Я вже сказала Дмитру, що через ці “вибрики” його тата я більше до них в гості ні ногою. Але розумію, що попереду стільки Різдвяних свят і мені знову прийдеться до чогось готуватися. Ну уявіть собі, йду я така на кухню, посеред ночі, нікого не чіпаю, навіть світло не вмикаю, а тут така картина. Хай Бог милує!
Я боюся відвідувати батьків свого хлопця. Щоразу зі мною там відбувається щось неприємне…
– Лесю, ти ж не будеш знову перебільшувати? Ну, це ж мій тато! Він просто дивний, але не злий, – сміявся Дмитро, коли я черговий раз розповідала, що відчуваю себе незручно у його батьків. Але, повірте, це зовсім не смішно.
Наші стосунки з Дмитром тривають уже пів року. Все йде чудово, якби не ці візити до його батьків. Здається, вони стають якимось випробуванням для моєї нервової системи. Кожного разу, коли я відвідую їхній дім, зі мною відбувається щось таке, що викликає подив, сміх чи бажання провалитися крізь землю.
Перший раз я завітала до них на запрошення його мами. Пані Оксана – напрочуд приємна жінка, дуже гостинна й турботлива. А от пан Михайло, його тато, – людина складна.
Він програміст і, здається, живе у своєму світі цифр, алгоритмів і темних кімнат. Під час нашої першої зустрічі він, звісно, привітався, але зник у своєму кабінеті майже одразу. “Такий вже він у нас,” – пояснив Дмитро.
Того вечора ми трохи затрималися, розмовляли з мамою Дмитра, і вона запропонувала мені залишитися на ніч.
– Ну чого тобі їхати так пізно? Переночуєш, а вранці Дмитро тебе відвезе додому, – сказала вона.
Я погодилася. Коли всі розійшлися спати, я вирішила почистити зуби у ванній. Стою собі біля дзеркала, аж раптом чую, як хтось заходить до кімнати. Це був пан Михайло, який, не помітивши мене, почав щось шукати у шафі.
Я застигла, не знаючи, що робити. Він нарешті знайшов, що шукав, і вийшов, навіть не обернувшись. Зранку я розповіла все Дмитру, а він лише посміявся: “Тато, напевно, шукав свої окуляри. Він просто розсіяний. Не переймайся, він навіть не зрозумів, що ти там була!”
Після цього випадку я думала, що нічого гіршого статися не може. Але ні. Другий візит перевершив усі мої очікування. Того разу ми знову довго сиділи з його мамою, розмовляли, пили чай. Вночі я прокинулася і вирішила піти до кухні попити води. Щоб нікого не розбудити, я йшла темним коридором і навіть не вмикала світло. Зайшла до кухні і, уявіть собі, побачила пана Михайла, який їв торт прямо руками з коробки – в одних “сімейках”!
Він підскочив, як тільки побачив мене, і швидко намагався сховати коробку за спину.
– Ой, Лесю, ти мене злякала! – сказав він, виглядаючи, як школяр, що попався на гарячому. Я не знала, як реагувати, тому лише побажала йому на добраніч і пішла назад до кімнати.
Зранку мама Дмитра сміялася: “Михайле, ти знову всю ніч нишпорив по холодильнику? Ти ж обіцяв!”
Дмитро не міг стримати сміху, а я лише зітхала, думаючи про те, чому мені завжди так “щастить”. Тепер, кожного разу, коли Дмитро пропонує поїхати до його батьків, у мене з’являється паніка. Що ще може статися? Але попереду Різдво, і уникнути поїздки вже не вийде. Хтось має порадити, як захистити себе від чергових стресів. Може, ви підкажете?
Як би ви поводилися на моєму місці? Може, варто взяти це з гумором, чи, навпаки, уникати подібних ситуацій? Напишіть, я буду вдячна за ваші поради.
