Я витратив 50000 на перстень і ще 15000 на будинок у горах, сподіваючись, що ці гроші допоможуть Насті забути про Максима. Проте жодні фінансові вкладення не змогли перекрити той факт, що її вірність була продана за безцінь іншому.
Ми з Настею прожили разом майже десять років. Наш дім завжди нагадував тиху гавань, де кожен гвинтик був змащений турботою, а кожен вечір обіцяв спокій. Я працював архітектором, проектування було моєю приcтрaстю, і я звик, що в житті, як і в кресленнях, усе має бути вивірено до міліметра. Настя займалася дизайном інтер’єрів, і її почуття стилю завжди захоплювало мене. Ми здавалися ідеальною парою, тими самими людьми, про яких сусіди кажуть — вони створені одне для одного. Але одного разу мій ідеальний графічний світ дав тріщину, яку неможливо було залатати звичайним олівцем.
Усе почалося з дрібниці. Настя почала затримуватися на роботі, посилаючись на новий складний об’єкт у передмісті. Я вірив їй беззаперечно, адже сам знав, що таке терміни та вибагливі замовники. Проте її телефон, який раніше лежав на столі екраном догори, тепер завжди був перевернутий або знаходився в іншій кімнаті. Це було схоже на тихий шепіт небезпеки, який я спочатку ігнорував.
Того вечора я повернувся раніше, бо зустріч із клієнтом скасували. Настя була у ванній, а її планшет лежав на дивані відкритим. Я просто хотів його перекласти, щоб не сісти випадково, але екран засвітився від нового повідомлення. Там було ім’я Максим і слова про те, як він чекає на їхню наступну зустріч у тому самому затишному місці за містом. Моє серце пропустило удар, але я не дозволив собі піддатися паніці. Замість того, щоб влаштувати скандал, я вирішив діяти інакше. Я хотів зрозуміти, наскільки далеко все зайшло, і чи є в нашому шлюбі ще хоч щось справжнє.
Наступні кілька днів я спостерігав. Я став тінню у власному домі, помічаючи кожен її погляд у дзеркало, кожну посмішку, адресовану не мені. Вона стала занадто ласкавою, наче намагалася компенсувати свою провину надмірною увагою до моїх вечерь. Це було боляче бачити. Я зрозумів, що вона не збирається йти, вона хоче всидіти на двох стільцях одночасно. Тоді в моїй голові народився план. Я не хотів бути жертвою, я хотів стати режисером цієї драми.
Я запросив її на вихідні в Карпати. Сказав, що забронював особливий будиночок, де ми зможемо відсвяткувати нашу річницю трохи заздалегідь. Настя спочатку вагалася, очі її бігали, вона явно згадувала свій графік зустрічей із Максимом, але потім погодилася. Можливо, вона теж відчувала потребу втекти від власної брехні.
Дорога була довгою. Ми мовчали більшу частину шляху, слухаючи лише шум шин по асфальту. Коли ми приїхали, гори зустріли нас похмурим небом і туманом. Будинок був розкішним, але холодним. Я подбав про те, щоб там було все — свічки, квіти, її улюблені десерти. Я грав роль ідеального чоловіка, який нічого не підозрює.
— Петре, ти сьогодні якийсь особливий, — мовила вона, розбираючи речі біля каміна.
— Просто зрозумів, як сильно я тебе ціную, Настю, — відповів я, дивлячись прямо їй в очі.
Вона відвела погляд. Я бачив, як вона здригнулася. Ми сіли вечеряти, і розмова спочатку не клеїлася. Я почав згадувати наші перші роки, те, як ми мріяли про велику родину, про спільні подорожі. Вона слухала, і в її очах з’явилися сльози.
— Чому ти про це зараз говориш? — запитала вона тихо.
— Бо іноді здається, що ми втрачаємо щось важливе за буденністю. Ти так не вважаєш?
— Можливо. Життя складне, Петре.
— Складне лише тоді, коли ми самі його заплутуємо.
Я дістав із кишені невелику коробочку. Це був перстень, копія того, який я подарував їй на заручини, але з набагато дорожчим каменем. Я хотів показати їй, що готовий вкладати в нас усе, що маю, навіть якщо це була лише ілюзія.
— Я хочу, щоб ми почали все спочатку. Без таємниць, без минулого.
Настя взяла коробочку, але не відкрила її. Її руки тремтіли. Вона встала і підійшла до вікна, де за склом панувала темрява.
— Ти дуже добрий до мене. Занадто добрий.
— Хіба дружина не заслуговує на доброту?
— Заслуговує, якщо вона її цінує.
Я підійшов до неї ззаду і поклав руки на плечі. Вона не відсахнулася, але я відчув, як напружилися її м’язи. Я знав, що в цей момент вона думає про того іншого. Чи порівнювала вона нас? Чи був він кращим у її очах? Ці думки пекли мене, але я тримав маску спокою.
— Я знаю, що ти була зайнята останнім часом, — сказав я пошепки. — Можливо, тобі не вистачало моєї підтримки.
— Справа не в тобі, Петре. Це просто… втома.
— Втома від чого? Від дому чи від того, що доводиться приховувати?
В кімнаті запала тиша, яку порушувало лише тріщання дров у каміні. Настя повільно повернулася до мене. Її обличчя було блідим.
— Ти щось знаєш?
— Я знаю те, що бачу. І я бачу, що ти не тут, навіть коли стоїш поруч.
— Я не хотіла, щоб так сталося. Це була випадковість.
— Випадковості не тривають місяцями, Настю. Випадково — це коли ти переплутала номер автобуса, а не коли ти ділиш свій час із кимось іншим.
Вона сіла на диван і закрила обличчя руками. Я не сідав поруч. Я залишався стояти, дивлячись на неї зверху вниз. Моя сюрприз-пастка спрацювала, але я не відчував радості. Це було почуття порожнечі, наче я збудував чудову будівлю, а потім виявив, що фундамент згнив.
— Чого ти хочеш від мене? — запитала вона крізь сльози.
— Я хотів дати тобі шанс. Хотів побачити, чи зможеш ти бути чесною, коли я дам тобі все, про що ти мріяла.
— І що тепер?
— Тепер я зрозумів, що подарунки не замінять правди. Ти прийняла перстень, але не відмовилася від свого життя на стороні. Твої повідомлення в телефоні продовжували приходити навіть тут, у горах.
Настя подивилася на свій телефон, який лежав на столі. Дійсно, екран знову миготів. Вона не знала, що я налаштував дублювання повідомлень на свій пристрій ще тиждень тому. Кожне слово Максима я читав одночасно з нею.
— Ти стежив за мною? — у її голосі з’явилися нотки обурення.
— Я захищав те, що вважав своїм. Але виявилося, що захищати вже нічого.
— Ти спеціально привіз мене сюди, щоб влаштувати це видовище?
— Я привіз тебе сюди, щоб ми могли поговорити без зайвих очей. Щоб ти побачила, що ти втрачаєш. Цей будинок міг стати нашим новим початком. Але ти навіть тут переписуєшся з ним.
— Мені шкода.
— Шкода? Це найпростіше слово у світі. Воно не виправляє розбитого життя.
Я взяв свою сумку, яку заздалегідь зібрав. Я не збирався залишатися тут на ніч. План змінився. Я зрозумів, що не хочу боротися за жінку, яка не бореться за мене.
— Куди ти йдеш? Надворі ніч і туман!
— Я поїду до готелю в селищі. А ти залишайся тут. Насолоджуйся комфортом, за який я заплатив. Можеш навіть запросити сюди Максима, він же так хотів побачитися в затишному місці.
— Петре, не будь таким!
— Яким? Чесним? Я довго був зручним, Настю. Тепер я хочу бути вільним від цієї брехні.
Я вийшов із будинку, навіть не зачинивши двері. Холодне гірське повітря вдарило мені в обличчя, приносячи дивне полегшення. Я сів у машину і поїхав по серпантину вниз. У дзеркалі заднього виду я бачив, як світло в вікнах будинку залишалося горіти, маленькою цяткою серед величезної темряви гір.
Наступні тижні були схожі на затяжний осінній дощ. Ми не розмовляли. Вона залишилася в тому будинку на кілька днів, а коли повернулася, я вже перевіз більшість своїх речей на орендовану квартиру. Наш спільний дім, який ми так ретельно облаштовували, став для мене чужим. Кожна картина на стіні, кожен килим нагадували про те, як ми вибирали їх разом, сміючись і плануючи майбутнє. Тепер ці речі були лише мовчазними свідками катастрофи.
Одного дня вона зателефонувала мені. Її голос був дивним, позбавленим емоцій.
— Нам треба вирішити питання з документами, — сказала вона.
— Я знаю. Мій юрист зв’яжеться з твоїм.
— Ти справді не можеш мене вибачити?
— Справа не в прощенні, Настю. Справа в тому, що я більше не можу тобі вірити. А без віри архітектура стосунків просто не тримається. Вона падає при першому ж пориві вітру.
— Він пішов від мене, — раптом зізналася вона.
Я мовчав. Мені не було її шкода. Максим, як виявилося, шукав лише розваг, і коли історія стала занадто складною і драматичною, він просто зник. Це була класична ситуація, але вона не робила мені легше.
— Це нічого не змінює для нас, — нарешті відповів я.
— Я знаю. Просто хотіла, щоб ти знав, що я все втратила.
— Ти втратила себе ще тоді, коли почала брехати. А мене ти втратила тоді, коли вирішила, що я нічого не помічу.
Ми зустрілися в офісі нотаріуса через місяць. Вона виглядала втомленою, під очима залягли тіні. Я ж навпаки, почав більше працювати, брався за складні проекти, щоб не залишати місця для думок. Підписуючи папери про поділ майна, ми навіть не дивилися одне одному в очі. Усе було сухо, професійно і неймовірно сумно.
Коли все закінчилося, ми вийшли на вулицю. Йшов легкий сніг, перший сніг того року. Він покривав бруд на дорогах чистою білою ковдрою.
— Що ти будеш робити тепер? — запитала вона, кутаючись у пальто.
— Буду будувати заново. Тільки тепер фундамент буде з каменю, а не з піску.
— Удачі тобі, Петре.
— І тобі, Настю. Тобі вона знадобиться більше.
Я пішов до своєї машини, не озираючись. Я знав, що вона стоїть і дивиться мені в спину. Колись цей погляд був моєю опорою, тепер він був лише спогадом про помилку. Моя історія не закінчилася хепі-ендом, але вона закінчилася правдою. А правда, хоч і гірка, завжди краща за солодку ілюзію, яка отруює тебе зсередини щодня.
Життя продовжувалося. Я знайшов розраду в роботі та нових знайомствах, але десь глибоко в душі залишився шрам. Я більше не був тим наївним архітектором, який вірив у ідеальні креслення людських душ. Я зрозумів, що люди — це найбільш нестабільний матеріал, і передбачити їхню поведінку неможливо жодними розрахунками.
Минуло пів року. Я випадково побачив її в парку. Вона гуляла наодинці, дивлячись на воду в озері. Вона здавалася спокійною, але в її поставі було щось зламане. Я не підійшов. Не було сенсу ворушити попіл багаття, яке давно згасло. Кожен із нас пішов своїм шляхом, несучи свій вантаж уроків та розчарувань.
Іноді я думаю, що було б, якби я не заглянув у той планшет. Чи жили б ми далі в нашій ідеальній бульбашці? Чи була б та ілюзія щастя кращою за ту самотність, яку я відчуваю іноді тепер? Відповіді немає. Є лише шлях вперед, де кожен крок дається важко, але веде до справжнього себе.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи намагалися б ви врятувати те, що вже зруйновано зсередини, чи пішли б одразу, не даючи шансу на виправдання? Чи вірите ви, що після зради можна побудувати щось справжнє з тією ж людиною?
Це дуже важлива для мене історія, тому буду щиро вдячний за вашу вподобайку. Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях, це справді важливо для обговорення таких складних життєвих моментів. Ваша підтримка допомагає розуміти, що ми не самі у своїх переживаннях. Чи варто було Петру давати цей останній шанс у горах, чи це було лише зайве катування для обох? Чи можна пробачити таку подвійну гру, якщо людина каже, що їй шкода? Чекаю на ваші роздуми під цим текстом.
