Я витратила майже 4000 на продукти для святкового столу, щоб догодити мамі чоловіка, а вона лише гидливо копирсалася в салатах. Втім, справжній подив чекав на мене, коли вона дістала подарунок із цінником у 6500 і побажанням, від якого мені перехопило подих. Саме в цю мить я вирішила, що економія на власній гідності закінчилася
— Це тобі, люба. Сподіваюся, ти не образишся, але в твоєму віці вже час думати про наслідки гравітації. Я ж хочу, щоб мій син мав поруч доглянуту жінку, а не втомлену домогосподарку, — свекруха простягнула мені пакет з такою солодкою посмішкою, що мені стало млосно.
— Дякую, Ольго Петрівно. Ви, як завжди, вмієте підібрати слова, які влучають просто в ціль. Але я думала, Богдан любить мене такою, яка я є, — відповіла я, намагаючись тримати обличчя.
— Чоловіки люблять очима, Тетяно. І повір моєму досвіду, коли шкіра починає нагадувати печене яблуко, їхні очі починають блукати в інший бік. Я просто хочу вберегти тебе від розчарувань.
На мій день народження я отримала від свекрухи набір, який мав би натякнути на мою недосконалість, і вона сподівалася, що мені стане соромно перед гостями. Вона розраховувала побачити мої сльози або принаймні розгубленість, але не врахувала одного: я теж вмію бути ввічливо-чорною. Життя навчило мене, що на деякі подарунки не варто відповідати вдячністю, на них треба відповідати дзеркально. Іноді родинні свята перетворюються на поле битви, де замість зброї використовують загорнуті у кольоровий папір натяки.
Ми з Богданом одружені вже сім років. Це були щасливі роки, сповнені взаєморозуміння, спільних планів та теплих вечорів. Єдиною хмаринкою на нашому безхмарному небі була його мати, Ольга Петрівна. Вона з самого початку вважала, що її син заслуговує на кращу партію.
Я була для неї надто простою, надто амбітною в роботі, але недостатньо хазяйновитою вдома. Вона завжди знаходила до чого причепитися. То суп у мене недосолений, то підлога блищить не так яскраво, як у неї в 1985 році, то я занадто багато часу проводжу за ноутбуком. Богдан, добра душа, намагався згладжувати кути. Він завжди казав, що мама просто така людина, що вона бажає добра, але висловлює це у свій специфічний спосіб.
Я кивала, погоджувалася і намагалася не звертати уваги. Але вода камінь точить, і моє терпіння теж не було безмежним.
Цього року мені виповнювалося тридцять п’ять. Ювілей, можна сказати. Я не хотіла гучних святкувань у ресторані, тому вирішила зібрати найближчих удома. Я люблю готувати, коли маю натхнення, тому склала вишукане меню. Запечена риба, кілька видів салатів, домашній торт, над яким я чаклувала пів ночі.
Я хотіла, щоб усе було ідеально. Запросила свою сестру з чоловіком, найкращу подругу Марину та, звісно ж, свекрів. Богдан допомагав мені з прибиранням, і в суботу зранку наша квартира сяяла чистотою.
Ольга Петрівна з чоловіком прийшли рівно о другій. Вона зайшла в квартиру так, ніби це була перевірка санепідемстанції. Її погляд ковзнув по дзеркалу в передпокої, потім по моєму платті.
— З іменинницею! — гучно проголосив свекор, вручаючи мені букет троянд. Він був простою людиною, яка воліла не втручатися в жіночі справи.
— Вітаю, Тетяно, — прохолодно додала Ольга Петрівна. — Бачу, ти вирішила вдягнути цю сукню? Вона трохи… смілива для твоїх форм, не знаходиш?
— Мені подобається, і Богдану теж, — усміхнулася я, приймаючи квіти. — Проходьте до столу.
За столом спершу все йшло непогано. Ми говорили про погоду, про роботу, про останні новини. Марина, моя подруга, весь час хвалила мої кулінарні здібності, що явно дратувало свекруху.
— Салат непоганий, — прокоментувала Ольга Петрівна, копирсаючись виделкою в тарілці. — Але я б додала менше майонезу. Ти ж знаєш, як це впливає на фігуру. Після тридцяти метаболізм вже не той, що в двадцять.
— Мамо, все дуже смачно, — втрутився Богдан, накладаючи собі добавку. — Таня чудово готує.
— Я ж не кажу, що несмачно, синку. Я просто піклуюся про здоров’я твоєї дружини. Зайва вага — це не тільки естетика, це й навантаження на суглоби.
Я відчула, як усередині мене починає закипати роздратування. Я ношу сорок шостий розмір одягу, регулярно ходжу в басейн і почуваюся чудово. Але для Ольги Петрівни будь-що, що не виглядало як висушена гілка, вважалося ожирінням. Сестра кинула на мене співчутливий погляд і перевела тему на свою нову роботу. Це дало мені трохи часу охолонути.
Коли дійшла черга до подарунків, я вже трохи розслабилася. Сестра подарувала чудовий набір для малювання — вона знала, що я давно мріяла відновити своє хобі. Марина вручила сертифікат у спа-салон. Богдан подарував витончені сережки, які я запримітила ще місяць тому.
— Тепер наша черга, — урочисто промовила Ольга Петрівна. Вона дістала з сумки великий, гарно запакований пакунок. — Я довго думала, що тобі подарувати. Хотілося чогось корисного, чогось, що допомогло б тобі стати кращою версією себе.
Всі за столом зацікавлено дивилися на пакунок. Я почала розгортати папір. Всередині була велика коробка. Коли я відкрила її, то побачила набір косметичних засобів. Але це були не просто креми чи лосьйони. На кожній баночці великими літерами було написано призначення.
“Крем для підтяжки обвислого підборіддя 45+”.
“Антицелюлітний гель екстра-сильної дії для проблемних зон”.
“Сироватка проти глибоких вікових зморшок”.
І на самому дні лежала книга з назвою “Як зберегти шлюб, коли молодість минає”.
У кімнаті повисла тиша. Навіть свекор, здавалося, почувався ніяково і почав розглядати візерунок на скатертині. Богдан нахмурився, дивлячись на вміст коробки.
— Мамо, це що таке? — тихо запитав він.
— А що таке? — невинно кліпнула очима Ольга Петрівна. — Це дуже дорога косметика, між іншим. Я спеціально замовляла. Тетяно, ти не ображайся, але я ж бачу, як ти змінилася за останній рік. Шкіра тьмяна, з’явилися ці… гусячі лапки біля очей. А про стегна я взагалі мовчу. Треба діяти зараз, поки не пізно. Я ж тобі добра бажаю.
Я дивилася на ці баночки і відчувала, як обличчя починає палати. Це було приниження. Публічне, вишукане приниження під маскою турботи. Вона хотіла показати всім, що я стара, товста і занедбана.
Вона хотіла, щоб я відчула себе неповноцінною поруч з її “ідеальним” сином. Мені хотілося жбурнути цю коробку їй в обличчя. Хотілося вигнати її з мого дому.
Хотілося розплакатися від образи. Але я подивилася на Богдана, який вже відкрив рота, щоб захистити мене, і зрозуміла: якщо я зараз влаштую скандал, вона переможе. Вона стане жертвою, “бідною матір’ю, яку не зрозуміли”, а я буду істеричкою.
Ні, Ольго Петрівно. Не дочекаєтеся.
Я глибоко вдихнула, повільно видихнула і розтягнула губи в найширшій, найсолодшій посмішці, на яку була здатна.
— Ой, Ольго Петрівно! — вигукнула я, сплеснувши руками. — Як це… неочікувано! Ви знаєте, я якраз нещодавно читала статтю про те, що жінки часто дарують іншим те, чого їм самим не вистачає або про що вони самі мріють. Це така психологічна проекція.
Посмішка свекрухи трохи зів’яла.
— Що ти маєш на увазі? — насторожено запитала вона.
— Ну як же! — вела я далі, дістаючи крем “45+”. — Ви, мабуть, переплутали баночки. Дивіться, тут написано “для в’янучої шкіри після сорока п’яти”. Мені ж тільки тридцять п’ять, моя шкіра ще сама виробляє колаген. А от для вашого віку це, напевно, справжній порятунок. Ви ж казали, що останнім часом вас турбують глибокі зморшки на шиї? Це, мабуть, саме для них.
Я побачила, як почервоніли щоки моєї сестри — вона ледве стримувала сміх. Марина прикрила рот серветкою.
— Я купувала це для тебе! — різко сказала свекруха, втрачаючи свій солодкий тон. — Не треба перекручувати.
— Та що ви, я й не перекручую, — я говорила спокійно і лагідно. — Я просто дуже ціную вашу турботу. Але знаєте, я не можу прийняти такий дорогий подарунок, який мені не підходить за віком. Це було б марнотратством. А ось вам він буде якраз до речі. Ви ж завжди кажете, що жінка повинна доглядати за собою до останнього подиху.
Я встала, обійшла стіл і поставила коробку перед нею.
— Візьміть, Ольго Петрівно. Користуйтеся на здоров’я. А книгу я, мабуть, залишу собі. Почитаю вголос Богдану розділи про те, як свекрухи руйнують шлюби своїми порадами. Там точно має бути такий розділ, судячи з назви.
За столом запанувала мертва тиша, яку перервав гучний сміх мого чоловіка. Він не витримав. Він сміявся щиро, до сліз.
— Ну ти даєш, Таню, — видавив він крізь сміх. — Мамо, а й справді, забери. Тобі цей крем точно потрібніший. Таня у мене красуня, їй ще рано про таке думати.
Свекруха сиділа червона як рак. Вона хапала ротом повітря, не знаючи, що відповісти. Її зброю повернули проти неї. Вона звикла, що я мовчу або виправдовуюсь. Вона не очікувала, що я вкажу на її вік так само прямолінійно, як вона вказала на мої уявні недоліки.
— Я… я хотіла як краще, — пробурмотіла вона, ховаючи очі.
— Звісно, ми знаємо, — кивнула я, повертаючись на своє місце. — Давайте пити чай. Торт вийшов чудовим, незважаючи на те, що я, за вашими словами, погана господиня. До речі, в ньому зовсім мало цукру, тож за свою фігуру можете не хвилюватися.
Решту вечора Ольга Петрівна сиділа тихо. Вона майже не говорила, швидко з’їла шматок торта і почала збиратися додому, пославшись на головний біль. Свекор, прощаючись, тиснув мені руку трохи довше, ніж зазвичай, і я помітила в його очах веселі іскри.
Здається, він теж був не проти того, що його дружину трохи поставили на місце.
Коли двері за ними зачинилися, ми з Мариною та сестрою нарешті дали волю емоціям. Ми сміялися, обговорюючи кожну деталь, кожен погляд. Богдан обійняв мене і поцілував у скроню.
— Вибач за неї, — шепнув він. — Ти сьогодні була на висоті. Я пишаюся тим, як ти це розрулила.
— Я просто захищала свої кордони, любий, — відповіла я.
Але історія на цьому не закінчилася. Я розуміла, що це лише виграна битва, а не війна. Ольга Петрівна так просто не здасться. І справді, через тиждень вона подзвонила, ніби нічого й не сталося, і почала розповідати про те, як їй погано, як у неї скаче тиск, намагаючись викликати в Богдана почуття провини. Вона не вибачилася. Такі люди ніколи не вибачаються, вони просто змінюють тактику.
Проте дещо змінилося в мені. Я перестала боятися її думки. Я перестала намагатися бути ідеальною невісткою для жінки, яка ніколи цього не оцінить. Той подарунок став точкою неповернення. Я зрозуміла, що моя самооцінка не повинна залежати від настрою чи комплексів іншої людини, навіть якщо ця людина — мати мого чоловіка.
Наступного дня після дня народження я зібрала всі ті “чудо-засоби”, які вона не забрала з собою (вона таки залишила коробку на столі, втекла без неї), і віднесла їх консьєржці в нашому під’їзді. Жінка була щаслива, для неї це справді був королівський подарунок. А книгу я викинула в макулатуру. Я не хотіла, щоб у моєму домі залишалося хоч щось, що несло в собі ту негативну енергію.
Минуло кілька місяців. Наближався день народження Ольги Петрівни. Богдан запитав мене, що ми будемо дарувати. Я загадково посміхнулася.
— Не хвилюйся, я про все подбаю, — сказала я.
Я довго думала, чи варто опускатися до її рівня знову. Чи варто дарувати їй тонометр з великим екраном і написом “Для літніх людей”? Чи, може, сертифікат до стоматолога з натяком на нові протези? Спокуса була великою. Дуже великою. Хотілося ще раз побачити її розгублений погляд.
Але потім я подумала: а чим я тоді буду відрізнятися від неї? Якщо я продовжу цю гру “хто кого болючіше вколе”, наше спілкування перетвориться на безкінечний обмін отрутою. Богдану буде боляче дивитися на це. Він любить матір, якою б вона не була.
Тому я купила їй гарний, дорогий шарф з натурального шовку. Елегантний, стильний, такий, який пасував би жінці будь-якого віку. Без натяків. Без підтексту.
Коли ми прийшли її вітати, вона розгорнула подарунок і завмерла. Вона очікувала капості. Вона була готова до захисту чи нападу. Але побачивши шарф, вона розгубилася ще більше, ніж тоді, з кремом.
— Це… дуже гарно, — тихо сказала вона, проводячи рукою по шовку. — Дякую, Тетяно.
— Носіть із задоволенням, — щиро відповіла я.
В її очах я побачила щось схоже на сором. Зовсім трохи, на мить. Вона зрозуміла, що я не стала грати в її гру. Я вийшла з неї, залишивши її наодинці зі своїми інтригами. Це була моя справжня перемога. Не принизити у відповідь, а показати, що її чонота на мене не діє, що я вища за це.
Звісно, вона не стала раптом ідеальною свекрухою. Вона все ще відпускає колючі коментарі, все ще намагається контролювати наше життя. Але тепер я реагую на це інакше. Я просто усміхаюся і роблю по-своєму. А коли вона намагається подарувати мені чергову “корисну” річ, я одразу запитую: “Ольго Петрівно, ви впевнені, що це мені, а не вам?”. І це працює безвідмовно.
Але іноді, коли я дивлюся на той крем, який я бачила в магазині (так, я перевірила ціну, він справді був дорогим, але від цього не менш образливим), я думаю: а може, треба було подарувати їй слуховий апарат? Просто щоб нагадати, як часто вона “не чує” моїх прохань не приходити без дзвінка?
Ця історія навчила мене важливої речі: ми не можемо змінити інших людей, але ми можемо змінити свою реакцію на них. Ми самі обираємо, чи приймати “подарунки”, які несуть негатив, чи повертати їх відправнику — словами, діями чи просто ігноруванням. Свекруха хотіла вдарити мене по самооцінці, а натомість зробила мене сильнішою. Тепер я точно знаю, що моя краса — не в відсутності зморшок, а в блиску очей і впевненості в собі. І жоден крем цього не змінить.
А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила тоді за столом? Чи варто було промовчати і не псувати свято, проковтнувши образу заради миру в родині? Чи все ж таки іноді треба показувати зуби, щоб тебе почали поважати? І як би ви відреагували, якби отримали такий “турботливий” подарунок від близької родички? Мені справді цікаво, де проходить ця межа між вихованістю і самоповагою.
