— Я витягую тебе з болота, а ти знову лізеш у нього! Досить, я втомилася!
Оксана розплющила очі. Шоста ранку. Будильник ще не дзвонив, але її внутрішній, безпомилковий механізм уже спрацював. За вікном ще сутеніло, лише кілька ліхтарів кидали тьмяне світло на мокрий асфальт.
Поруч тихо дихав Денис. Він завжди спав безтурботно, мов немовля. А Оксана була напружена, мов струна, тому прокидалася раніше за будильник. Обережно, щоб не розбудити чоловіка, вона встала з ліжка. Спершу — у ванну. Холодна вода на обличчя, зубна щітка, кілька хвилин тиші перед дзеркалом. Сиве волосся, яке нещодавно почало з’являтися на скронях, тягнулося тонкими пасмами. Зморшки біля очей стали глибшими.
«Тридцять п’ять, — подумала вона, — а почуваюся так, ніби мені вже п’ятдесят».
На кухні було прохолодно. Оксана поставила чайник. Потім дістала з холодильника вчорашні млинці й баночку сметани. Сніданок для дітей і для себе. Для Дениса вона вже давно не готувала — він вставав пізно, коли вона була на роботі.
Поки чайник закипав, жінка відкрила ноутбук. Рахунки, платежі, список покупок на тиждень, графік гуртків старшої доньки, оплата садочка для молодшого. Цифри, цифри, цифри. Її зарплати не вистачало на все. Часом доводилося позичати у батьків або сестри. Коли вона починала говорити про гроші, Денис лише відмахувався:
— Та годі, Оксано, не ний! Якось викрутимося.
— Якось, Денисе? А хто знову «якось»? Я? А ти?
— Ну, я ж шукаю! Шукаю! Просто не можу знайти нічого гідного для себе.
Ці виправдання давно її дратували. Оксана працювала. І всі її знайомі працювали. А Денис сидів удома майже рік. Цілий рік! Спершу звільнився, бо «його не цінували». Потім шукав роботу — абияк. А згодом і зовсім перестав. Лежав на дивані, дивився телевізор, грався в телефоні й без кінця скаржився на несправедливість світу.
Чайник закипів. Оксана заварила собі міцний чай. Дістала хліб, сир. Швидкий сніданок. Потім треба було будити дітей.
— Софійко, Максиме, прокидайтеся! — м’яко покликала вона, заходячи до дитячої.
Софія, старша, дванадцятирічна, одразу сіла й потерла очі. Максим, п’ятирічний, лише пробурмотів щось уві сні й перевернувся на інший бік.
— Максимчику, вставай. Садочок на тебе чекає.
— Мамо, ще п’ять хвилиночок… — пробурмотів він, ховаючись під ковдру.
— Ніяких «п’ять хвилиночок». Софійко, допоможи братові вдягтися, будь ласка. А я тим часом накрию на стіл.
О сьомій ранку всі вже сиділи за столом. Софія їла млинці, Максим колупався в тарілці.
— Мамо, а що сьогодні на вечерю? — запитала Софія.
— Ще не знаю, доню. Щось швидке. Мабуть, макарони з сосисками.
— Знову? — скривився Максим.
— Максиме, не вередуй, — суворо сказала Оксана. — Їж.
У цей момент Денис повільно вийшов зі спальні — у старих спортивних шортах і розтягнутій футболці.
— Доброго ранку, мої хороші, — хрипло сказав він, заходячи на кухню.
Діти відповіли мляво. Оксана мовчала.
— То що, Оксано, сніданок готовий? — Денис підійшов ззаду й спробував обійняти її.
Жінка трохи відсторонилася.
— Я готую дітей.
— Ага… А я от не виспався.
Оксана не відповіла.
— Знаєш, Оксано, мені вчора Олег дзвонив. Каже, в них на фірмі проблеми. Почалися скорочення. Я подумав, може, він щось запропонує. А тут ось…
Жінка долила собі чаю. Вона вже запізнювалася.
— Я ж тобі казала — нічого з цього не буде. І бачиш, я мала рацію. Навколо одна брехня й несправедливість.
Денис підійшов до холодильника, відкрив — закрив. Відкрив знову.
— А їсти щось є?
— Млинці на столі, — коротко сказала Оксана.
— Млинці? Знову? Оксано, скільки ж можна тих млинців?
— У мене не було часу готувати щось інше, — спокійно відповіла вона. — Це сніданок для дітей і для мене. А ти встав пізно.
— Ну звісно, — пробурмотів Денис. — Завжди я винен. Завжди.
Він узяв млинець, намазав сметаною, з огидою відкусив.
— І взагалі, чому ти весь час мене пиляєш? Думаєш, я не знаю, що мені треба шукати роботу? Я шукаю! Дзвоню! Але мене ніхто не бере! Ти думаєш, мені легко? Сидіти вдома, поки моя дружина працює? Я почуваюся нікчемним!
Він говорив так, ніби Оксана мала його пожаліти. Але в неї вже не лишилося жалю. Лише втома.
— Мамо, нам пора, — сказала Софія, закидаючи рюкзак на плечі.
— І мені, — додав Максим.
Оксана поцілувала обох.
— Гарного вам дня, мої любі. Софійко, приглянь за Максимом, добре?
— Звісно, мамо, — усміхнулася дівчинка.
Діти вийшли. Садочок був навпроти будинку, тому Софія заводила брата дорогою до школи. На кухні лишилися лише Оксана й Денис. І тиша, наповнена невимовною напругою.
Денис сидів за столом, колупаючи млинець.
— Знаєш, Оксано, що найгірше? Я стараюся, стараюся — і все одно нічого не виходить. А ти мене не розумієш. Думаєш, я просто валяюся на дивані? Я цілими днями думаю, як вибратися з цієї халепи!
— А може, ти просто не хочеш вибиратися? — голос Оксани був спокійний, але в ньому відчувалася стримана сила.
Денис подивився на неї. В його погляді з’явилася розгубленість.
— Ти про що, Оксано? Як це — «не хочу»?
— Саме так. Ти вже рік сидиш удома. Рік! Я працюю на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Діти ростуть, їм треба їсти, вдягатися, вчитися. А ти? Ти лише скаржишся. На світ, на людей, на мене. Звинувачуєш усіх, окрім себе.
— Я й себе звинувачую! Щодня! Думаєш, мені приємно бути тягарем?
— Ти не тягар, Денисе. Ти мій чоловік. Батько моїх дітей. Але я втомилася. Втомилася тягнути все сама. Втомилася слухати твої нескінченні скарги. Втомилася від того, що ти не хочеш брати відповідальність.
— Але ж я беру! Я шукаю роботу!
— Шукаєш? Як? Лежачи на дивані з телефоном? Ти був хоч на одній співбесіді за останній місяць? Ти хоч кудись відправляв резюме, окрім тих п’яти фірм, куди шлеш його вже сотий раз?
Денис замовк. Його обличчя зблідло.
— Ти… ти мене ображаєш, Оксано.
— Я витягую тебе з болота, а ти знову лізеш у нього! — голос Оксани затремтів. — Досить. Я втомилася. Я більше не можу.
Вона глибоко вдихнула. Відчула, як тремтять руки. Це був той момент, якого вона ніби й не чекала. Мить, коли терпіння остаточно скінчилося.
Минуло кілька тижнів. І хоча життя не змінилося кардинально — грошей усе ще бракувало, робота Дениса була далеко не ідеальною, а втома Оксани нікуди не зникла — між ними з’явилося щось нове. А точніше — давно забуте. Взаємна повага. І довіра.
Оксана помічала, як Денис день за днем трохи змінюється. Він перестав шукати винних. Перестав роздмухувати драми з нічого. Вперше за довгий час вона не почувалася самотньою у своїх зусиллях.
Одного вечора вони всі разом, з дітьми, грали в настільну гру. Софія сміялася, Максим голосно обурювався, що програє, а Денис — уперше за довгий час — щиро сміявся разом із ними. Після того вечора Оксана вийшла на балкон, сіла на старий стілець і загорнулася в плед. За кілька хвилин підійшов Денис, приніс дві чашки чаю.
— Пам’ятаєш, — тихо сказав він, — як ми переїхали в цю квартиру? Без меблів, з матрацом на підлозі й чайником, який ледь кипів?
Оксана усміхнулася.
— Пам’ятаю. І пам’ятаю, як ти обіцяв, що зробиш усе, щоб ми жили краще.
— Я про це забув. Загубився. Розсипався.
— А потім зібрався, — сказала Оксана, дивлячись на нього. — І я це бачу, Денисе. Справді бачу.
Він нахилився й легко торкнувся губами її чола.
— Я не обіцяю, що все буде ідеально. Але я тут. І я хочу бути тим, хто не сидить у возі. Я хочу тягнути його разом із тобою.
Оксана заплющила очі й видихнула. Легко. Без напруги. Вперше за довгий час. Можливо, попереду ще буде важко. Можливо, ще з’явиться бажання здатися. Але тепер вона знала: поруч людина, яка теж тримає той віз. І цього було достатньо, щоб іти далі.
Звісно, життя не стало ідеальним. Гроші все ще доводилося рахувати, діти часом вередували, побутові сварки нікуди не зникли. Але тепер Оксана відчувала: вона більше не сама. У неї є партнер. А це — найважливіше.
Одного ранку Оксана прокинулася від аромату свіжозвареної кави. Вона повільно розплющила очі, потягнулася й пішла на кухню. Денис уже порається біля плити.
— Доброго ранку, моя совонько! — весело сказав він, побачивши її. — Кава готова, сніданок на столі.
Оксана усміхнулася.
— Доброго ранку.
Вона сіла за стіл. Денис поставив перед нею чашку ароматної кави й тарілку з яєчнею.
— Знаєш, Оксано, — сказав він, дивлячись їй в очі, — я дещо зрозумів. Ти мала рацію. Я справді загруз у болоті. А ти мене звідти витягла. А я… я весь цей час пручався.
Оксана стиснула його руку.
— Головне, що ти сам це зрозумів. І захотів змінитися.
Денис кивнув.
— Так. Захотів. Заради нас. Заради дітей. І заради себе.
Він усміхнувся. І в цій усмішці було щось нове. Те, чого Оксана давно в ньому не бачила. Світло. Надія. І любов.
Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки. За вікном розвиднялося. Попереду був новий день — із турботами, радощами й викликами. Але тепер вони були разом. І це змінювало все.
Увечері Денис сказав, що знайшов роботу. Можливо, не ту, про яку мріяв, але в тій сфері, де був сильним. Можливо, зарплата була середньою, зате він почувався важливим і потрібним для родини — тим, на кого дружина може спертися.
Оксана зрозуміла: у кожній сім’ї бувають важкі періоди, але не варто одразу пакувати валізи й їхати до батьків чи подавати на розлучення. Важливо говорити, підтримувати, допомагати усвідомити, що не так і як це виправити. Поки ще не пізно. Поки є що рятувати. І поки обидва хочуть зберегти родину й стосунки.
