— Я виховала твою дитину, поки ти робила кар’єру, тож маю право на твій дім, — заявила свекруха, розмахуючи якимись паперами.
Наталя ніколи не вважала себе ніжною тепличною дівчиною. Ще зі школи вона вирізнялася впертістю, цілеспрямованістю й умінням братися за найскладніші завдання. В університеті дівчина стабільно входила до числа найкращих студентів, а випадкові знайомі часто дивувалися, що така тендітна блондинка обрала кар’єру в ІТ-сфері.
— Навіщо тобі цей? — питали однокурсниці. — Все одно вийдеш заміж, заведеш дітей, і доведеться все кинути.
Наталя лише посміхалась у відповідь і вперто йшла своїм шляхом. Але все змінилося, коли перед важливою сесією зламався її ноутбук. У магазині електроніки до неї підійшов молодий консультант із теплими сірими очима.
— Чим можу допомогти? — запитав він, уважно вислухав проблему й запропонував недороге, але ефективне рішення.
Віктор не вразив її зовнішністю чи статусом. Але в ньому було щось надійне, спокійне — те, що притягувало. За пів року вони побралися.
— Ти впевнена, що це твоя людина? — запитала перед весіллям найкраща подруга. — Він же звичайний продавець, а ти прагнеш висот.
— Він підтримує мої цілі, — твердо відповіла Наталя. — І це головне.
Перше знайомство з Іриною Павлівною не передбачало проблем. Стримана жінка середніх років з бездоганно укладеним волоссям і суворим поглядом видалась Наталі просто трохи старомодною.
— Які у вас плани щодо дітей? — було одне з перших питань свекрухи.
— Спершу я хочу закріпитися в професії, — щиро відповіла Наталя.
Очі Ірини Павлівни трохи звузились, але вона нічого не сказала.
Дитина стала несподіванкою. Наталя щойно почала працювати у новій компанії на випробувальному терміні, коли дізналась, що чекає дитину. Вона вирішила працювати до останнього.
— Ти з дуба рухнула? — вигукнула Ірина Павлівна. — Жінка при надії повинна відпочивати, готуватися до материнства!
— Я почуваюся добре, — заперечила Наталя. — Лікар не бачить жодних протипоказань.
— Дурниці, — відрізала свекруха, стискаючи губи. — Моя мама сиділа вдома, я сиділа вдома. І всі нормальні жінки так роблять.
Ірина Павлівна почала навідуватися щовихідних. Привозила соління, варення, перевіряла, що в холодильнику. Наталія намагалася бути ввічливою, але всередині закипала від постійних зауважень.
Після того, як з’явився Кирило, свекруха заявила, що допомагатиме з онуком. Та користі з неї було небагато — вона дотримувалась дивних правил. Наталія вирішила найняти няню — Олену Сергіївну, жінку з педагогічною освітою й тридцятирічним досвідом.
— Навіщо чужа людина? — обурювалася Ірина Павлівна. — Я ж можу сидіти з онуком!
— Я ціную вашу допомогу, — м’яко відповідала Наталія. — Але рішення про няню — моє.
Віктор мовчав, уникаючи непорозумінь.
До трьох років Кирила Наталія стала керівницею проєкту. Її зарплата в рази перевищувала дохід чоловіка.
— Це ж ганьба — жінка годує чоловіка! — шипіла Ірина Павлівна, коли залишалася з нею наодинці.
Наталя помічала, як Віктор відводить погляд, коли вона розповідає про свої професійні здобутки. Але відкрито образи не висловлював.
Час летів стрімко. Відносини в родині нагадували тонку кригу — тримається, але от-от трісне. Наталія не знижувала обертів. Щовечора поспішала додому, щоб побути з Кирилом. Хлопчик ріс кмітливим і допитливим — і це безмежно тішило молоду маму.
— Ти знову запізнилася, — Віктор щоразу зустрічав її тими самими словами, стоячи на порозі з незадоволеним обличчям. — Кирило питав, коли прийде мама.
— У мене був важливий проєкт, — Наталія втомлено ставила сумку. — Невже так важко це зрозуміти? Та й син був із нянею, чого ти обурюєшся?
Віктор лише знизував плечима.
— Мама сьогодні дзвонила тричі, — додавав із дивним задоволенням. — Каже, нормальні жінки так не поводяться.
За п’ять років такого життя Наталія навчилась пропускати подібні слова повз вуха. Вона зосередилася на головному — власному житлі. Щомісяця відкладала чималу частину зарплати, економила на всьому, крім розвитку сина.
— Уявляєш, Вітю, ще пів року — і ми зможемо внести перший внесок за дім! — Наталія світилася від щастя, показуючи чоловікові виписку з рахунку.
— Ми? — Віктор здивовано звів брови. — Чи ти? Я ж бачу, як ти записуєш кожну копійку. Боїшся, що витрачу твої дорогоцінні заощадження?
Наталія остовпіла від такої реакції.
— Це ж наші спільні гроші, — спробувала згладити ситуацію.
— Та ну, — Віктор махнув рукою. — Ти заробляєш набагато більше. Які тут можуть бути “спільні” гроші?
Наталія не стала сперечатись. Вона просто продовжувала рухатися до цілі.
І ось настав довгоочікуваний день. Просторий двоповерховий будинок у тихому передмісті став їхнім новим житлом. Наталія світилася від радості, проводячи першу екскурсію для чоловіка та сина.
— Кирилку, це твоя кімната! — вона відчинила двері до світлого приміщення на другому поверсі. — Тут поставимо твій письмовий стіл.
— Вау! — захоплено прошепотів хлопчик. — А комп’ютер сюди можна?
— Ще рано, — лагідно відповіла мама, погладивши сина по волоссю.
Віктор мовчки ходив кімнатами, заглядаючи в кожен кут. Його обличчя залишалося непроникним, але Наталія відчувала — щось не так.
— Тобі не подобається? — спитала вона, коли Кирило побіг оглядати сад.
— Дім чудовий, — кивнув Віктор. — Але от цікаво: чому документи оформлені лише на тебе?
Наталія завмерла.
— Звідки ти знаєш?
— Мама сказала, — буркнув він. — Вона ж у банку працює, забула?
У Наталії всередині все обірвалося. Ірина Павлівна влізла навіть сюди.
— Я думала, так буде надійніше, — Наталя намагалася говорити спокійно. — У тебе ж кредитна історія не дуже. Нам могли б і не схвалити іпотеку.
— Звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Я ж усього лише продавець. Куди мені до успішної бізнес-леді.
Саме з того дня їхні стосунки почали стрімко руйнуватись. Ірина Павлівна, скориставшись моментом, почала з новою силою налаштовувати сина проти дружини.
— Ти що, дозволиш їй командувати? — шипіла вона так голосно, що Наталія чула це навіть з іншої кімнати. — Чоловік має бути господарем у домі, а не прислуговувати якійсь кар’єристці!
Віктор усе частіше повертався додому дратівливим. Найменша дрібниця могла його вивести з себе. Ірина Павлівна почала з’являтися в їхньому будинку без попередження. Переставляла речі, критикувала ремонт і всіляко натякала, що дім слід було облаштувати зовсім інакше.
— Ці фіранки не гарні, — заявила вона якось, безцеремонно відкриваючи шафи в пошуках інших. — У пристойних оселях такого не вішають.
— Ірино Павлівно, — Наталія намагалася бути стриманою, — мені було б приємніше, якби ви попереджали про свій візит.
— Я приходжу до сина й онука, — вирівнялася свекруха. — І мені не потрібно питати дозволу.
Одного вечора, повернувшись додому після важливої презентації, Наталія натрапила на неприємну сцену. Ірина Павлівна сиділа у вітальні з виглядом людини, яка щойно виграла в лотерею. Віктор нервово переступав з ноги на ногу, уникаючи погляду дружини.
— Що тут відбувається? — Наталія зупинилась на порозі.
— Так більше не може тривати! Ти поводишся як господиня. Хоча без нас ти б нічого не досягла!
— Про що ви взагалі? — щиро здивувалась Наталія.
— Я виховала твою дитину, поки ти будувала кар’єру. Тож маю право на твій дім! — урочисто проголосила Ірина Павлівна, тримаючи в руках якісь документи.
Наталія впізнала договір про опіку. Внизу стояв підпис — її підпис, щоправда, невдало підроблений. Повітря у кімнаті раптово стало важким і задушливим. Наталія повільно підняла очі від паперу й втупила погляд у радісне обличчя свекрухи.
— Що це має означати? — холодно запитала вона, демонстративно вказуючи на фальшивий підпис.
— Усе офіційно, — Ірина Павлівна поправила комірець своєї блузки. — П’ять років я фактично виховувала твого сина, поки ти ганялася за кар’єрою.
Віктор переминався з ноги на ногу, не наважуючись втрутитися.
— Вітю, — Наталія обернулася до чоловіка. — Ти знав про це?
— Наталю, мама просто хоче справедливості, — пробурмотів він, не підводячи очей. — Ти ж розумієш — у нас нічого немає, а у тебе… у тебе дім.
Наталія мовчки поклала сумку на стіл. Глибоко зітхнула, збираючись із думками. Потім дістала телефон і відкрила фотоальбом.
— Подивіться сюди, — її голос дзвенів від ледве стримуваного обурення. — Ось Кирило вперше в музеї. Ось ми на шкільному ранку. Ось відпочиваємо на морі. Де ви тут, Ірино Павлівно?
Вона гортала світлини одну за одною. Сотні фото, на яких невістка з сином: за домашніми завданнями, на прогулянках, на святах.
— А ось відеозаписи свят, — Наталія увімкнула одне з відео. — Дивно, я вас там не бачу!
Ірина Павлівна почервоніла.
— Ці фотографії нічого не доводять! — відрізала вона. — У мене є документ!
— Документ? — Наталія гірко всміхнулася. — Цей клаптик паперу з підробленим підписом? Ви справді вважаєте, що суд не відрізнить мій справжній підпис від цих каракулів?
Вона відчинила шафу й дістала теку з документами.
— Ось, — Наталія кинула на стіл квитанції. — Оплата няні. Дитячого садка. Шкільних гуртків. Усе до копійки сплачую я. Де тут ваш внесок, Ірино Павлівно?
— Я дарувала йому іграшки! — вигукнула свекруха.
— І критикували кожен мій крок, — парирувала Наталія. — Налаштовували проти мене власного сина! Ви думаєте, я цього не помічала?
Вона повернулася до чоловіка, який, здавалося, намагався злитися зі стіною.
— Вікторе, як ти міг? — у її голосі звучало розчарування. — Як ти міг брати участь у цьому?
— Ти завжди була зайнята роботою, — промимрив він. — Мама каже, що…
— Що? — перебила Наталія. — Що я погана мати? Що не маю права працювати? А хто забезпечував нашу сім’ю всі ці роки? Хто заплатив перший внесок за цей дім?
— Наталю, ти не розумієш! — раптом втрутилася Ірина Павлівна. — Нормальна сім’я — це коли чоловік головний! А ти все зруйнувала своїми амбіціями!
— А що, вашому сину погано зі мною живеться? Тоді йдіть з мого дому, — тихо, але твердо сказала Наталія. — Негайно.
— Що?! — свекруха аж підскочила. — Ти не можеш мене вигнати!
— Можу, — Наталія схрестила руки на поясі. — І якщо ви не підете просто зараз, я викличу поліцію й напишу заяву про підробку документів. Це кримінальна стаття, Ірино Павлівно.
Обличчя свекрухи перекосилося від обурення. Вона схопила свою сумку й рушила до виходу, кинувши через плече:
— Вікторе, ти йдеш?
Запала важка тиша. Віктор стояв, переводячи погляд з матері на дружину.
— Вітю, — тихо промовила Наталія. — Невже ти справді вважаєш, що я погана мати?
— Ні, але… — він запнувся. — Мама каже…
— Обирай просто зараз, — відрізала Наталія. — Або ми йдемо до сімейного психолога й розбираємося з усім цим, або… я подаю на розлучення.
Віктор мовчав цілу хвилину. Потім повільно рушив до дверей.
— Пробач, — сказав він, не озираючись. — Я більше не можу так.
Коли двері зачинилися, Наталія опустилася на диван. У голові дзвеніла порожнеча. Вона сиділа так довго, аж поки не почула тихі кроки.
— Мамо? — Кирило стояв у дверях, сонний і схвильований. — Що сталося? Де тато?
— Іди сюди, синку, — Наталія розкрила обійми. — Нам треба поговорити.
За місяць Віктор забрав останні речі. Розлучення пройшло швидко й відносно мирно — суд, зважаючи на підроблені документи та спробу шахрайства, без вагань залишив будинок Наталії.
— Я припустився помилки, — сказав Віктор у день від’їзду. — Сподіваюся, ти колись мене пробачиш.
Наталія не відповіла. У її серці більше не залишилося місця для нього. Вона більше ніколи не дозволить токсичним людям бути у її житті.
