Я вже і так і сяк натякаю Ларисі, щоб пакувала чемодани і їхала десь на заробітки. Ну не може мій син зараз забезпечити сім’ю, а вона вперлася на своєму і все: “Своїх дітей я не залишу, не буде в них сирітської долі”. – Та ти про їх матеріальне становище думай, а не оту долю. Скоро не буде за що їх кормити, – наголосила я. Але, це як горохом об стіну
У мене вже не лишилося слів, аби пояснити цій упертій Ларисі, що їй треба рушати до тієї Чехії чи Німеччини, гроші заробляти! Вона ж мов стіна, байдуже на всі доводи, затялася і все: не поїду, дітей не покину, і край! Ну не вдається моєму Миколі зараз мати нормальний дохід, то невже вона про сім’ю свою не думає, про майбутнє синів, про власне житло нарешті?
У мене така наболіла ситуація, що я вже іноді думаю, чи не зійшла я з розуму від цих постійних роздумів. Але почну розповідати по порядку, щоб було зрозуміло, звідки мої нерви такий маю вигляд.
– Я не розумію, чого ти так упираєшся, Ларисо? От поясни мені! Ти ж чудово знаєш, яка зараз ситуація!
– Мамо, я вже сто разів вам казала, що не поїду! Я своїх дітей не кину!
– Але ж ти кидаєш їх на голодне існування, не забезпечуєш, як слід! Яка від твоєї “уваги” користь, якщо діти не можуть навіть у басейні займатися, про що вже тисячу разів казав старший? Або про нові кросівки, а не ті потерті!
– Микола заробляє, як може. І я намагаюся, в’яжу ті речі.
– А що це за заробітки? Дві копійки на місяць! Микола, вибач, але твої заробітки – це сльози! Він не винен, я знаю, але є вихід! Ти поїдеш, заробиш, ми тут з Миколкою за дітьми доглянемо! Вони будуть під наглядом, у теплі, нагодовані!
– Я сама виросла в тому “нагляді”, в інтернаті! Я не хочу такої долі для своїх синів! Краще ми будемо тут, але разом!
– Ой, перестань драматизувати! Тисячі жінок працюють за кордоном, і їхні діти чудово ростуть! І мають все, чого хочуть! Ти хіба не хочеш кращого життя для своїх хлопців? Власної квартири, де ви будете самі собі господарі, а я не буду тут вам командувати і заважати?
Мій син Микола одружився дванадцять з половиною років тому. Привіз він мені невістку, Ларису, з невеличкого містечка, що розташоване за двісті кілометрів від нашого обласного центру, де ми тоді жили. Я тоді ще мешкала у великій чотирикімнатній квартирі, що залишилася мені від покійного чоловіка, який був дуже впливовою людиною в нашому місті.
Лариса, на перший погляд, здавалася мені тихою і скромною дівчиною. Але вона була сирота, виросла в інтернаті, і це мене насторожило одразу. Мені не дуже подобалося таке її походження, хоча, звичайно, я цього не виказувала. Микола, мій єдиний син, був просто нетямлячий від кохання. Він познайомився з нею через якісь спільні компанії, і вона одразу заволоділа його серцем. Він нічого не бачив, окрім неї. Всі мої спроби навести його на думку, що можна знайти дівчину з кращої родини, більш освічену, були марними.
Отож, одружилися вони, і переїхали до моєї квартири. Хоча квартира велика, місця вистачає, але, зізнаюся чесно, жити трьома поколіннями під одним дахом, навіть в просторі – це випробування. А потім, коли народилися діти, стало ще складніше.
Я тоді ще працювала, і мала непогану зарплату, але коли два роки тому я вийшла на пенсію, мої фінанси дуже зменшилися. Пенсія у мене невелика, і я почуваю себе дуже обмеженою. Чесно кажучи, я б із задоволенням здала одну з кімнат в оренду, і мала б непоганий додаток до своєї пенсії.
Це дало б мені змогу не економити на собі, дозволити собі краще лікування, купити ті вітаміни, про які я читала, і мати змогу їздити на відпочинок, хоча б раз на рік. Але як я можу це зробити, коли зі мною мешкає родина сина: він, Лариса і двоє їхніх хлопчиків – семи та тринадцяти років?
Фінансова ситуація у моєї невістки та сина, скажу прямо, складна. Вони мені не завжди можуть дати гроші навіть на комунальні послуги, хоча я вже втомилася це їм нагадувати. Звичайно, вони купують більшість продуктів у спільний холодильник, і на тому хоча б дякую.
Проблема в тому, що Лариса не має вищої освіти, а з роботою в нашому місті, особливо після початку всіх цих складних подій і обмежень, стало дуже кепсько. Вона переважно сидить вдома з дітьми, займається домашніми справами. Інколи, коли має час, вона в’яже дитячі шапочки та шарфики, і намагається продати їх через інтернет. Але це хіба гроші? Це так, кишенькові витрати, і то не завжди виходить.
Мій Микола теж не має постійної роботи. Перебивається тимчасовими підробітками – то він десь допомагає з ремонтом, то з електропроводкою, то з меблями. Я не хочу, щоб він зараз йшов на офіційну роботу, де його можуть мобілізувати, тому розумію його бажання працювати неофіційно. Це зрозуміло.
Але в цій нашій нескінченній скруті я бачу єдиний, логічний і, на мою думку, дуже розумний вихід – Ларисі треба їхати за кордон на заробітки! Я почала говорити про це ще з того моменту, як всі навколо почали масово виїжджати з нашої країни. Тобто це було майже два роки тому.
Я кажу їй: “Ларисо, їдь, доки є можливість! Бачиш, скільки людей поїхало, і непогано влаштувалися! Чому ти не можеш?” Але вона одразу стала в позу: “Я Миколу не залишу, у нас тут, на Полтавщині, спокійно, немає такої вже гострої потреби виїжджати.”
Але хіба гроші для родини – це не гостра потреба? Це ж найважливіше зараз! Хоча б вона сама поїхала, я на цьому і наполягаю. Я їй урочисто обіцяла, що буду доглядати за онуками, що вони будуть в безпеці, і що ми з Миколою впораємося. Але вона – ні в яку!
Я вже не знаю, які слова мені підібрати, щоб цю невістку переконати. Як її підштовхнути, щоб вона поїхала до тієї Чехії, чи Німеччини, чи де там зараз добре платять, і заробила грошей для своєї сім’ї! Кажу ж вам, хоч малюй їй приклади з життя, хоч на колінах проси, вона вперлася, мов той віслюк: “Я не залишу дітей!” І все, крапка!
Мій Микола, бідолаха, не може зараз мати гідний заробіток, це об’єктивна реальність. То невже Лариса не може подумати про свою сім’ю, про майбутнє своїх дітей, про те, що вони нарешті матимуть своє житло, а не будуть тиснутися у моїй квартирі?
Але вона мені відповідає, і це просто розбиває мені серце: “Я сама виросла без батьків, у мене не буде такої долі для моїх синів, я не хочу, щоб вони були як я!” І це вона каже з такою впертістю, що я вже не знаю, що й думати.
Але я вважаю, що кожна нормальна і відповідальна мати має забезпечити своїх дітей, і це її прямий обов’язок. Он тисячі жінок працюють за кордоном, і нічого! Це важко, я не сперечаюся, але вони надсилають гроші, забезпечують своїм дітям і навчання, і житло, і купують їм машини. Це я розумію – справжня материнська самопожертва.
Яка користь від її “любові” і “уваги”, якщо діти не можуть нормально харчуватися, одягатися, розвиватися? Якщо вони постійно чують, що грошей немає?
Ось нещодавно був такий діалог. Сиділи ми за столом, обідали. Старший онук, Андрійко, каже:
– Мамо, я так хочу на нову секцію з карате! Там такий класний тренер! Усі хлопці вже записалися.
– Синочку, я ж тобі пояснювала. Зараз немає грошей. Треба почекати, – відповідає Лариса, і її голос аж тремтить.
– А коли будуть? Минулого місяця ти теж казала “почекати”! Я вже два місяці чекаю!
– Ну потерпи, Андрійку. Батько знайде підробіток, я щось продам, і ми тебе запишемо, обіцяю!
– Мамо, ти завжди так кажеш! – онук вже не витримав і заплакав.
Я не витримала, втрутилася.
– Бачиш, Ларисо? Бачиш, до чого доводить твоя впертість? Дитина страждає!
– Мамо, не втручайтеся! – вона глянула на мене з такою образою, що я аж здригнулася.
– Це мій онук, і я маю право! Ти ж його не забезпечуєш!
– Я його люблю і про нього дбаю! А гроші – це не головне!
– Не головне?! То чому дитина плаче? Чому він не може займатися улюбленою справою?
– Тому що зараз важкі часи!
– А хто тобі заважає поїхати і зробити ці часи легшими для своєї сім’ї? Я ж тобі пропоную допомогу, я подивлюся за ними!
Але вона лише підвелася і мовчки пішла в кімнату, замкнувшись там. Вона завжди так робить, коли закінчуються аргументи. І Микола, мій син, теж мовчить, не втручається. Він дуже її любить, і не хоче сваритися ні зі мною, ні з нею. Він завжди мене просить: “Мамо, не тисни на неї, будь ласка. Якось буде. Я щось придумаю”. Але що він придумає, коли роботи немає, і навіть ті підробітки не завжди є?
Я ж не хочу їй зла! Я думаю про них, про їхнє майбутнє! Вони ж молоді, їм треба мати своє житло, а не жити у мене, як квартиранти! Я ж не вічна! Що вони будуть робити, коли мене не стане? Залишаться без копійки, без власного кутка.
Я їй навіть намагалася розповідати історії своїх знайомих.
– От, сусідка Марія, – кажу, – поїхала до Польщі, працює там на заводі. Спочатку було важко, звичайно. Але вона вже через рік купила старшій доньці ноутбук для навчання, а молодшому сину – велосипед! А ти що даєш своїм дітям? Обрізки зі столу?
– Мамо, ви порівнюєте мене з людьми, які поїхали від війни, коли тут було страшно! У нас на Полтавщині було і є спокійно, слава Богу! І я не хочу, щоб мої діти росли без маминої руки, самі вдома. Я знаю, що таке сиротині сльози! – її голос звучав дуже емоційно, і я бачила, що ця тема для неї дуже болюча.
Але я вважаю, що її страхи не повинні бути важливішими за потреби її дітей. Так, важко, але ти ж їдеш на рік, на два, не назавжди! Ти ж не кидаєш їх напризволяще, я ж тут! Мій син тут! Вони не будуть самі!
Я бачу, що вона просто боїться. Боїться чужої країни, чужої мови, важкої роботи. Але хто сказав, що буде легко? Зате буде результат, буде майбутнє!
Я вже не знаю, як їй донести свою думку. Я намагалася говорити і лагідно, і суворо, і з прикладами, і з погрозами, що перестану допомагати з продуктами. Але вона стоїть на своєму! Це просто неможливо! Я відчуваю, що це замкнене коло, і я вже не маю сил боротися.
Як мені переконати Ларису? Які ще доводи використати, щоб вона поїхала на заробітки і дала своїй сім’ї шанс на краще життя? Як вплинути на цю її впертість, що межує, на мою думку, з безвідповідальністю?
Буду дуже вдячна за будь-яку пораду! Може, хтось був у подібній ситуації? Поділіться своїм досвідом, будь ласка.
