Я виховала свою онучку, як рідну дитину, бо дочка була геть молода і повинна була влаштовувати своє життя. В Софійці ми з чоловіком душі не чули, поки одного дня вона не постала на нашому порозі з позитивним тестом.
Мене звати Марія, мені 62 роки, і я все життя намагалася бути хорошою матір’ю та бабусею. Але іноді здається, що доля випробовує мене на міцність. Моя донька Оксана привела на світ свою першу дитину, Софію, коли їй було лише 18. Тоді я взяла на себе відповідальність за виховання онуки, бо Оксана мусила закінчити навчання і будувати своє життя. А тепер, коли Софії вже 22, я знову опинилася в ситуації, коли доводиться брати на себе турботи про її дітей. Але давайте я розповім усе по порядку.
Коли Оксані було 18, вона прийшла до мене з новиною, яка перевернула моє життя.
— Мамо, я чекаю дитину, — тихо сказала вона, стоячи в дверях нашої маленької кухні. Її очі були повні сліз, а голос тремтів.
— Оксанко, як? Ти ж тільки вступила до університету! А батько? — я намагалася стримати паніку, але серце стискалося від тривоги.
— Він… він сказав, що не готовий. Пішов, — пробурмотіла вона, опустивши голову.
Той хлопець, Вадим, зник із її життя, залишивши Оксану саму. Мій чоловік, Ігор, тоді заробляв непогано — 15 000 гривень на місяць, що для нашого містечка було значною сумою. Ми взяли на себе всі витрати: від підгузок до дитячого садка. Оксана ж повернулася до університету, закінчила його з відзнакою і зараз працює економісткою в банку. Але виховання Софії лягло на мої плечі.
Я не засуджую доньку. Вона була молодою, закоханою, а життя іноді підкидає такі випробування. Ми з Ігорем любили Софію, як рідну доньку. Я вчила її всьому, що знала сама: бути доброю, працьовитою, обирати правильний шлях. Але, здається, я десь не догледіла.
Софія росла веселою і допитливою дівчинкою. Вона любила малювати, читати книжки і мріяла стати дизайнеркою. Я бачила її в майбутньому успішною, з дипломом і гарною кар’єрою. Але в 19 років вона познайомилася з Максимом.
— Бабусю, він такий класний! Він музикант, грає в гурті, і він мене любить! — розповідала Софія, сяючи від щастя.
— Софіє, а що він робить, окрім музики? Де працює? — обережно запитала я, відчуваючи, як тривога закрадається в серце.
— Ну… він поки шукає себе. Але він обіцяє, що скоро все налагодиться, — відповіла вона, відводячи погляд.
Максим мені не подобався з першого дня. Він був симпатичним, але безвідповідальним. Не мав постійної роботи, жив із батьками, а його “музика” приносила хіба що 2000 гривень на місяць від виступів у місцевих кафе. Я намагалася поговорити з Софією, але вона лише відмахувалася.
— Ти просто його не розумієш, бабусю! Він творча душа!
Через рік Софія прийшла до мене з новиною, яка мене приголомшила.
— Бабусю, я чекаю дитину, — сказала вона, тримаючи в руках тест із двома смужками.
— Софіє, ти ж обіцяла, що будеш обережною! А Максим? Він готовий до цього? — я ледве стримувала сльози.
— Він… він радий, — невпевнено відповіла вона.
Та радість Максима тривала недовго. Коли їхньому синові, Данилку, виповнилося півтора року, Максим покинув Софію. Він сказав, що “не готовий до сімейного життя”. Я знову взяла на себе турботи про дитину. Софія намагалася закінчити університет, але через дитину перевелася на заочне навчання, а потім і зовсім покинула його.
— Бабусю, я не можу. Данилко забирає весь мій час, — пояснювала вона.
— Софіє, я ж тобі допомагаю! Ти могла б закінчити навчання, знайти роботу! — намагалася я її переконати.
— Я ще встигну, — відмахувалася вона.
Я витрачала 5000 гривень щомісяця на Данилка: одяг, їжа, іграшки. Ігор уже вийшов на пенсію, тож наші доходи зменшилися, але ми справлялися. Я мріяла, що Софія подорослішає, знайде своє місце в житті. Але сталося не так, як я сподівалася.
Через два роки Софія познайомилася з Артемом. Він був старший за неї, 27 років, із харизмою і впевненістю, які одразу привернули її увагу. Але я чула від сусідів, що Артем мав проблеми із законом — умовний термін за якісь дрібні правопорушення. Він працював на будівництві, заробляв 10 000 гривень на місяць, але витрачав їх на розваги, а не на майбутнє.
— Бабусю, він не такий, як усі думають! Він просто потрапив у погану компанію, але тепер він змінився, — запевняла мене Софія.
— Софіє, ти вже раз помилилася. Невже ти не бачиш, що він не надійний? — намагалася я достукатися до неї.
— Ти завжди проти моїх хлопців! Чому ти не віриш, що я можу зробити правильний вибір? — обурилася вона.
Я не знала, як її переконати. А потім сталася та сама розмова, яку я описала на початку. Софія повідомила, що знову при надії, і що батько — Артем. Мені хотілося вити від розпачу, але я стрималася. Я знала, що виттям нічого не вирішу.
Після тієї розмови я довго не могла заснути. Я думала про те, як навчити Софію обирати правильних людей у своє життя. Я згадувала, як сама вчилася на своїх помилках. У молодості я теж закохувалася в ненадійних хлопців, але Ігор, мій чоловік, став для мене опорою. Ми разом пережили багато труднощів, і я сподівалася, що Софія теж знайде когось, хто буде її підтримувати, а не тягнути вниз.
Я вирішила поговорити з Артемом. Одного вечора, коли він прийшов до нас додому, я запросила його на кухню.
— Артеме, давай поговоримо відверто. Ти знаєш, що Софія чекає дитину. Ти готовий до цього? — запитала я, дивлячись йому в очі.
Він ніяково посміхнувся.
— Маріє Іванівно, я розумію, що ви хвилюєтеся. Але я люблю Софію. Я хочу бути з нею і з дітьми.
— Любов — це добре, але любов не платить за підгузки і не ходить на роботу. У тебе є план? Як ти збираєшся забезпечувати сім’ю? — я намагалася говорити спокійно, але в голосі відчувалася напруга.
— Я вже шукаю кращу роботу. Є одна пропозиція — 20 000 гривень на місяць. Я зроблю все, щоб Софія і діти ні в чому не потребували, — відповів він.
Я не знала, чи вірити йому. Його слова звучали щиро, але я бачила, що він ще не готовий до відповідальності. Я вирішила дати йому шанс, але поставила умову.
— Артеме, якщо ти справді хочеш бути з Софією, доведи це. Знайди стабільну роботу, покажи, що ти можеш бути надійним. Я не хочу, щоб моя онука знову залишилася сама.
Він кивнув, але я бачила сумнів у його очах.
Наступні місяці я намагалася підтримувати Софію. Я записала її на курси для молодих мам, де вчили, як поєднувати виховання дітей і кар’єру. Вони коштували 3000 гривень, але я вважала, що це інвестиція в її майбутнє. Я також почала більше розмовляти з нею про життя, про те, як важливо бути незалежною.
— Софіє, ти пам’ятаєш, як я працювала ночами, щоб ми могли оплатити твої заняття з малювання? — запитала я якось, коли ми гуляли з Данилком у парку.
— Пам’ятаю, бабусю. Ти завжди все для мене робила, — відповіла вона, опустивши очі.
— Я робила це, бо вірю в тебе. Ти можеш бути сильною, можеш досягти більшого. Але для цього треба працювати над собою, — сказала я.
— Я знаю, але мені страшно. Що, якщо я не впораюся? — зізналася вона.
— Ти впораєшся, якщо не здаватимешся. І я завжди буду поруч, — запевнила я її.
Через кілька місяців Артем справді знайшов нову роботу — водієм у логістичній компанії. Він почав приносити додому 18 000 гривень на місяць, і я помітила, що він став частіше проводити час із Софією та Данилком. Але я все ще була обережною. Я знала, що одного разу він уже мав проблеми через погані компанії, і боялася, що це може повторитися.
Одного дня Софія прийшла до мене з несподіваною пропозицією.
— Бабусю, я хочу повернутися до університету. Я поговорила з деканатом, вони готові відновити мене на заочному. Але мені потрібна твоя допомога з Данилком і… з новою дитиною, коли вона народиться.
— Софіє, це найкраща новина, яку я чула за останній час! — я обняла її. — Звичайно, я допоможу. Але ти маєш пообіцяти, що цього разу не кинеш навчання.
— Обіцяю, — твердо сказала вона.
Зараз Софія готується до народження другої дитини. Артем, здається, намагається змінитися, але я все ще тримаю його під наглядом. Я знаю, що попереду ще багато викликів, але я вірю, що моя онука може зробити правильний вибір. Моя мета — не просто виховувати її дітей, а навчити її бути сильною і незалежною. Я хочу, щоб вона зрозуміла: любов важлива, але справжня любов — це коли ти і твій партнер разом будуєте майбутнє, а не тягнеш усе на собі.
Моя історія ще не закінчена. Я продовжую підтримувати Софію, Данилка і скоро нову дитину. І хоча іноді я відчуваю втому, я знаю, що моя любов до сім’ї сильніша за будь-які труднощі.
