Я вже прийняла остаточне рішення для себе: моя маленька донька, п’ятирічна Ніна, мусить залишитися тут, в Україні, у спеціалізованому будинку для дітей. Я розумію, що це звучить не дуже, але я не бачу іншого виходу. Мене найбільше турбує реакція моєї молодшої сестри, Ірини.
Вона студентка, дуже романтична і мрійлива, вірить у справжнє кохання і ніколи не змириться з тим, що я можу покинути дитину. Іра обов’язково мене засудить, але її осуд не зупинить мене, бо моїм пріоритетом зараз є моє особисте життя і моє майбутнє. Я, як і будь-яка жінка, прагну стати коханою дружиною.
Ніколи б не подумала, що Ніна, моя маленька радість, стане єдиною перешкодою на шляху до мого щастя. Я народила її, коли працювала в Польщі. Батько Ніни — Петро, простий будівельник із Заходу України, з яким я познайомилася там. Він був добрим, але надзвичайно безвідповідальним. Щойно він дізнався про мій стан, одразу ж повернувся додому, заявивши, що не готовий до сімейного життя і що його чекає робота на новому об’єкті. Коли я повернулася додому з немовлям, він просто зник з мого життя.
Усі мої спроби побудувати тут стосунки з чоловіками, які б прийняли мене і дитину від такого, як Петро, були приречені на провал. Надія на створення повноцінної родини вдома згасла. Натомість моє бажання повернутися в Європу, знайти там надійного чоловіка і жити забезпеченим життям зростало з кожним днем. Саме тому я прийшла до цього важкого, але, на мою думку, необхідного рішення: залишити Ніну в закладі, що спеціалізується на догляді за дітьми дошкільного віку, а самій поїхати до мого нареченого в Австрію.
Так, знаю, це звучить дивно. Мене можуть назвати матір’ю-зозулею, яка обирає комфорт замість дитини. Але я вже давно не відчуваю себе щасливою. Постійна нестача грошей, відсутність підтримки, самотність — це виснажує.
Бути самотньою мамою в провінційному місті дуже важко. Я просто не маю більше сил. Тепер мені потрібно якось розповісти про це сестрі Ірині. Вона живе в університетському гуртожитку, але приїжджає щотижня і дуже прив’язана до Ніни. Я боюся її реакції, адже вона завжди мріяла про моє щастя, але не такою ціною. Але я мушу це зробити.
Я чудово розумію: якщо я не поїду до нього зараз, то втрачу цей шанс. Мій наречений, Ганс, власник невеликої галереї у Відні, чекатиме недовго. Він успішний, елегантний, абсолютно інший, ніж Петро. Він пропонує мені не просто шлюб, а стабільність і життя, про яке я завжди мріяла. Я не молодшаю, і якщо не скористаюся цією можливістю, то залишуся сама. Я хочу встигнути побудувати своє щастя.
Моя історія з Гансом почалася минулої зими, коли я поїхала до Австрії на сезонну роботу. Я прибирала номери в невеликому, але дорогому готелі неподалік Відня. Це була важка праця, яка давала хоч якісь гроші. Саме там, у фоє готелю, я й познайомилася з Гансом.
Він був постійним клієнтом, власником галереї та поціновувачем старовинних меблів. Я, проста прибиральниця з України, вразила його своєю освіченістю та знанням мов, які я вивчила, поки працювала в різних країнах. Він — справжній інтелектуал, витончений і дуже уважний. Він кардинально відрізняється від усіх чоловіків, яких я знала раніше. Наші стосунки розвивалися стрімко. Я була чесна з ним і розповіла про Ніну та про її батька.
— Я ціную твою чесність, — сказав Ганс, коли я розповіла йому про своє життя. — Але я маю бути відвертим. Я поважаю твою дитину, але я не збираюся її виховувати. У мене інше життя, інші звички. Я хочу будувати родину лише з тобою. Це твоє минуле, і ти маєш вирішити, що з ним робити, якщо хочеш стати моєю дружиною.
Ці слова важко відгукнулися в моїй душі. Але я подивилася на наше майбутнє — Відень, мистецтво, затишний дім, і порівняла його з теперішньою сірою реальністю, і мій вибір став очевидним.
Я народилася і виросла в містечку, яке не давало жодних перспектив. Моя мати, вчителька молодших класів, завжди мріяла, щоб я вийшла заміж за достойного чоловіка і жила краще, ніж вона. Але після того, як я повернулася з Польщі з дитиною і без батька, її надії згасли. Моя сестра Ірина, молодша на десять років, бачила всі наші фінансові труднощі. Вона бачила, як я працюю на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями, і як швидко тануть залишки заощаджень. Ірина завжди була моєю надією на майбутнє, а Ніна — єдиною рідною душею.
Я вирішила поговорити з Іриною коли вона приїхала на вихідні. Ми сиділи на кухні, Ніна вже спала у своїй кімнаті.
— Іро, я маю тобі щось сказати, — почала я, стискаючи чашку в руках.
— Кажи, сестро. Щось про Ганса? Він телефонував?
— Так, він. Іра, я виходжу за нього заміж. І я їду через два тижні.
— О! Це ж неймовірно! Я так рада за тебе! Коли весілля?
— Весілля буде там. Але я їду сама. Я залишаю Ніну.
Посмішка миттєво зникла з обличчя Ірини. Вона примружилася.
— Ти щойно сказала, що залишаєш Ніну? Як це? Ти її береш з собою, чи вона залишається з нашою мамою?
— Ні. Я не беру її з собою. І мама не зможе. Вона сама хворіє, і їй потрібен догляд. Я влаштовую Ніну до державного дитячого закладу, це центр раннього розвитку. Там про неї дуже добре піклуватимуться, вона матиме найкращих вихователів.
— Ти не жартуєш? Ти дійсно віддаєш свою доньку? Чому?
— Бо Ганс не хоче її виховувати. Він прямо сказав. Йому потрібна лише я. Іра, це мій останній шанс. Я не можу його втратити.
— Яке кохання, якщо він не приймає твою дитину? Ти хіба не розумієш, що це егоїзм з його боку?
— Це не егоїзм, це чесність. Він не батько. А я втомилася від бідності і самотності. Я хочу гідного життя. Я хочу стабільності. Я хочу бути коханою.
— Але ти жертвуєш Ніною! Вона ж тебе забуде! Їй лише п’ять! Їй потрібна ти, а не гарні іграшки з Відня! Ти ж знаєш, як вона тебе любить.
— Вона звикне. А я буду про неї дбати здалеку. Я буду приїжджати, коли зможу. Я буду надсилати гроші, щоб вона мала все найкраще. Я зроблю все, щоб її життя було забезпечене. Це моє материнське рішення.
— Материнське рішення? — Іра підвищила голос. — Ти називаєш це материнським рішенням? Це зрада, сестро! Невже ти так швидко забула, як важко тобі було з Ніною, коли її батько просто втік? А тепер ти робиш те саме!
— Це не те саме! Він був безвідповідальним будівельником, а Ганс — успішний чоловік, який пропонує мені новий світ! Це інша якість життя. Я не хочу все життя рахувати копійки!
— А я? Я ж можу доглядати Ніну! Я можу взяти академічну відпустку! Я люблю її!
— Ні, Іро. Ти маєш вчитися. Ти маєш отримати освіту. Твоє життя не повинне бути присвячене моїй дитині. Це моя відповідальність. І я прийняла рішення. Крапка.
— Твоя відповідальність — це бути з нею! Якщо ти це зробиш, я… я просто не знаю, як буду з тобою спілкуватися. Ти руйнуєш її життя.
— Ні, я рятую своє. І, можливо, даю їй шанс на краще. У тому закладі часто знаходять прийомні сім’ї. Можливо, вона знайде батьків, які зможуть дати їй повну родину. Те, чого я не змогла.
Ірина встала. Її обличчя було мокре від сліз.
— Якщо ти їдеш до чоловіка, який не приймає твою дитину, це означає, що він не вартий тебе. А ти… ти просто слабка.
Вона пішла, грюкнувши дверима. Я знала, що вона не повернеться до мене найближчим часом. Але мені було легше від того, що найважча розмова відбулася.
Зараз я сиджу в кімнаті і збираю валізи. Я вже купила квиток на потяг до Відня. Документи на влаштування Ніни готові. Я гладжу її маленькі сукні, і моє серце стискається. Я знаю, що роблю їй боляче. Але я не можу відмовитися від Ганса. Він — мій квиток у краще життя, у впевненість, у кохання, якого мені завжди бракувало.
Чи варто це того? Чи справді жіноче щастя і фінансова забезпеченість важать більше, ніж присутність матері поруч із маленькою донькою?
А що б ви мені порадили? Чи зможу я коли-небудь виправдати себе перед Ніною, коли вона виросте?
