Я вирішив продати будинок, в якому так багато років жив з дружиною і виховував дітей. Просто тепер, коли Галинка споглядає на нас з небес, кожен куточок мені нагадує про неї. А це важко. Але найголовніша причина, звісно, жінка, з якою я познайомився і до якої хочу переїхати. Вона та людина, яка дала мені друге дихання. І все б було добре, та ні син ні дочка не поділяють моєї думки з продажом нерухомості.
– Тату, як ти міг? – голос Світлани тремтів від образи. – Ти справді продаєш наш дім заради неї?
Я стояв на порозі, розгублений і невпевнений, що відповісти. Слова застрягли в горлі, і лише шепотом я видав:
– Світлано, я просто хочу почати спочатку.
Її очі блищали сльозами, але в них було більше гніву, ніж смутку.
– Почати спочатку? А як же наше минуле? А як же мамина пам’ять?
Світлана була права, але як пояснити, що я теж маю право на нове щастя?
Все почалося після того, як я зустрів Ольгу – молоду, енергійну жінку, яка повернула в моє життя щось, що я давно втратив: відчуття тепла і підтримки. Вона з’явилася випадково – на благодійному заході в нашому містечку. Її щирий сміх і легкість у спілкуванні відразу привернули мою увагу. Вона не була схожа на Галину, мою покійну дружину, але саме це й притягувало.
Ми багато розмовляли про життя, втрати й мрії. Я відчував, що поряд з нею знову можу дихати. Але я не подумав, як це рішення – моє бажання переїхати до Ольги й продати дім, де виросли мої діти, – вплине на Світлану і Олексія.
Коли я вперше розповів їм про свої плани, вони сприйняли це як зраду. Дім, у якому ми разом переживали і радість, і смуток, був для них не просто будівлею – це був символ нашої родини. Але для мене цей дім нагадував про втрату, яку я намагався залишити позаду.
Через кілька днів після нашої розмови Олексій прийшов до мене.
– Тату, я хотів поговорити, – почав він, намагаючись тримати себе в руках. – Ти ж розумієш, що продаєш більше, ніж стіни і дах? Ти продаєш спогади, які ми тут зберігали.
– Я знаю, – зітхнув я. – Але як мені жити в минулому? Як мені знову знайти себе, коли кожен куточок цього дому нагадує мені про маму?
Олексій похитав головою.
– Ти маєш право на щастя, тату. Але чи не занадто велика ціна?
Ці слова застрягли в моїй свідомості. Чи справді моє бажання почати нове життя вартувало втрати зв’язку з дітьми? Чи можна було знайти компроміс, щоб не втратити ні нових можливостей, ні поваги від рідних?
Зрештою, ми зібралися всі разом: я, Світлана і Олексій. Це була напружена розмова, але я вирішив бути чесним.
– Діти, я зробив помилку, не порадившись із вами. Але моє бажання знайти нове щастя не означає, що я забуваю про вас чи про маму. Я хочу, щоб ви були частиною мого нового життя, але я не можу залишатися в цьому домі.
Світлана подивилася на мене крізь сльози.
– Нам важко це прийняти, тату. Але, якщо ти справді любиш Ольгу, ми спробуємо зрозуміти. Лише обіцяй, що ніколи не віддалишся від нас.
Я кивнув, і ми вперше за довгий час обійнялися. Це був початок довгого шляху до зцілення.
А тепер хочу запитати вас, дорогі читачі:
Чи виправдовує любов до нової людини такі кардинальні зміни в житті? І як знайти баланс між власним щастям і почуттями близьких?
Чи відповідає це вашим очікуванням?
