій дім з матір’ю, а ми – свій.
Але Дмитро чомусь вважав інакше. Він продовжував бачитися з Богданом і Артемом, допомагав їм, дзвонив. Спочатку це були рідкісні вихідні, і я терпіла – посміхалася, готувала вечерю, удаючи турботу.
Але всередині все кипіло. Чому він не може просто відпустити їх? Чому дозволяє Софії диктувати, коли і як часто діти мають бути з ним?
– Дмитре, – сказала я якось увечері, коли ми лежали в ліжку, – я розумію, що ти батько. Але ми тепер окрема сім’я. Навіщо тобі ці постійні зустрічі? Хай Софія сама виховує своїх синів.
Він повернувся до мене з подивом.
– Олено, вони мої діти. Я не можу їх просто викреслити з життя.
– А я не можу постійно ділити тебе з ними! – відповіла я твердо. – Ти обрав мене. Обрав нашу сім’ю. То чому досі тримаєшся за старе?
Він зітхнув і промовчав. Але нічого не змінив.
З часом Софія почала відправляти хлопців дедалі частіше. То на вихідні, то на частину канікул, то на цілі тижні. Вона завжди знаходила причини: то їй потрібно “вирішити особисті питання”, то “відпочити”. І Дмитро погоджувався. А я обурювалася щоразу сильніше.
– Це моя квартира! – заявила я одного разу, коли він повідомив, що хлопці приїдуть на весь літній період. – Я не давала згоди на те, щоб тут жили чужі діти місяцями!
– Вони не чужі, – повторив він спокійно.
– Для мене чужі! І завжди будуть чужими. Я не просила їх у своєму житті!
Хлопці, до речі, були всі у свою маму – тихі і надто спокійні. Все “будь ласка, вибачте”, аж тіпає від такого. Богдан – старший, п’ятнадцять років – завжди вітався, допомагав носити сумки, цікавився навчанням.
Артем, тринадцятирічний, любив гратися з Марком, розповідав йому казки, приносив маленькі подарунки. При Дмитрові вони поводилися ідеально.
Але я все одно не могла їх прийняти. Бо вони нагадували мені про те, що Дмитро колись належав іншій жінці. Про те, що я не перша. І я не хотіла цих нагадувань у своєму домі.
Я не приховувала своєї неприязні. Коли Дмитра не було вдома, я не розмовляла з ними довго, не готувала спеціально для них, не запитувала про справи.
– Олено, можна мені склянку води? – якось спитав Артем ввічливо.
– На кухні сам візьмеш, – відповіла я холодно, не відриваючись від телефону.
Вони ніколи не скаржилися. Просто мовчки робили все самі. Але я бачила, як вони сумують за батьком, і це мене ще більше дратувало. Чому вони не можуть просто залишитися зі своєю матір’ю назавжди?
Софія, тим часом, жила своїм життям. Вона виглядала чудово, часто викладала фото з поїздок, нових знайомств. І я знала, що частину своїх можливостей вона має завдяки Дмитру – він продовжував допомагати фінансово, навіть коли діти були з нами.
Одного разу я підслухала їхню розмову по телефону.
– Дмитре, хлопцям потрібно оновити речі до школи. Ти ж розумієш, самій важкувато, – сказала вона м’яко.
– Звісно, я все організую, – відповів він.
Я увірвалася на кухню одразу після дзвінка.
– Ти серйозно? Ти досі фінансуєш її життя? Вона ж доросла жінка! Хай сама заробляє!
– Олено, це для дітей.
– Для дітей? Чи для неї, щоб вона могла розважатися, поки ми тут працюємо?
Я вважала, що Софія просто паразитує на Дмитрові. І що хлопці – її інструмент, щоб тримати його на гачку. А тепер, коли він на ногах, коли в нього нова сім’я – намагається повернути хоч частинку старого життя. Я не дозволю.
– Дмитре, – сказала я одного вечора дуже серйозно, – обери раз і назавжди. Або ти повністю з нами – зі мною і Марком, – або продовжуй жити наполовину зі старою сім’єю. Я не збираюся ділити тебе вічно.
Він довго дивився на мене.
– Ти хочеш, щоб я припинив спілкування з синами?
– Я хочу, щоб ти поставив нашу сім’ю на перше місце. Вони вже великі, хай живуть своїм життям. А ми – своїм.
Він не погодився одразу. Ми сварилися ще кілька разів. Я плакала, вимагала. Я казала, що не для того розбивала його попередній шлюб, щоб тепер терпіти його наслідки.
Так, я знала, що моя поява прискорила їхнє розлучення. І не шкодую. Бо Дмитро заслуговував на кращу жінку – на мене. Софія його не цінувала, покинула в скрутний момент.
А я була поруч, я дала йому нове життя.
Зрештою Дмитро поступився. Він поговорив із Софією, пояснив, що зустрічі мають бути рідкісними – раз на кілька місяців, не більше. Що основний час він присвячує нашій сім’ї.
Хлопці перестали приїжджати на довгі періоди. Вони телефонували, іноді бачилися з батьком на нейтральній території.
Я відчула полегшення. Нарешті в моїй квартирі запанував спокій. Тільки ми троє – я, Дмитро і Марко. Як і мало бути від самого початку.
Тепер, коли я дивлюся на нашого сина, який росте в атмосфері повної любові й уваги, я знаю: я зробила правильно. Минуле має залишатися в минулому.
А в сьогоденні місце тільки для тих, кого я сама обрала.
Головна картинка ілюстратвина.
