Я сиділа за кухонним столом, коли телефон блимнув новим повідомленням. “Сьогодні в кабінеті Олега бачила якусь дівчину. Сміялися, сиділи дуже близько,” — писала колега.
Мої пальці затремтіли, телефон став важким, наче камінь. Десять років шлюбу промайнули перед очима: наші перші побачення, мої безсонні ночі, коли я підтримувала Олега під час його кар’єрних невдач, і наша спільна мрія про майбутнє. Невже все це було марно?
Я відклала телефон і пішла до чайника — стара звичка заварювати чай, коли нерви на межі. Ми з Олегом познайомилися, коли він тільки починав працювати в IT. Я вже була успішною маркетологинею, вірила в нього, підтримувала, коли він двічі втрачав роботу. Мої заробленя гроші щомісяця тримали нас на плаву, коли він шукав себе.
— Все буде добре, — казала я тоді, обіймаючи його. — Ти знайдеш свою справу.
— Ти моя опора, — відповідав Олег, але в його очах я бачила сумніви.
Мама Олега, пані Галина, ніколи не схвалювала наш шлюб. На сімейних вечерях вона завжди знаходила спосіб мене вколоти:
— Олеже, подивись на дружину твого друга Миколи. Сидить вдома, готує, дбає про сім’ю, а не ганяє по офісах, — вона поправляла скатертину, кидаючи на мене косий погляд. — А ти, Ірино, все кар’єру будуєш. Хіба це жіноча справа?
Я навчилася ігнорувати її слова. Але останні пів року Олег змінився. Пізно повертався додому, посилаючись на “складний проєкт”. Я помічала нові сорочки, дорогий одеколон, акуратно вкладене волосся — раніше він носив прості джинси й не переймався виглядом.
— Ти змінився, — сказала я якось за вечерею.
— Як? — Олег стенув плечима, не відриваючи очей від тарілки.
— Став відстороненим, — я намагалася вловити його погляд.
— Це робота, Іро. Не вигадуй, — відрізав він.
Пані Галина почала частіше навідуватися до нас. Її розмови крутилися навколо того, як важливо, щоб чоловік відчував себе головним.
— Ти, Ірино, все сама робиш. А що Олегові лишається? — вона хитала головою. — Йому потрібна турбота, увага.
Я стримувалася, хоча хотіла нагадати, що саме моя зарплата дозволила нам виплачувати кредит за квартиру і машину придбати. Але мовчала, щоб не псувати стосунки.
Два місяці тому в компанії Олега з’явилася нова співробітниця — Софія, 25 років, маркетологиня. Я бачила її на корпоративі: тендітна, з довгим світлим волоссям, вона сміялася над жартами Олега, дивилася на нього, наче він зірка. Тоді він казав:
— Софія така недосвідчена, доводиться все пояснювати.
Тепер ці слова звучали як брехня. Я згадувала, як вона хвалила його проєкти, а він ніби розправляв плечі, молодшав на очах.
Телефон задзвонив, вириваючи мене з думок. Пані Галина.
— Ірино, ти вдома? Я зайду, треба поговорити.
Була вже 23:30. Яка ще розмова? Але вона вже спускалася — жила поверхом вище.
— Я все знаю! — пані Галина влетіла до кухні, не роззуваючись. — Мені розповіла сусідка, її племінниця працює з Олегом.
— Що знаєте? — я сіла навпроти, відчуваючи, як тремтять руки.
— Про Софію. Гарна дівчина, скромна. І готує чудово — Олег казав, вона носить йому обіди на роботу.
Я відчула, як повітря стало густим. Відкрила вікно, вдихаючи прохолодний вечір.
— Обіди носить? — перепитала я. — І давно?
— Та вже пару місяців, — пані Галина поправила зачіску. — Ти ж завжди зайнята, Ірино. Ніколи тобі про чоловіка подумати.
Я відкрила повідомлення від Олега: “Затримаюсь сьогодні”. І ще одне, і ще. Два місяці виправдань. А потім прийшло нове повідомлення — випадково відправлене мені замість Софії:
“Вдома мене не цінують. Ти зовсім інша, з тобою легко. Зустрінемось сьогодні?”
Слідом — паніка: “Вибач, не туди відправив”.
— Оце добре, що помилився, — я показала телефон пані Галині. — Тепер не треба чекати його пояснень.
Вона пробігла очима повідомлення:
— І правильно написав! Ти його своєю кар’єрою дістала!
Двері грюкнули — Олег повернувся. Застиг, переводячи погляд з мене на матір.
— Що тут відбувається? — спитав він.
— Ти поясни, — я простягнула телефон. — Про Софію. Про обіди. Про те, як я тебе “не ціную”.
Олег зблід, але швидко опанував себе:
— Ну, так, у нас із Софією стосунки. Вона весела, не дорікає мені, як ти. З нею я відчуваю себе потрібним.
— Олеже, правильно! — пані Галина підхопилася, плескаючи в долоні. — Я завжди казала, що Ірина тобі не пара.
Я дивилася на них і не впізнавала чоловіка, з яким прожила десять років. Де той Олег, який пишався моїми успіхами?
— Знаєш що? — я відкрила шафу й дістала валізу. — Збирай речі. Хочеш легкого життя — будь ласка. Але не повертайся, коли Софія знайде когось із більшим гаманцем.
— Як ти смієш! — обурилася пані Галина. — Софія не така!
— Звісно, — я складала його сорочки. — Їй просто подобаються дорогі ресторани й подарунки за 5 000 гривень. Вона знає, що твоя зарплата йде вся на оплату оренди квартири матері і на те, аби вона жила і ні в чому собі не відмовляла? Чи що квартира у якій ми нині живвемо є моєю і я взяа її на виплату ще до шлюбу?
Олег смикнувся:
— До чого тут гроші?
— Я закінчила, — я вказала на двері. — Ось твої речі, ось вихід. Документи на розлучення забереш у РАЦСі.
Він узяв валізу, але зволікав:
— Може, поговоримо? Десять років — це не жарти.
— Ти їх уже перекреслив, — я притулилася до стіни. — Іди. Софія чекає.
Пані Галина потягла сина за рукав:
— Ходімо, Олеже. Поживеш у мене, а там із Софією все налагодиться.
Коли двері за ними зачинилися, я сповзла на підлогу. Десять років любові, підтримки, планів — усе розбилося через його бажання відчути себе значущим.
Наступні тижні були як у тумані. Я поринула в роботу, взяла проєкт, який давно відкладала. Вечорами ходила в спортзал — фізичне навантаження допомагало не думати. Подруги кликали в кафе, але я відмовлялася.
Олег писав щодня. Спочатку пробував ділити майно. Потім змінив тон — просив вибачення, згадував минуле. Я не відповідала.
— Знаєш, що я зрозуміла? — сказала я подрузі за кавою. — Я не злюся на Софію. Вона молода, хоче красивого життя. Боляче інше — Олег десять років прикидався, що пишається мною, а насправді заздрив.
— Ти сильна, — подруга стиснула мою руку. — Впораєшся.
— Уже впоралася, — я усміхнулася.
Через місяць я випадково зустріла Софію в ТРЦ. Вона виглядала роздратованою:
— Ваш чоловік же бідний! — поскаржилася вона. — Зарплата 25 000, усе на витрати його матері іде. Я думала, він крутий айтішник, а він, — вона махнула рукою.
Я мовчки пішла. За тиждень дізналася, що Софія почала зустрічатися з їхнім директором.
Пані Галина приходила кілька разів за речами Олега. Останнього разу не витримала:
— Ти даремно так із ним. Він же тебе любить, просто заплутався.
— Любить? — я розсміялася. — Пані Галино, я десять років була хорошою дружиною. А ви весь цей час переконували його, що я його пригнічую. Тепер маєте результат.
— Що ти маєш на увазі? — вона насупилася.
— Ваш син спить на вашому дивані, п’є щовечора й не може повірити, що його покинула 25-річна дівчина заради багатшого.
Вона промовчала, але я бачила — вона розуміє, що я права.
Через три місяці я зробила ремонт у квартирі: світлі стіни, нові меблі, жодних спогадів про минуле. На роботі мене підвищили до керівниці відділу з зарплатою про яку я навіть не мріяла ніколи. Життя налагоджувалося.
Одного вечора задзвонили у двері. Олег стояв із букетом моїх улюблених півоній.
— Я все зрозумів, — його голос тремтів. — Можна зайти? Поговоримо?
Я впустила його. Квартира змінилася, і він розгублено озирнувся.
— Чай, кава? — запропонувала я.
— Нічого не треба, — він сів, стискаючи квіти. — Ти була права. Софія просто використала мене. А я зрадив тебе, нашу сім’ю, усе, що ми будували.
Двері знову відчинилися — пані Галина.
— Олеже, я знала, що ти тут! — вона рішуче увійшла. — Ірино, досить уже. Він кається. Ви ж стільки років разом!
Я відчувала, як росте роздратування. Невже вони думають, що квітами можна все виправити?
— Пані Галино, ви серйозно вважаєте, що досить прийти з вибаченнями? — я підійшла до вікна. — Після того, як ви роками налаштовували його проти мене?
— Я хотіла йому добра! — обурилася вона.
— Ні, мамо, — Олег встав. — Ти не добра хотіла. Ти не могла змиритися, що я живу своїм життям. І я дозволяв тобі керувати мною. Через це втратив Ірину.
Я дивилася на них і думала, як дивно влаштоване життя. Три місяці тому я думала, що втратила все. А тепер відчуваю лише легкий смуток.
— Іро, благаю, — Олег ступив до мене. — Дай шанс. Я все виправлю.
— Пізно, Олеже. Я більше не та, ким була. І мені подобається бути собою.
— Значить, так і будеш сама? — пані Галина скривилася.
— Усі, геть, — я відчинила двері. — І не повертайтеся.
Коли вони пішли, я підійшла до дзеркала. На мене дивилася впевнена жінка. Три місяці тому я думала, що життя скінчилося. А воно лише починалося.
Телефон пікнув — повідомлення від колеги: “Є проєкт у Європі. Хочеш очолити?”
Я усміхнулася. Раніше я б злякалася змін. Але тепер знала: найстрашніше — втратити себе.
Через тиждень я зустріла Олега в супермаркеті. Він виглядав розгубленим.
— Як ти? — спитав він, розглядаючи мою нову зачіску.
— Чудово, — я щиро усміхнулася. — Здам квартиру в оренду найближчим часом. Їду працювати в Європу. Вибач, купа спра, бувай.
Він так і залишився стояти із кошиком у якому було молоко і пів буханки чорного хліба. Що ж, кожному своє. Інколи завершення одного періоду це лишень початок наступного, нехай зовсім іншого, але це не означає, що гіршого.
— Ти ж самотня. Тобі не сумно, що доля не склалась, – почула я від подруги.
А знаєте, що я зрозуміла: самотньою можна бути і перебуваючи у шлюбі. А нині я не самотня. а вільна. Різниця є і величезна, але зрозуміє її не кожен.
Правду ж кажу?
Головна картинка ілюстративна.
