— Я все підрахував. Ось зараз прийду додому і скажу Ангеліні, що нам час переходити на роздільний бюджет. Вона, звісно, почне заперечувати, оченятами своїми кліпати, але я буду непохитним. Ну справді, скільки можна? Ми разом уже цілих три роки, а ще жодного разу у відпустку до моря не з’їздили. Соромно перед хлопцями!
Андрій крокував спальним районом Києва, відчуваючи в душі небувалий підйом. У голові в нього вибудовувалися складні логічні ланцюжки, а цифри, наче солдати, ставали у рівні шеренги.
Він пригадав останню зустріч із друзями. Пашка з Лєною щороку стабільно постять фотки з Одеси чи Затоки (коли це ще було можливо), а цьогоріч взагалі до Болгарії зібралися. Мишко з Катериною в Туреччині «все включено» обкатали, а Колька з Наталкою вже років п’ять у однієї й тієї ж господині в Чорноморську кімнату знімають.
«А ми чим гірші? Та нічим! Просто моя Ангеліна зовсім не вміє гроші заощаджувати. У неї все на продукти йде, на якісь сири дорогі, та на шмотки. Все, досить. Візьму ситуацію під контроль, затягнемо паски, і вже цього літа я буду лежати на шезлонгу, а не на грядках у її батьків!» — вирішив Андрій, підходячи до під’їзду будинку, де він останнім часом жив у квартирі своєї дівчини.
— Ангеле мій, добрий вечір! — крикнув він, заходячи до оселі. З кухні долинав приємний шкваркіт і запах домашнього затишку.
— Добрий вечір, любий. Проходь, переодягайся, зараз вечеряти будемо, — відповіла Ангеліна, визираючи з кухні з рушником через плече.
— Ангеле мій, я з великим задоволенням пообідаю, але спочатку я хотів би з тобою серйозно поговорити. Ангеліна на мить зупинилася, тримаючи в руках тарілку.
— Серйозна розмова? Чи ти знову якусь дурницю хочеш сказати? — поцікавилася вона, ледь помітно всміхаючись.
— Дуже серйозна, Ангеліно. І вона не терпить зволікань.
— Я так гадаю, що раз усе так важливо, то треба спочатку поїсти, а вже потім вести бесіди. Хіба не так?
— Мені не терпиться все розповісти. У мене шматок у горло не полізе, поки ти зі мною не погодишся!
— А мені навпаки, — Ангеліна спокійно поставила тарілку на стіл. — Їжа поперек горла стане після твоїх «серйозних розмов». Тому я спочатку поїм, а вже потім буду тебе слухати.
Андрій зітхнув.
— Ну добре, давай вечеряти. Але знай: ти змушена будеш погодитися на мою пропозицію.
— Добре-добре, поговоримо. А зараз мий руки. Що сьогодні на вечерю? Картопляне пюре з котлетою і овочевий салат. Все, як ти любиш.
Андрій глянув на миску з яскравими огірками та помідорами.
— Без салату можна було б обійтися. Їсти свіжі овочі взимку — це суцільне марнотратство! Ти бачила ціни в супермаркеті?
Ангеліна застигла з ложкою в руці.
— Згодна з тобою, Андрійку. Саме тому я просила тебе минулих вихідних з’їздити до твоїх батьків у село і привезти мариновані огірки, помідори та грибочки, які твоя мама обіцяла. Ти з’їздив?
— Я не міг! Ти що, не пам’ятаєш? Ми з хлопцями в бар ходили, я втомився.
— Пам’ятаю. Але оскільки я машину водити не вмію, а їсти порожню картоплю не хочу, я пішла в супермаркет і купила овочі. Але якщо ти такий економний — можеш салат не їсти.
— Не їсти салат? — обурився Андрій. — Ти мені пропонуєш одну картоплю жувати? — Можу цибулю дати. Ти її місяць тому привіз, вона ще не закінчилася. Пюре з цибулею — дуже економно.
Андрій невдоволено сів за стіл.
— Годуй вже, чим є. А потім поговоримо.
Після вечері Андрій поважно витер серветкою губи і зібрався йти у вітальню, щоб на м’якому дивані оголосити про свою «фінансову революцію».
— А куди це ти зібрався, сонечко? — зупинила його Ангеліна. — Хто посуд мити буде?
— Я? Чому знову я? Кожен вечір одне й те саме!
— Можемо помінятися. Ти йдеш прасувати свої сорочки на завтра, а я мию тарілки.
— Ні, краще я помию посуд… — пробурчав Андрій.
Коли з посудом було покінчено, він зайшов на кухню, де Ангеліна вже розклала прасувальну дошку.
— Ну, розповідай, я слухаю, — сказала вона, вмикаючи праску.
— Отже, Ангеле мій. Я давно мрію про море.
— Я теж мрію. Але грошей на нормальний відпочинок у нас зараз немає.
— А чому так, га? — Андрій підняв палець угору. — Це тому, що ти абсолютно не вмієш економно жити! Ангеліна на секунду затримала гарячу праску над його сорочкою.
— Он як? Ти звинувачуєш мене в марнотратстві? Цікаво. І що ж я зайвого купила, дозволь запитати?
— Ну, хоча б оці овочі сьогодні. Можна було обійтися! А нещодавно ти мені комплект футболок купила. Навіщо?
— Тому що на твої старі вже без сліз дивитися не можна було! Вони в дірках!
— Хто на них дивиться? Ми в квартирі одні! Могла б і не звертати уваги на такі дрібниці, зате влітку ми б поїхали на море. Три роки я відпочиваю в селі у твоїх чи своїх батьків, мені набридло!
— Ти й раніше там відпочивав, — спокійно зауважила Ангеліна. — На відміну від мене. Я до зустрічі з тобою і в Карпатах бувала, і в Болгарію літала, і по Європі їздила.
— Значить, ти раніше була економнішою, — перебив її Андрій. — А як тільки зі мною зійшлася — так одразу в розгул пішла! Тому в мене є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися.
— Слухаю уважно. — Відзавтра ми ведемо роздільний бюджет! Кожен витрачає тільки на себе. Я впевнений, що так я зможу накопичити потрібну суму до літа. Ти ж не вмієш, то вся надія на мене.
Ангеліна замислилася, відкладаючи попрасовану сорочку.
— Роздільний бюджет… І ти сам накопичиш? Тобто мені збирати не треба?
— Ні, звісно! Тобі б тільки витратити. Тому я візьму це на себе.
— Ну що ж… — Ангеліна дивно посміхнулася. — Я нічого не втрачаю. Давай спробуємо. Але май на увазі: відзавтра ми харчуємося теж роздільно.
— Не зрозумів, — Андрій нахмурився. — Чому роздільно? Тобі що, важко і на мене суп зварити? Тобі ж все одно — одну порцію готувати чи дві.
— Ні, Андрійку. Роздільний бюджет — це роздільні витрати. Отже, завтра в мене на вечерю салат із капусти з оцтом. Я знаю, ти таке не їси. Обіду я взагалі не варитиму, мені він не потрібен.
— Як це — тобі не потрібен? А мені потрібен! Звари мені суп харчо.
— Звари сам. Продукти на нього купи теж сам. Снідати я тепер буду вівсянкою на воді. Це поживно і недорого.
— Це не сніданок, а непорозуміння! Я після такого буду голодний уже через годину. Який з мене працівник? — Андрійку, а до чого тут ти? Я говорю про себе. У нас же роздільний бюджет? Значить, і стіл роздільний. Продукти, які я купуватиму, не зважся брати.
Андрій розгубився. Такого повороту він не очікував.
— Але… як же я тоді зекономлю? — Не знаю і знати не хочу. До речі, купи собі завтра пральний порошок. — Навіщо? У нас закінчився?
— Уяви собі, закінчився. Куплю собі маленьку пачку для своїх речей. А ти собі — окремо. І мило собі купи, і засіб для посуду окремо постав. Мені не шкода, але економити за мій рахунок я не дозволю.
— Ти що, засіб для посуду мені пошкодуєш?
— Це принцип, коханий. До речі, завтра треба платити за квартиру. Раз бюджет роздільний — віддай мені половину за комуналку просто зараз.
Андрій витріщив очі.
— А ось і ні! Це твоя квартира, ти в ній власниця, от ти і плати! Я тут навіть не прописаний. Яка з мене комуналка? Рахунки на твоє ім’я приходять!
Ангеліна вимкнула праску. В її очах з’явився холодний блиск.
— Тобто ти вирішив тут жити «на халяву»? Їсти моє, користуватися моїм світлом і водою, а свої гроші відкладати на море, щоб потім гордо сказати, що ти «накопичив»?
— Ангеле мій, ну що ти таке кажеш… Я ж заради нас обох стараюся!
— Значить так, Андрійку. Раз ти тут не прописаний, то відзавтра ти платиш мені за оренду кімнати.
— Яку оренду? Ти при своєму розумі? Я що, в тебе квартиру знімаю?
— А що ти збирався робити? Харчуватися моїм, жити в моїй хаті, прати моїм порошком, а свої гроші «економити»? А я що буду робити?
— Ну… ти будеш мене підтримувати. А влітку ми поїдемо на море!
— Андрійку, — Ангеліна підійшла до нього впритул. — А тобі не здається, що я саме тому три роки відпочиваю на городі твоїх батьків, бо живу з тобою? До тебе в мене гроші на море були. А з тобою вони чомусь зникають у бездонну прірву твого апетиту і твоїх «потреб».
— Та я тут ні до чого! — закричав Андрій. — Це ти не вмієш жити економно! Але я все візьму в свої руки!
— В свої руки, дорогий мій, ти візьмеш валізу з речами. На збір даю тобі годину.
Андрій застиг.
— Не зрозумів… Ти що, вже на море нам накопичила? Чого ж ти мовчала? Якби я знав, я б цю розмову і не починав!
— Андрію, я за ті п’ять місяців, що залишилися до відпустки, спокійно накопичу собі на поїздку в Карпати чи навіть за кордон. Я давно мріяла поїхати в тур Європою. І поїхала б, якби ти не запропонував жити разом.
— Ангеле мій, не сміши мене! Тур Європою — це дорого і несерйозно. Я пропоную море!
— Ти влітку поїдеш туди, куди твоїй душі заманеться. А я поїду сама.
— Почекай… Літо ще далеко! Навіщо мені зараз речі збирати?
— Бо відзавтра в нас роздільний бюджет. Я — у своїй квартирі, ти — у батьків. Або знімай собі щось.
— Але як же так? Я ж усе розрахував! Ти мені всі плани псуєш!
— Я їх просто коригую, Андрійку. Зовсім трохи. Збирай манатки і вимітайся.
Андрій почав бігати по кімнаті.
— Ангелю, я згоден! Не треба роздільного бюджету! Хай усе буде, як раніше!
— А я вже не згодна. Час пішов.
Ангеліна прибрала праску і вийшла на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Вона відчула дивну легкість.
Влітку Ангеліна поїхала до Карпат, а потім — на кілька днів у сонячну Чорногорію. Їй там дуже сподобалося. Виявилося, що роздільний бюджет — це справді чудова річ, особливо коли той, хто його запропонував, більше не об’їдає твій холодильник і не забиває кошик для речей своїми брудними шкарпетками.
Андрій знову відпочивав у батьків у селі. Вся його зарплата пішла на оренду жахливої кімнати в комуналці на околиці міста та на те, щоб хоч якось прогодуватися. Про те, щоб купити собі навіть нові кросівки, він і не мріяв — звідки такі гроші?
Зрештою, після відпустки він вирішив залишитися жити з батьками. Влаштувався працювати на місцеву агрофірму і тепер щиро сподівається, що завдяки спільному бюджету з мамою він таки зможе побачити море… хоча б на картинці в календарі над ліжком.
