Я вирішила до молодшої сестри на пару днів заїхати, бо в неї з рукою щось трапилося. Думаю, перемию все в серванті, в шафі переберу, щоб на Різдво все блищало. Набрала в магазині овочів свіжих, сиру по знижці, і банок з оливками, та й рушила. Сестра зраділа, як побачила мене. Почали вечерю готувати. Я розпакувала сумки, хотіла сир в холодильник запхати, і бачу на нижній полиці стоїть банка з італійським соусом, яку я десь два роки тому привозила. А потім той крем для обличчя в шафі нагорі, якому вже вісім років.
— Нелю, що це за банка стоїть тут, на дні? — запитала я, тримаючи в руках той соус. — Це ж той італійський, що я тобі привезла два роки тому! Чому ти його не відкрила?
— Ой, Галю, то ж від тебе подарунок, — засміялася вона, махнувши рукою. — Я його тримаю на особливий випадок. Не хочеться просто так витрачати.
— Але ж він вже, мабуть, зіпсувався! — вигукнула я, відчуваючи, як мене це зачіпає. — Я ж купувала, щоб ти користувалася, а не щоб воно стояло і псувалося. І крем той у шафі, пам’ятаєш, вісім років тому? Він теж у коробці, навіть не розпакований!
— Ну що ти, сестро, — все сміється вона. — То ж хороша річ, шкода відкривати. А раптом знадобиться пізніше?
— Та це ж не гарно, Нелю! — не втрималася я. — Я стараюся, витрачаю гроші, а ти все ховаєш, як на кінець світу. Мені прикро, розумієш?
Вона тільки плечима знизала і далі сміється, ніби нічого не сталося. А мені аж образливо зробилося, бо я ж від душі все роблю.
Ми з сестрою вже давно на пенсії. Я мешкаю з чоловіком Олегом у столиці, діти наші дорослі, живуть окремо, ми собі спокійно. Все влаштовано, як годиться. Маю молодшу сестру Нелю, на чотири роки меншу. Вона в селі оселилася, сама, бо чоловіка втратила шість років тому. Жаль мені Нелю, все життя вони з ним гарували, щоб синів підняти. Самі й не відпочили як слід, а тепер на схилі віку ще й одна залишилася.
Вони з чоловіком не розкошували, а в нас з Олегом завжди трохи краще йшло з грошима. Він на посаді в офісі працював, я все життя в аптеці. Навіть тепер з пенсії відкладаємо, можемо онукам подарунки купити, хоч вони й самі заробляють, і самі в Буковель на відпочинок з’їздити.
Завжди я Нелі щось смачне привозила, коли в гості їхала, чи з речей щось підбирала. Одного разу навіть крем для обличчя їй взяла, ще давненько, вісім років тому. Раніше я цього не помічала, а тепер все вилізло назовні.
З одягу, що я Нелі дарувала чи своє передавала, вона носила, але тільки на свята, до храму. Все тримала в порядку. А от з харчами і косметикою біда виявилася.
Я перед Різдвом задумала до сестри на довше заскочити, бо в неї рука заболіла. Думаю, помию їй підлогу, в шафах наведу лад, бо в нас така традиція, гадаю, і в вас подібна, що на свято має бути все чисто. Раніше Неля сама справлялася, а цього разу зрозуміла, що без допомоги не обійдеться.
Набрала в супермаркеті овочів, сиру по акції, банок з оливками та іншим, та й поїхала автобусом.
Неля мене зустріла з посмішкою. Почали розмовляти, вона розпитувала про Олега, про дітей. Я витягла покупки, сир і оливки вирішила одразу в холодильник поставити, і бачу на нижній полиці ту банку з італійським соусом.
Це італійський соус, в нас такого не продають, принаймні я не зустрічала. Коли тоді, знаєте, з соусами проблеми були, подруга з Італії кілька пачок привезла.
А я, знаючи, що Неля той соус до кожної страви кладе, передала й їй.
Неля тоді так дякувала, обіймала мене.
Але в неї така манера, що все, що їй подарують, Неля ховає на “важкий час”.
Не їсть людина ні сиру, ні фруктів, ні ті оливки — все тримає.
Біля тої італійської банки в холодильнику стояла проста банка з соусом, вже почата. То цю вона не чіпала, бо то від мене. Те саме з кремом. Я й не гадала, але коли перекладала речі в шафі, надибала той крем, ще в упаковці.
Ми тоді, десь вісім років тому, разом понюхали, і все, вона його заховала назавжди. Я відкрила, щоб перевірити, а запах вже неприємний, бо й косметика має термін.
Потім у комоді знайшла в коробках светр, рукавички й інші дрібниці, які колись дарувала сестрі.
Неля тільки посміхається, коли я її допитую. Але мені це боляче.
Я хочу дивитися, як людина радіє, мені це приємно, а не так, що я витратила гроші, а крем зіпсувався.
Як донести до людини, що це не правильно з її боку, бо та тільки посміхається, а мені хоч бери й більше нічого не купуй…
Якось увечері, після того, як я прибрала в кухні, ми сіли пити чай. Неля розповідала про сусідів, про те, як рука болить, а я не витримала і знову завела розмову.
— Нелю, послухай, — кажу я. — Пам’ятаєш той светр, що я тобі на день народження подарувала три роки тому? Чому він досі в коробці лежить?
— Ой, Галю, то ж гарний светр, — відповідає вона, посміхаючись. — Я його бережу для особливого дня. Не хочеться зносити просто так.
— Але ж речі для того, щоб носити! — переконую я. — Я ж купувала, щоб тобі тепло було взимку, а не щоб воно в шафі пилом припало.
Вона тільки киває і сміється тихо, ніби це дрібниця. А я думаю, скільки разів я старалася, шукала в магазинах щось особливе. Наприклад, минулого літа я привезла їй пачку чаю з трав, бо знаю, що вона любить ввечері пити. А тепер бачу, що та пачка стоїть недоторкана, а вона заварює звичайний дешевий.
Іншого разу, коли я мила вікна, Неля сиділа поруч і дивилася. Я запитала про оливки, які привезла раніше.
— А оливки ті, що я торік привозила? — кажу. — Де вони?
— Стоять у коморі, — зізнається вона. — На свято відкрию, коли гості прийдуть.
— Та які гості, Нелю? — дивуюся я. — Ти ж одна живеш, а оливки вже, мабуть, не свіжі. Я ж для тебе купувала, щоб ти смакувала.
Вона знов сміється і каже: — Ти така турботлива, Галю. Дякую тобі за все.
Але я бачу, що слова мої не доходять. Може, це від того, як вона росла. Ми з дитинства в сім’ї не розкошували, батьки вчили економити кожну копійку. Неля завжди була ощадливішою за мене. Пам’ятаю, як у школі вона цукерки ховала під подушку, щоб не з’їсти одразу, а я все відразу ласувала.
Тепер на пенсії це посилилося. Вона сама собі не дозволяє нічого зайвого. Я їй пропонувала поїхати разом на озеро, відпочити, але вона відмовляється: — Гроші шкода, краще вдома посиджу.
Олег, мій чоловік, коли я йому розповідала, тільки головою хитав.
— Галю, — каже він. — Нехай живе, як хоче. Ти не можеш її змінити.
— Але ж прикро, Олеже, — відповідаю я. — Я стараюся, а вона все ховає.
Він тільки посміхається: — То може, перестань купувати, якщо так турбуєшся.
Але я не можу перестати. Вона ж сестра, рідна людина. Хочу, щоб їй добре було.
Під час цього візиту я ще раз переглянула її шафи. Знайшла коробку з шоколадом, який привезла чотири роки тому. Він вже білий наліт має, зіпсований. Запитала її:
— Навіщо ти це тримаєш? — показую шоколад.
— То ж від тебе, — каже. — Шкода викидати.
— Але ж їсти не можна! — пояснюю. — Краще б ти з’їла свіжим.
Вона зітхає і каже: — Може, ти права, Галю. Але звичка така.
Я намагалася з нею серйозно поговорити. Сіли на кухні, я приготувала вечерю з того, що привезла. Подавала сир, оливки свіжі.
— Дивись, — кажу. — Це смачно зараз, а не через рік.
Вона куштувала і кивала: — Смачно, дякую.
Але я знаю, що наступного разу все повториться. Може, це від самотності. Після того, як чоловіка не стало, вона стала ще ощадливішою. Боїться, що гроші скінчаться, хоч пенсія в неї нормальна, і сини допомагають.
Один син, старший, дзвонив, коли я була в неї. Розпитував, як рука.
— Мамо, — каже він по телефону. — Якщо потрібно, я приїду, допоможу.
— Не треба, синку, — відповідає Неля. — Галя тут, все зробимо.
Я чула, як він пропонував гроші на ліки, але вона відмовлялася: — У мене все є.
Після дзвінка я сказала: — Бачиш, сини хочуть допомогти, а ти не береш.
— Не хочу їх обтяжувати, — пояснює вона.
Може, це в характері. Я згадую, як ми були молодші. Неля завжди відкладала частину зарплати, а я витрачала на родину. Тепер я намагаюся її розворушити. Запропонувала піти в магазин разом, купити щось нове.
— Ходімо, — кажу. — Виберемо тобі нову блузку.
— Навіщо? — дивується вона. — У мене є старі.
Але я наполягла, і ми пішли. В магазині вона вибирала найдешевше, а я вмовила взяти гарну.
— Носи її, — сказала я. — Не ховай.
Вона пообіцяла, але хто знає.
Під кінець візиту я зібрала продукти, які зіпсувалися, і викинула. Неля дивилася, але не протестувала.
— Може, так і краще, — сказала вона.
Але я сумніваюся, чи зміниться щось. Хтось стикався з подібним? Як переконати сестру не ховати все на “чорний день”, а користуватися подарунками одразу?
