— Я все готова вам віддати, аби ви до мене перестали їздити, — свекруха вказала на двері.
Спека плавила асфальт, а всередині автомобіля, який трусився польовою дорогою, напруга була така, що можна було різати повітря ножем. За кермом сидів сорокарічний Михайло. Він дивився на дорогу, але погляд його був порожній, скляний — наче їхав кудись не сам, а з тінню себе.
Поруч, стискаючи сумку з харчами так, що побіліли кісточки пальців, мовчала його дружина Таїсія. Вона не дивилася на чоловіка — її погляд ковзав по вікні, ловлячи картини лісу, що метушив за склом. На задньому сидінні крутилася їхня семирічна донька Соня, наспівуючи собі щось незрозуміле. Поруч її дев’ятирічний брат Артем, занурений у планшет, не помічав нічого довкола.
— Ще п’ятнадцять хвилин, — глухо мовив Михайло, наче виправдовуючись, хоч ніхто й не питав.
Таїсія лиш кивнула. Вони обоє знали: візити на дачу до свекрухи давно перетворилися на випробування. І кожен раз вона їхала туди, як на випробування.
Шістдесятивосьмирічна Анна Дмитрівна жила на дачі самотньо вже десять років — із того часу, як не стало її чоловіка. Сільський будиночок став її фортецею, а кожен приїзд сина з сім’єю — облогою. І особливо — коли вони лишались із ночівлею.
Свекруха щоразу хапалася за голову, коли онуки бігали по грядках, не розбираючи, де морква, а де бур’ян. Коли ламали гілки з кущів, щоб відганяти комарів і мошкару.
— Що ж ви наробили? — ледь не зі сльозами благала вона. — Ви ж мене на той світ зведете…
Машина звернула на знайому стежку. Дача Анни Дмитрівни постала перед ними у всій своїй сумній величі: колись охайний будинок із синім дахом, оточений яблунями, тепер виглядав занедбаним. Фарба облупилась, палісадник поріс бур’янами, між якими ледь проглядали вцілілі троянди. А під яблунями — гнилі плоди, які вже давно мали б бути зібрані.
На ґанку стояла сама Анна Дмитрівна. Вона не рухалась, немов вросла там корінням — пряма, мов стовп, з обличчям, висіченим із каменю. На ній був той самий клітчастий фартух поверх темної сукні — вбрання незмінне, як і її погляд.
Михайло заглушив двигун. Дзвінка сільська тиша одразу обвалилася на них, розірвана лише писком Соні:
— Ура! Ми приїхали до бабусі!
— Виходимо, — хмуро кинув Михайло. — Довго не затримуємось.
Вони вибралися з машини. Артем із неохотою відірвався від екрана планшета. Таїсія вийшла першою, одразу взяла обидві важкі торби з харчами.
— Добридень, мамо, — Михайло підійшов до ґанку, силкуючись натягнути на обличчя посмішку. — Ми тобі гостинців привезли. Ковбаски, сиру, фруктів…
— Здрастуй, Мишо, — сухо відповіла Анна Дмитрівна, не зрушивши з місця.
Її погляд ковзнув по Таїсії, яка обережно поставила сумки на першу сходинку.
— Добрий день, Анно Дмитрівно, — відказала Таїсія, намагаючись, аби голос звучав спокійно.
— Дякуємо, що пустили. Діти за вами скучили.
— Скучили? За гнилими яблуками чи за комарами? — скривилась жінка і, наче змусивши себе, різко зійшла зі сходів.
— Ну, заходьте вже, раз приїхали. Тільки тихіше. У мене голова тріщить… така погода…
Гості мовчки увійшли до будинку. Їх одразу вдарив у ніс знайомий запах старого дерева, пилу, сушених трав і чогось кислуватого.
У тісній вітальні було душно, навіть попри відчинені вікна. Анна Дмитрівна не запропонувала ні чаю, ні навіть присісти.
— Ось, мамо, — Михайло почав метушливо викладати продукти на кухонний стіл. — Подивись, сир твій улюблений, дорогий… ковбаса докторська, як ти любиш… і ще печиво ось…
Анна Дмитрівна стояла, спостерігаючи за ним мовчки. Руки її, складені на фартусі, мимоволі стиснулися в кулаки. Таїсія стояла на порозі, як завжди відчуваючи себе тут чужою і зайвою.
Соня вже тяглася до вазочки з карамельками, Артем нігтем здирав фарбу з дверного косяка.
— Мишко, — тихо мовила Таїсія до чоловіка. — Може, занесемо речі до кімнати, провітримо трохи…
— Які речі?! — різко обернулась Анна Дмитрівна. Її голос зазвучав, як натягнута струна. — Хто вам сказав, що ви залишаєтесь? Хто вам дозволив?
— Мамо… ми ж домовлялися телефоном? Ти сама сказала: «Приїжджайте у неділю, поговоримо». Ми й приїхали…
— Поговоримо?! — перебила його свекруха. Вона ступила крок уперед, її очі спалахнули. — Про що нам говорити, Мишко? Про те, як ви приїжджаєте сюди, коли вам заманеться, наче це ваша дача? Як топчете мої грядки? Як галасуєте? Як оця… — вона кивнула в бік Таїсії, навіть не назвавши її на ім’я, — …скрізь лізе зі своїми порадами? Наче я в свої літа не знаю, як у власному домі лад навести!
— Мамо, ну досить… — підняв руки Михайло, намагаючись втихомирити її. — Ми ж ще й нічого не встигли! Хотіли допомогти… яблука зібрати, траву скосити…
— Допомогти?! — жінка пирхнула сухим, глухим сміхом. — Та ви мені тільки шкодите! Як ви приїжджаєте — так у мене потім здоров’я не витримує! Серце! Я вас бачити не можу!
Останні слова вона вигукнула вже майже у вереск. Діти замовкли, притиснувшись до Таїсії, Артем поспішно заховав планшет за спину. Михайло зблід.
— Анно Дмитрівно, ми справді не хотіли вас турбувати… — почала Таїсія, але свекруха блискавично обернулась до неї з таким поглядом, що Таїсія відступила назад, спіткнувшись.
— Мовчи! — прошипіла стара. — Мовчи! Ви тут усі як навала! Тільки й чекаєте, коли я ноги простягну, щоб усе це вам дісталося! Ви тому й їздите сюди?! — вона сіпнула головою, і з суворої зачіски вибилися сиві пасма.
— Мамо, ти що таке кажеш… — Михайло розгублено кліпав очима.
— А знаєте що? — раптом випрямилась Анна Дмитрівна, і її наступні слова прозвучали образливо. — Я готова хоч зараз усе вам переписати! Просто зараз! І землю, і дім, і ці яблуні! Все! Тільки щоб більше вас тут не було! Щоб я більше не бачила вас у своєму дворі! Йдіть звідси! І дайте мені спокійно дожити…
Після її крику настала така тиша, що, здавалося, завмер навіть вітер. Мухи затихли. Час спинився.
Михайло стояв посеред вітальні й не ворушився від почутого.
— Мамо… — хрипко прошепотів він, голос тремтів. — За що ти так? Ми ж сім’я…
— Сім’я? — перепитала Анна Дмитрівна й глухо засміялася. — Яка сім’я? Ви приїжджаєте сюди тільки тоді, коли вам щось треба — чи від мене, чи від моєї дачі. А хоч раз ви спитали: чи хочу я вас бачити? Чи потрібні ви мені тут?
Вона відмахнулась, ніби від нав’язливої мухи:
— Забирайте свої пакети й забирайтесь! Оформлю все на тебе, Мишко. Папери поштою надішлю. Аби більше вас не бачити тут ніколи!
Вона різко повернулася й пішла всередину будинку, не оглядаючись. Двері її спальні грюкнули, як вирок. Михайло стояв, опустивши голову, плечі його здригались. Він виглядав так, ніби в один момент постарів на десяток років.
— Міш… Поїхали додому, — тихо сказала Таїсія, ледве стримуючи сльози. — Не хочу більше це слухати. Нас тут не чекають. Нас тут просто не хочуть бачити…
Чоловік мовчки кивнув. За п’ять хвилин вони вже сиділи в машині. Сумки з гостинцями, вони залишили матері. Михайло завів мотор. Жоден із них навіть не глянув у бік дому. Лише Таїсія в останню мить повернула голову — крізь фіранку у вікні промайнула тінь. Це Анна Дмитрівна крадькома виглядала, аби пересвідчитись, що вони справді їдуть.
Машина повільно рушила, здіймаючи за собою куряву. Будинок, яблуні, зарослий палісадник — усе це залишилося позаду. Слова матері, що вона готова віддати все, аби тільки їх не бачити, врізалися Михайлові у пам’ять так глибоко, що він вирішив: більше туди ніколи не поїде.
Машина вже звернула на головну дорогу, коли Таїсія не витримала:
— Мишко, скажи… за що вона так з нами? Що ми їй зробили? Ми ж завжди старалися, допомагали…
Михайло мовчав, тиснучи педаль газу. Лише через кілька хвилин, коли за вікнами майнули знайомі лісопосадки, він заговорив:
— Вона так і не пробачила мені, що я пішов із дому одразу після армії. Що не залишився в селі, не допомагав їй із господарством… Вона тоді все на собі тягнула — і корову, і город, і батька хворого. А я приїхав, сказав, що в місті робота, житло… і все. Зібрав речі й поїхав.
Він видихнув важко, як після тривалої біганини:
— А потім — твоя поява. Вона ж хотіла мені сільську дівчину знайти, а я — тебе, міську, привів. “Розумниця”, — так вона тебе завжди називала за спиною. Мовляв, не допоможеш їй, не вмієш господарювати.
Таїсія скривилася:
— Невже за це? Але ж ми приїжджали, допомагали, чим могли. Ти ж щоразу косив траву, лагодив паркан… А вона… все одно дивилася, як на чужих.
— Бо вона не допомоги чекала, Тась. Вона чекала, що я лишусь. Що буду жити там, біля неї, доглядати. А я не зміг. Місто втягнуло, робота, життя інше…
Михайло гірко посміхнувся:
— Вона завжди казала: “Сину, ти в мене один. Інші матері мають по двоє, троє, а в мене — тільки ти”. І я її… зрадив у її розумінні. Втік.
У машині повисла важка тиша. Тільки Соня і Артем тихо перешіптувалися на задньому сидінні.
— Виходить, ми для неї — завжди чужі… — прошепотіла Таїсія.
— Так, — ствердно кивнув Михайло. — Ми — чужі в її домі. А вона так і залишилася сама серед яблунь, старих речей і своїх образ.
— Але ж… вона сама вибрала це самотнє життя, — ледь чутно сказала Таїсія.
Михайло лише стиснув кермо так, що побіліли пальці. Він знав — дорога назад до матері для нього закрита. І не тому, що вона вигнала. А тому, що він — той самий “зрадник”, якого вона так і не пробачила.
