Я витратила на інгредієнти понад 1000 гривень, а на сам торт – дві доби життя, але для Віри Степанівни це була лише “домашня робота, яка псує свято”. Її слова про «гниле яблуко в кошику» були сказані голосно, і я зрозуміла, що проблема не в рецепті
Мій чоловік, Антон, завжди казав, що його мама – Віра Степанівна – людина складна. «Мама з тих, хто завжди знайде, до чого причепитися, навіть якщо на столі стоятиме золотий торт», – сміявся він, але в його очах була тінь, яку я довго відмовлялася бачити.
Я вважала, що він перебільшує, і щиро вірила: якщо докласти максимум зусиль, проявити повагу та непідробну турботу, то навіть найсуворіше серце розтане. Я так відчайдушно намагалася заслужити її прихильність, бути взірцевою невісткою, яка все робить правильно.
Навіть горезвісний торт «Спартак», який вона колись мимохідь згадала як «єдиний пристойний десерт юності», я вирішила приготувати власноруч до її сімдесятирічного ювілею.
Це був не просто рецепт – це була моя місія, мій таємний план завоювання. Я знайшла в інтернеті той самий, “бабусин” рецепт, з обов’язковим додаванням натурального меду, щоб досягти тієї неповторної карамельної гіркуватості, з десятком тонких, як папір, шоколадних коржів, із заварним кремом на натуральному маслі та чорним, глибоким шоколадом для глазурі.
Це був не просто торт – це була моя інвестиція в мир, спокій та ілюзію гармонії в родині. Два дні моє життя перетворилося на алхімію борошна та цукру. Коржі, кожен як тонке мереживо, випікалися і складалися в стопку, потім крем, від якого кімната наповнилася вершковим і ванільним ароматом, відсуваючи всі інші запахи. Я не пошкодувала ні часу, ні, що важливіше, грошей.
Кілограм якісного вершкового масла, яке я шукала у трьох різних магазинах, коштував тоді близько двохсот гривень, а на торт пішло чимало. Чорний шоколад, з високим вмістом какао, був по сто п’ятдесят гривень за плитку – і їх теж було кілька.
Спеціальний мед, густий і ароматний, заварна паста, натуральний екстракт ванілі – загалом, собівартість торта перевалювала за тисячу гривень, не враховуючи моєї емоційної напруги та двох днів, проведених на ногах. Я була виснажена, але щаслива, як художник, що завершив шедевр.
Ювілей Віри Степанівни проходив у вишуканому ресторані. Вона не любила «домашніх метушливих свят», вимагаючи завжди “елегантності та гідності”. Гості були запрошені з її кола: статечні пані у дорогих костюмах, колишні колеги, її сестра Зоя. Я почувалася там чужою, ніби невідповідною нотою в цьому камерному оркестрі її життя.
Я спеціально замовила для торта високу, трирівневу підставку, щоб він виглядав не просто домашньою випічкою, а гідним фіналом урочистості. І ось, кульмінація вечора. Приглушується світло, вмикається тиха музика. Офіціанти, як на параді, урочисто завозять мій, укритий ідеальною дзеркальною глазур’ю та прикрашений свіжими ягодами, «Спартак». Навіть гості ахнули, почулися схвальні шепоти.
Я стояла поруч, серце моє стукотіло, як молоток. Я ледве стримувала усмішку – все-таки, моя праця, моя майстерність. Я очікувала хоча б кивка, хоча б сухого «дякую».
Віра Степанівна, незворушна, наче цей момент був їй абсолютно байдужий, підійшла до нього. Вона не дивилася на мене, лише повільно обводила поглядом торт з усіх боків, наче це був якийсь музейний експонат із очевидними дефектами.
– Ну-у-у, – Віра Степанівна протягнула це слово, і в ньому було більше сумніву, ніж захоплення. – Це, звісно, старанно, не сперечаюся. Але ж навіщо було це робити?
– Що робити, мамо? – спитав Антон, який одразу напружився, відчуваючи майбутню бурю.
– Готувати це все, синку, – відповіла вона, не дивлячись на нього. – Я тобі хіба не казала, що кондитерський дім «Елегант» робить просто неперевершені «Спартаки»? Це ж ювілей! Це серйозна подія. А ти привезла сюди… домашню роботу.
– Вона доклала стільки зусиль, – спробувала я м’яко втрутитися. – Я хотіла зробити Вам приємне, Віро Степанівно.
– Приємне? – вона нарешті подивилася на мене, і її погляд був крижаним. – Приємне – це коли ідеально. А це… – вона махнула рукою у напрямку глазурі. – Це домашнє. Ти не професіонал, Людо. Це видно.
Я відчула, як мої щоки починають горіти. Гості за столом, здавалося, застигли, зосереджено розглядаючи свої порожні тарілки.
– Мамо, вона сама його спекла, – спробував заступитися Антон, роблячи крок до мене. – Це найкращий «Спартак», який я коли-небудь куштував. І в «Елеганті» він би коштував не менше чотирьох тисяч.
– Ти завжди був невибагливим, синку, – відповіла вона, і в її голосі прозвучало жаління. – Ти не знаєш, що таке справжній смак. Тут, бачу, ти використала чорний шоколад. А в оригіналі, знаєш, має бути молочний, він м’якший, ніжніший! Я завжди казала: не вмієш – не берися. Це ж не просте печиво, це «Спартак».
Вона взяла ніж, і почалося. І тут, наче підтверджуючи її найгірші, найпринизливіші очікування, один тоненький край коржа, той самий, який я не змогла ідеально вирівняти, трохи відійшов від крему, виявивши крихітну, майже непомітну порожнечу.
– О! А ось і доказ, – оголосила вона з торжеством, а її голос став гучнішим. – Бачиш, – звернулася вона до мене, і тон її став холодним і повчальним.
– Ось він, цей маленький недолік. Весь торт ніби хороший, і коржі тонкі, і крем непоганий. Але цей шматочок, ця дрібниця, – Віра Степанівна вказала кінчиком ножа на похилий, нерівний край. – Він псує все враження, Людо. Розумієш? Як гниле яблуко, що лежить у кошику з добірними. Ти дивишся на всі інші – вони гарні, соковиті. Але цей один… він знецінює всю партію.
Відчуття було, ніби мене облили крижаною водою. Це не був торт, це була я, мої старання, мій дім, моя здатність бути дружиною її сина – і все це вона оголосила «гнилим» і «надщербленим». Я стояла, відчуваючи, як мене заливає гаряча хвиля сорому.
– Цей «Спартак» ідеально відображає твої старання, доню, – продовжила вона, не даючи мені відповісти. – Зовні ніби все добре. Ти ввічлива, ти охайна. Але якщо придивитися, завжди є цей «надщерблений» край. Треба вчитися робити ідеально, або не братися. Я ж тобі говорила: купи готовий, щоб не було соромно. І щоб не псувати свято.
Свято, як мені здалося, було зіпсовано саме цією промовою. Гості, звісно, змушено хвалили торт, коли їм його подали, називаючи його “неймовірно ніжним”, але я вже не чула їхніх слів. Я чула лише її голос, що звучав у моїй голові, як вирок.
– Я розумію, Віро Степанівно, – тихо, ледь чутно сказала я, забираючи тарілку з першим відрізаним, “дефектним” шматком, який ніхто не наважувався з’їсти. – Наступного разу я обов’язково куплю. І це буде «Елегант».
Цієї ночі я плакала. Я згадувала, як намагалася загладити кожен нерівний край, як нервово перевіряла температуру крему. Це не було сльозами образи від критики десерту. Це був біль від розуміння: не має значення, скільки зусиль, часу і грошей ти докладеш, якщо людина вже вирішила, що ти – «надщерблений» край. Ти можеш витратити тисячу гривень, але вона знайде причину, чому це було зроблено неправильно.
Згодом Антон розповів, що Віра Степанівна, коли я вийшла з кімнати, щоб викликати таксі, сказала його сестрі Олені: «Бачиш, вона така. Нездатна довести до кінця. Навіть торт. Що вже говорити про щось серйозніше».
Минуло багато років. Я навчилася, як кажуть, «тримати дистанцію». Більше не було спроб заслужити її любов героїчною випічкою чи дорогими, спеціально підібраними подарунками.
Ми відвідували її, але наше спілкування стало виключно формальним, регламентованим телефонними дзвінками та обов’язковими святами. Жодного більше «Спартака». Якщо вона хотіла солодкого, Антон купував те, що вона вказала, у тій самій кондитерській «Елегант».
Одного разу, на поминальному обіді за роковинами її подруги Ольги, Віра Степанівна, вже будучи у поважному віці, сиділа за столом, сумна і невесела, але все ще з гідною осанкою.
До неї підійшла її племінниця, добра і трохи розсіяна Марія, і принесла маленьку, скромну домашню шарлотку. Звичайний пиріг, без жодної глазурі, прикрас чи «архітектурних» рішень, лише трохи цукрової пудри, нерівно посипаної зверху.
– Це, Віро Степанівно, моя фірмова. З домашніх яблук, – прошепотіла Марія, вибачаючись за його простоту.
Я готувалася. Я вже чекала на вишукану критику про надмірну м’якість яблук або неправильний сорт кориці. Але цього разу Віра Степанівна повелася інакше.
– Дякую, Марійко, – вона ледь усміхнулася, і в цій усмішці не було іронії. – Як добре, що ти про мене пам’ятаєш. Вже не ті сили, щоб готувати. Навіть шматочок домашнього тіста – це як свято.
Вона надрізала шарлотку – невеликий, обережний шматочок – і смакувала нею, заплющивши очі, наче це був найдорожчий, найтепліший десерт, який вона куштувала за все життя. Я здивовано подивилася на Антона. Він нахилився до мене і ледь чутно прошепотів: «Люди не змінюються. Вони просто обирають, кому докоряти. А кому – дозволити про себе піклуватися».
У той момент я усвідомила. Справа була не в торті «Спартак», не в чорному чи молочному шоколаді, не в моєму чиємусь «надщербленому» краї.
Справа була в тому, що для неї я, з самого початку, була об’єктом для критики, інструментом для ствердження своєї значущості. Я була «тим самим яблуком», що мала зіпсувати кошик її сина. Вона шукала недоліки, щоб довести свою правоту.
А Марія, очевидно, була для неї «нешкідливою» родичкою, чий простий подарунок приймався з вдячністю, бо від неї ніхто не чекав «ідеальності».
Цей гіркий урок із тортом «Спартак» навчив мене головному: не всі серця можна розтанути, і не всі стосунки можна «зацементувати» ідеальними вчинками. Деякі люди просто потребують, щоб хтось був «неідеальним» поруч із ними, і вони не відмовляться від цієї ролі, яку тобі призначили, навіть якщо ти принесеш їм золотий десерт. Я перестала шукати її схвалення і почала просто жити своїм життям, печучи «Спартаки» і «Медовики» лише для тих, хто дійсно цінує мої старання.
А ви, дорогі читачі, стикалися з такою виснажливою і постійною критикою своїх зусиль? Чи бувають у вашому житті люди, які завжди, незмінно знайдуть “надщерблений” край, незалежно від того, як ви стараєтеся, і як виглядає ваш торт?
