Я вибачалася тисячі разів, але Василь, який ніколи не тримав образи, цього разу вирішив зникнути з мого життя. Моя критика його чоловічої гідності виявилася тим ляпом, після якого він не схотів продовжувати наші стосунки.
Я завжди вважала, що наші стосунки з Василем — це скеля. Ми разом пройшли студентські роки, спільне будівництво майбутнього, разом раділи успіхам і підтримували одне одного в скрутні часи. Було все: і сміх, і непорозуміння, і навіть гарячі суперечки, але завжди мирилися. Завжди. Аж до того дня.
Ми зустрічалися вже понад чотири роки. Чотири роки, сповнені спільних мрій, довгих розмов під місяцем і, здавалося, безмежної довіри. Я — Маруся, завжди емоційна, часом занадто прямолінійна, а Василь — спокійний, розважливий, той, хто завжди вміє згладити гострі кути. Він був моєю опорою, моїм портом у будь-яку бурю.
Все почалося через дрібницю, як це часто буває. Василь запропонував мені поїхати у відпустку в Карпати. Я обожнюю гори, і він це знав. Але я саме була на піку робочого проєкту, і тижні, які він обрав, були для мене абсолютно неприйнятними. Я намагалася пояснити, що не можу взяти відпустку в цей період, що можу поїхати трохи пізніше.
— Ну, тоді поїду сам, — сказав він трохи роздратовано. Він так чекав цієї поїздки, планував її давно, і моє небажання змінити плани його засмутило.
— Як хочеш.
— Марусю, ти можеш хоч раз відкласти свій обов’язок і просто побути зі мною? — його голос звучав уже ображено.
— Я не можу ризикувати своєю кар’єрою через твій відпочинок. Ти міг би й сам підлаштуватися.
— Тобі важливіша твоя робота, ніж я?
— Не вигадуй. Просто ти завжди вимагаєш, щоб усе було так, як хочеш ти, — ці слова вирвалися у мене, хоча я знала, що вони несправедливі. Але я була втомлена, роздратована і не змогла стриматися.
— Або, знаєш що? — додала я, і це стало фатальним. — Може, ти просто звик, що я вирішую всі наші проблеми. Може, ти просто не вмієш сам нічого організувати.
Настала тиша. Така важка, така дзвінка тиша, що я відчула, як холодна хвиля пробігла по спині. Я побачила обличчя Василя, яке миттєво змінилося. Зникла вся його роздратованість, залишилася лише глибока, майже фізична образа.
— Марусю, — сказав він, дуже тихо. — Ти щойно сказала, що я ні на що не здатний.
— Васю, я не це мала на увазі. Я просто… я емоційна зараз, пробач.
— Ні. Ти сказала, що думаєш.
Він підвівся, взяв ключі.
— Куди ти?
— Мені треба побути самому.
— Васю, ну почекай! — спробувала я його зупинити, але він уже вийшов і зачинив за собою двері.
Я чекала. Годину, дві. Написала йому повідомлення: “Василю, пробач мені. Я справді не хотіла тебе образити”. Відповіді не було. Наступного дня — теж. Набрала його мобільний — він скинув.
Через три дні я подзвонила його найкращому другові, Олексію.
— Олексію, привіт. Ти не знаєш, де Василь?
— Привіт, Марусю. Знаю. Він у мене.
— Чому він мені не відповідає?
— Він попросив нічого тобі не говорити. Сказав, що йому потрібна пауза.
— Пауза від чого? Від мене? Льоша, я вибачилася. Це ж була просто образа.
— Він так не вважає. Марусю, ти зачепила його за живе. Ти поставила під сумнів його чоловічу спроможність. Це для нього дуже болюче. Він зараз дуже переживає.
— Але ми ж стільки років разом! Хіба одне необережне слово може все зруйнувати?
— Мабуть, якщо це слово влучає в саме серце.
Я продовжувала писати. Короткі повідомлення, потім довгі листи з вибаченнями. Нагадувала про наші спільні моменти, про те, як ми любимо одне одного. Тиша.
Минуло два тижні. Я поїхала до Олексія, але Василя там не було. Льоша сказав, що Василь винайняв квартиру і просив нікому не давати його адресу. Він навіть на роботу взяв відпустку.
Я почала панікувати. Що відбувається? Це не схоже на Василя. Він завжди був відхідливим. Я звернулася по допомогу до нашої спільної подруги, Олени.
— Олено, скажи Василеві, що я його кохаю, що я була неправа. Я прийму будь-яке його рішення, але нехай він поговорить зі мною.
— Марусю, я говорила. Він каже, що йому потрібен час, щоб це переварити. Що він не може просто так забути, що ти думаєш, що він — нікчема.
— Але я так не думаю! Я ж сказала це на емоціях!
Олена пояснила, що Василь почувається зрадженим і приниженим. Він сприйняв мої слова як остаточний вирок його чоловічій гідності. Моя фраза про те, що він не вміє нічого організувати, перекреслила в його очах усі його зусилля у наших стосунках і його життя загалом.
Минуло три місяці. Я жила наче в тумані. Працювала, намагалася відволіктися, але щодня прокидалася з однією думкою: де Василь? На мої дзвінки він нарешті перестав скидати, але не відповідав. Його акаунти у соціальних мережах були неактивні.
Якось я зустріла його матір на вулиці. Бабуся Галина завжди любила мене.
— Здрастуйте, бабусю Галино.
— Привіт, Марусе. Як ти?
— Я добре. А як Василь?
— Ой, не питайте. Він сам не свій. Каже, що ви сильно посварилися.
— Я знаю, що образила його, але він не хоче зі мною говорити. Він уже пів року уникає зустрічі.
— Він живе зараз у дядька Богдана в іншому місті, — сказала вона пошепки. — Сказав, що йому треба оговтатися від… від того, що сталося. Що ти його дуже образила. Я йому кажу: “Сину, стільки років разом, а ти через сварку ось так? Іди до неї, поговори”. А він каже: “Мамо, вона сказала те, що справді думає. А я не можу бути з людиною, яка мене так оцінює”.
Серце стислося від болю. Виходить, для нього це не була просто сварка. Це була межа.
Я зібралася, взяла вихідний і поїхала до того міста. Знайшла адресу дядька Богдана. Стояла перед їхніми дверима, тремтячи від хвилювання і страху. Відчинила тітка Ганна.
— Марусю? Що ти тут робиш?
— Тітонько Ганно, я приїхала до Василя. Мені треба з ним поговорити.
— Він казав, що ти приїдеш.
Вона провела мене до кімнати. Василь сидів біля вікна, дуже схудлий, із втомленими очима. Здавалося, він подорослішав на десять років за ці пів року.
— Привіт, Васю.
— Привіт, Марусю.
— Я знаю, чому ти не відповідаєш. Я знаю, що образила тебе. Я приїхала сказати, що ти — найкращий чоловік, якого я знаю. Ти сильний, ти надійний, ти розумний. Мої слова були несправедливі і сказані на емоціях, через втому. Я шкодую про них щосекунди. Пробач мені, будь ласка. Я не вимагаю, щоб ти повернувся, але я хочу, щоб ти знав, що я все усвідомила.
Василь довго мовчав. Дивився на мене, і в його очах була суміш образи та смутку.
— Я не можу тобі відповісти, — нарешті сказав він.
— Чому?
— Бо ти влучила в мою найслабшу точку. Я завжди намагався бути для тебе опорою, завжди хотів, щоб ти пишалася мною. А ти, Марусю, своїми словами змусила мене відчути себе нікчемою. Ти знецінила всі мої зусилля. Коли я чую твій голос, я згадую ці слова, і мені боляче.
— Але я готова все виправити! Я готова…
— Мені потрібен час, Марусе. Ще більше часу. Я хочу повернутися до тебе тільки тоді, коли буду впевнений, що ти знову бачиш у мені чоловіка, а не людину, яка не вміє організувати відпочинок.
Я зрозуміла, що більше нічого не можу сказати. Я обійняла його, він не відштовхнув мене, але обійми були холодними. Я поїхала, залишивши його самого.
Минуло ще півтора місяця. Тиша. Я нічого не пишу, не дзвоню. Просто чекаю. Іноді я думаю, чи він взагалі повернеться? Чи може одне необережне слово, кинуте з роздратування, дійсно поховати чотири роки кохання? Я знаю, що він кохає мене, і я кохаю його. Але рана, яку я завдала, виявилася надто глибокою.
Що мені робити далі? Як ви вважаєте, чи варто мені продовжувати чекати, чи варто дати йому ще більше часу, аби він сам вирішив? Або ж ці стосунки приречені, тому що образу вже не можна стерти з пам’яті?
Якщо вам близька ця історія і ви вважаєте, що наші стосунки з Василем мають шанс, поставте, будь ласка, свою вподобайку. Це дуже важливо для мене. І напишіть у коментарях, як би ви вчинили на моєму місці, чи чекали б ви? Ваша думка справді має значення!
