Мене звати Олена, і шість років я жила в ілюзії щасливого шлюбу, вважаючи, що разом із чоловіком Олегом ми будуємо міцну сім’ю.
Але все змінилося, коли я зрозуміла, що моя свекруха, Марія Степанівна, разом із Олегом використовували мою довіру, щоб фінансувати сумнівні проекти її молодшого сина, Юрія.
Я витрачала тисячі гривень на «допомогу» для її вигаданих недуг, не підозрюючи, що гроші йдуть зовсім не на здоров’я.
Я сиділа на кухні, помішуючи каву, і дивилася у вікно. Це був мій щоденний ритуал: проводжати Олега на роботу і насолоджуватися хвилиною тиші перед початком власного робочого дня.
За шість років шлюбу я звикла до цього спокою. Але того ранку тишу порушив дзвінок телефону — це була Марія Степанівна, моя свекруха.
— Оленко, люба, — її голос звучав слабко, наче вона ледь трималася. — Ти не могла б заїхати до мене після роботи? Щось зовсім погано почуваюся.
— Звісно, Маріє Степанівно, — відповіла я, стримуючи зітхання. — Щось серйозне?
— Ой, не знаю. Спина так болить, просто несила терпіти. Ті таблетки, що ти минулого разу купила, зовсім не допомагають. Дай мені 2000 гривень, я візьму інші.
Я зітхнула, подумки підраховуючи, скільки вже витратила на її аптеку цього місяця — вийшло близько 5000 гривень. Але як відмовити людині, яка скаржиться на здоров’я?
— Добре, я заїду, — сказала я і поклала слухавку.
Ввечері я приїхала до свекрухи. Вона лежала на дивані, обкладена подушками, із сумним виразом обличчя.
— Оленко, ось список в аптеку — простогнала вона, простягаючи мені папірець. — І ще, може, допоможеш із грошима на масаж? Спецііаліст каже, без курсу ніяк.
Я глянула на список. Ціни на препарати змусили мене насупитися — ще 5000 гривень.
— Маріє Степанівно, може, звернутися до іншого спеціаліста? — обережно запитала я. — Щось дуже дорого.
— Ти що, не віриш, що мені погано? — її голос затремтів від образи.
— Ні-ні, що ви! — поспішила заспокоїти я. — Просто хвилююся за вас.
Я витягла гроші і поклала на тумбу. У сімейному бюджеті зяяла діра, але я вмовляла себе, що здоров’я важливіше.
Коли я повернулася додому, Олег зустрів мене незвично жваво.
— Як мама? Ти була в неї? — запитав він, допомагаючи зняти пальто.
— Так, відвезла все необхідне, — кивнула я. — Олег, може, варто показати її хорошому спеціалісту? Ми вже стільки витрачаємо на аптеку.
— Ти що, шкодуєш грошей для моєї мами? — його обличчя спохмурніло.
— Ні, просто, — я зам’ялася, відчувши щось недобре в його тоні. — Просто це великі суми.
Він лише знизав плечима і пішов у вітальню. Я залишилася на кухні, відчуваючи, як тривога зароджується всередині.
Наступного тижня ситуація повторилася. Марія Степанівна скаржилася на нові симптоми, просила грошей. Я давала все, що вона просила, але сумніви почали гризти мене. Чому вона ніколи не показує направлення? Чому се таке дороге, але ефекту немає?
Одного дня я заїхала до неї без попередження. Двері були відчинені, і я почула музику. Зайшовши до вітальні, я побачила, як Марія Степанівна весело танцює, пританцьовуючи під ритм.
— А як же спина? — здивовано запитала я.
Вона застигла, її обличчя стало багряним.
— Ой, Оленко, — вона ніяково всміхнулася. — Я просто вирішила трохи розім’ятися. Напевне масажі добре допомагають!
Я кивнула, але в душі заворушився сумнів. Щось було не так.
Того ж вечора я випадково почула розмову Олега по телефону. Він говорив тихо, явно не бажаючи, щоб я чула.
— Так, мам, зрозумів, — шепотів він. — Скажу, що потрібні гроші на нове обстеження. Олена не відмовить, вона завжди допомагає.
Я застигла за дверима, не вірячи своїм вухам. Що?
— Тільки цього разу треба більше, — продовжував він. — Хоча б 20000 гривень. Не запідозрить, — продовжував Олег. — Олена довірлива. Головне — правильно зіграти.
Мої руки затремтіли. Шість років шлюбу, шість років турботи. Невже вони мене обманювали?
Я тихо пішла на кухню і ввімкнула чайник, намагаючись опанувати себе. За кілька хвилин з’явився Олег.
— Люба, нам треба поговорити, — він сів поруч, узявши мене за руку.
— Так? — я намагалася говорити спокійно. — Що сталося?
— Розумієш, мамі потрібне серйозне обстеження, — він відвів погляд. — Дуже дороге.
— Скільки? — запитала я, дивлячись йому в очі.
— 20 000 гривень, — він стиснув мою руку. — Знаю, це багато, але йдеться про здоров’я мами.
Я згадала їхню розмову. Усе моє життя з Олегом промайнуло перед очима — як я вірила кожному його слову, як бігала аптеками для свекрухи.
— А можна подивитися направлення на обстеження? — спокійно запитала я.
Він занервував.
— Ну, воно в мами. Завтра принесу.
— Справді? — я висмикнула руку. — А може, одразу розкажеш, на що вам потрібні ці гроші?
Його обличчя зблідло.
— Ти підслуховувала? — запитав він.
— Ні, просто почула правду, — відповіла я.
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Марія Степанівна — струнка, бадьора, без жодного натяку на недугу.
— Олежик, я тут, — вона замовкла, побачивши мій вираз обличчя.
— Заходьте, Маріє Степанівно, — холодно сказала я. — Як ваша спина? Масажі допомогли?
Вона кинула швидкий погляд на сина.
— Оленко, люба, ти що? Звісно, краще, але інколи так прихопить.
— Досить, — твердо сказала я. — Я знаю про ваші розмови. Про ваші плани.
Марія Степанівна сіла на стілець.
— Олег, що відбувається? — запитала вона.
— Вона почула нашу розмову, — похмуро відповів він.
— А, то ось воно що, — свекруха випрямилася. — І що ти тепер робитимеш, Оленко?
Я здивовано подивилася на неї. Куди поділася та слабка старенька?
— Я хочу знати правду, — твердо сказала я. — На що ви витратили всі ці гроші?
Вони переглянулися. Потім Марія Степанівна раптово розсміялася.
— Знаєш, сину, вона не така проста, як ми думали.
— Мам, не треба, — спробував зупинити її Олег.
— Чому ж? — усміхнулася вона. — Якщо вона така розумна, хай знає. Мій молодший син, Юрій, відкриває власну справу. Перспективну. Де в нас стільки грошей? Тільки ти і твої батьки-заробітчани мають потрібні.
— І мої гроші, — я ледь стримала обурення.
— Пішли на благо сім’ї, — кивнула свекруха. — А що такого? Сім’ї треба допомагати.
— Сім’ї? — я стиснула руки. — Ви вважаєте нормальним обманювати мене?
— А як інакше? — втрутився Олег. — Ти б не дала грошей просто так.
— Звісно, не дала б! — вигукнула я. — Бо я знаю Юрія! Усі його проекти закінчуються провалом!
— Не смій так говорити про мого сина! — обурилася Марія Степанівна.
— Чому? Бо це правда? — я повернулася до Олега. — Ти знав, що батьки збирають на квартиру. Це була мрія, заради того вони і поїхали.
— Отож! — мовила свекруха. — Усе про себе думаєш! Чому ти можеш збирати на квартиру, а Юрію не можна допомогти з бізнесом?
— Бо це гроші батьків! — сказала я. — Зароблені ними!
— Ти моя дружина, — холодно сказав Олег. — Твій обов’язок — допомагати сім’ї.
Я відступила, не вірячи своїм вухам.
— Обов’язок? — перепитала я. — Тобто у вас, навіть думки немає, що ви щось не те робите, чи як?
Я зібрала речі мовчки. Жодної сцени, жодного прощання. Просто поклала найнеобхідніше в сумку і пішла.
Я виїхала того ж вечора. Усе в мені кричало: «Це зрада». Не подружня, а людська. І я більше не мала що робити поряд з цими людьми.
Батьки давно кликали мене в Італію, але я впиралася. Я ж родину будувала, вірила, що ми з Олегом разом усе здолаємо. А виявилось — я одна старалась. Вони — грали.
Італія зустріла мене дощем і запахом кави. Я влаштувалась доглядальницею. Робота не з легких, але я знала: тут я заробляю чесно, нікому нічого не винна й ніхто зі мною в ігри не грає.
Минуло пів року. Я вже не думала ні про Олега, ні про свекруху. Здавалося, все залишилось у минулому. Але одного вечора, коли я поверталась із роботи, на екрані з’явилось його ім’я.
Олег.
Я довго не наважувалася відповісти. А тоді натиснула «прийняти виклик».
— Оленко, — його голос був хрипкий. — Привіт. Я, вибач. Слухай, я знаю, як усе було. Я винен. Але, мамі справді зле. Цього разу — серйозно. У неї діагноз, все погано. Немає грошей ні на лікування, ні на обстеження. Можеш допомогти? Я тобі все надішлю, чесно. Документи, аналізи. Ти наша остання надія. Я, я тебе дуже прошу.
Він заплакав. І я відповіла:
— Я вже допомогла. Завчасно. Авансом. На шість років. І на маму твою, і на тебе. Я розрахувалась повністю.
— Ти що, справді нічого не перекинеш? Хоч скільки-небудь? Ну ти ж людина, — захлинаючись, благав він. — Мама ж справді не здорова. Там се так складно і дорого, я не знаю, що робити.
— Олег, тепер це вже не мої проблеми. Успіхів.
Я поклала слухавку. І забула.
Ну а ви б допомогли? Чи зробили б так, як я?
Головна картинка ілюстратвина.
