— Я віддала за ці метри всі свої заощадження, тому буду приходити тоді, коли вважатиму за потрібне, — заявила пані Лариса, застаючи мене зненацька в коридорі. Тепер кожен мій ранок починався з очікування чергового втoргнeння в наше особисте життя.
Ми з Назаром три роки тулилися в орендованій кімнатці, де взимку на підвіконні проступав лід, а стара сантехніка грала свою сумну симфонію щоночі. Це було важко, але ми почувалися вільними. Коли ж його мати, пані Лариса, оголосила, що купує нам простору двокімнатну квартиру в новобудові, я ледь не розплакалася від щастя. Мені здавалося, що нарешті ми зможемо дихати на повну, не озираючись на власників житла. Хто ж знав, що ціна цього подарунка виявиться набагато вищою за ринкову вартість квадратних метрів.
Переїзд був стрімким. Лариса Михайлівна сама обирала район, поверх і навіть вид з вікна. Вона запевнила нас, що це інвестиція в наше майбутнє, тому все має бути ідеальним. Назар сяяв, він так довго мріяв про власний кабінет, а я вже уявляла, як облаштую затишну вітальню. Але ейфорія почала зникати вже в перший тиждень після новосілля.
Ранок понеділка почався не з кави, а з того, що вхідні двері відчинилися власним ключем. Я стояла в коридорі в піжамі, коли пані Лариса впевнено зайшла до помешкання з великим пакунком.
— Валеріє, ви ще спите? Вже восьма ранку, сонце давно встало. Я принесла вам фіранки, бо ті, що ви повісили, зовсім не пасують до кольору стін.
— Доброго ранку, Ларисо Михайлівно. Ми не чекали вас так рано. І мені подобалися наші старі штори.
— Люба, вони виглядали дешево. А в цій квартирі все має бути статусно. Я сама їх повішу, Назаре, допоможи матері.
Назар, який тільки-но вийшов з ванної, лише ніяково посміхнувся і поліз за драбиною. Я відчула перший укол роздратування, але промовчала. Це ж подарунок, думала я, треба бути вдячною. Проте штори були лише початком.
Через два дні я повернулася з роботи і не впізнала власну кухню. Всі мої спеції, каструлі та дрібне приладдя змінили свої місця. Більше того, на підвіконні з’явилися величезні горщики з геранню, запах якої я терпіти не могла.
— Назаре, що тут сталося?
— Мама заходила. Казала, що в нас неправильна ергономіка простору. Вона переставила все так, як зручніше для господині. І квіти додають затишку, вона так вважає.
— Але це моя кухня, Назаре! Я не можу знайти навіть сіль. Чому вона має тут господарювати?
— Валерцю, не заводися. Вона ж хотіла як краще. Вона стільки грошей вклала в цей ремонт. Давай просто пристосуємося.
Пристосуватися ставало дедалі важче. Пані Лариса з’являлася щодня. Вона могла прийти, коли ми були на роботі, перепрати нашу білизну, перемити підлогу, яка і так була чистою, або викинути мої улюблені старі журнали, бо вони створюють безлад. Кожен мій крок піддавався критиці. Колір серветок був занадто яскравим, спосіб смаження картоплі — неправильним, а мої плани купити новий диван взагалі були названі безглуздими.
— Навіщо вам новий диван? Цей, що я привезла з дачі, ще цілком міцний. Ви молоді, вам треба економити гроші, а не витрачати їх на дурниці.
— Але він старий і зовсім не вписується в інтер’єр, Ларисо Михайлівно.
— Він якісний. А те, що зараз продають у магазинах, розсиплеться через рік. Я краще знаю, що вам потрібно.
Я почала відчувати, що в цій просторій і світлій квартирі мені бракує повітря. Кожен куток нагадував про присутність свекрухи. Я боялася залишати речі на столі, бо знала, що наступного дня вони будуть перекладені в інше місце. Наше особисте життя стало предметом постійного обговорення. Вона знала, що ми їли на вечерю, скільки грошей витратили в супермаркеті та чому Назар затримався на роботі.
Одного вечора я вирішила серйозно поговорити з чоловіком.
— Назаре, так далі тривати не може. Я почуваюся тут гостею, а не господинею. Твоя мати заходить до нас без попередження, змінює все на свій розсуд і дає поради, про які ніхто не просив.
— Вона просто піклується про нас. Вона самотня, ця квартира — її гордість.
— Це не піклування, це контроль. Вона подарувала нам житло, але не подарувала право жити в ньому самостійно. Я хочу змінити замки.
— Ти з глузду з’їхала? Як я поясню це мамі? Це її розчавить. Вона сприйме це як особисту образу.
— А як щодо моїх почуттів? Я не можу спокійно вийти з душу, бо боюсь побачити її посеред вітальні.
Суперечка закінчилася нічим. Назар боявся образити матір, а я почала тиху війну. Я повертала речі на місця, викидала її герань, посилаючись на алергію, і намагалася бути вдома якомога рідше. Але пані Лариса не здавалася. Вона почала використовувати важку артилерію — емоційний тиск.
— Я віддала вам останні заощадження, відмовила собі в поїздці на оздоровлення, а ти, Валеріє, навіть не можеш приготувати Назарові нормальний обід. Син схуд, виглядає втомленим. Мабуть, мені доведеться приходити ще й готувати.
— У нас є їжа, Ларисо Михайлівно. Ми дорослі люди і самі розберемося зі своїм раціоном.
— Ой, бачу я, як ви розбираєтеся. Напівфабрикати та замовна їжа. Це ж шкодить здоров’ю. Я завтра принесу домашні котлети та борщ.
— Не треба. Будь ласка, просто дайте нам спокій хоча б на вихідні.
— Який спокій? Я мати, я маю право знати, як живе мій син.
Конфлікт загострювався. Назар опинився між двох вогнів. З одного боку була я зі своїми претензіями, з іншого — мати з її безмежною жертовністю. Атмосфера вдома стала настільки напруженою, що я почала згадувати нашу колишню маленьку квартиру. Так, там була сирість на стінах, так, там скрипіла підлога, але там ми були самі. Ми могли розкидати речі, снідати в ліжку і не чекати, що будь-якої миті двері відчиняться і з’явиться ревізор у спідниці.
Одного разу ситуація дійшла до межі. Ми з Назаром запросили друзів на невелику вечірку. Ми хотіли просто відпочити, послухати музику і поспілкуватися. У розпал вечора, коли ми сміялися і обговорювали плани на літо, до квартири зайшла пані Лариса. Вона не просто зайшла, вона почала з порога коментувати все, що бачить.
— Ой, скільки людей! А чому так гучно? Сусіди будуть скаржитися. І що це за безлад на столі? Валеріє, ти б хоч порожні тарілки прибрала.
Наші друзі замовкли. Настала незручна тиша.
— Мамо, ми просто відпочиваємо. Могла б зателефонувати перед тим, як приходити.
— Навіщо дзвонити у власну власність? Я побачила світло у вікнах і вирішила зайти, перевірити, чи все добре. А тут таке… Назаре, йди-но сюди на хвилину, мені треба тобі щось сказати по секрету.
Вона повела його на кухню, і я чула її приглушений, але чіткий голос, який розказував, які в нас невиховані друзі і як я погано справляюся з роллю господині. Тієї ночі я не спала. Я зрозуміла, що квартира стала для нас не подарунком, а капканом. Кожна копійка, вкладена свекрухою в ці стіни, давала їй право власності над нашим життям.
Наступного ранку я зібрала невелику сумку з найнеобхіднішими речами.
— Ти кудись збираєшся? — запитав Назар, протираючи очі.
— Я йду, Назаре. Я не можу більше тут залишатися.
— Куди ти підеш? У нас же є власне житло!
— Це не наше житло. Це філіал квартири твоєї матері. Я краще буду знову платити оренду за стіни з грибком, ніж жити в цьому золотому палаці під постійним наглядом. Якщо ти хочеш бути зі мною, ми знайдемо інше місце. Якщо ні — залишайся тут з мамою і її шторами.
Назар мовчав. Його погляд блукав по ідеально поклеєних шпалерах, по дорогих меблях, які він не купував, і по вхідних дверях, до яких у нього не було єдиного ключа.
— Вона ж просто хотіла нам допомогти… — тихо промовив він.
— Допомога не повинна душити, Назаре. Справжній подарунок робиться з відкритим серцем і без умов. А це — орендна плата нашою свободою.
Я вийшла з під’їзду і вперше за довгий час відчула, як це — дихати на повну. Повітря було холодним, але воно було моїм. Я не знала, що буде далі з моїм шлюбом, але я точно знала, що більше ніхто не буде вирішувати, які фіранки мають висіти в моєму житті.
Минуло кілька тижнів. Я зняла невелику студію на околиці міста. Вона була скромною, майже порожньою, але там панувала тиша. Назар приходив кілька разів, приносив квіти, просив повернутися. Він казав, що поговорив з матір’ю, що вона все зрозуміла і більше не буде втручатися. Але я бачила в його очах сумнів. Він все ще почувався винним перед нею.
Одного разу він зателефонував мені пізно ввечері.
— Мама знову прийшла. Вона принесла нові килимки для ванної. Коли я сказав, що вони нам не потрібні, вона почала плакати і згадувати, скільки всього для нас зробила.
— І що ти зробив?
— Я постелив їх, Валеріє. Я не міг дивитися на її сльози.
У цей момент я зрозуміла, що нічого не змінилося. Стіни квартири можуть бути новими, але сценарій залишається старим. Назар не був готовий вийти з-під впливу материнської опіки, а я не була готова стати частиною її ідеального світу.
Зараз я сиджу на своєму старому дивані в орендованій квартирі. Тут немає дорогого ремонту, але тут є я. Мої речі лежать там, де я їх поклала. Мої ранки належать тільки мені. Часом мені стає сумно за тими мріями, які ми будували з Назаром, але я розумію, що неможливо побудувати щастя на чужому фундаменті, який постійно намагаються переробити під свій смак.
Чи вартує безкоштовне житло втрати власного голосу та незалежності? Чи можна вважати подарунком те, за що доводиться платити спокоєм своєї родини?
Як би ви вчинили на моєму місці — терпіли б заради комфорту та власного кутка чи обрали б незалежність у скромних умовах? Поділіться своїми думками в коментарях, для мене це дуже важливо почути вашу підтримку та досвід. І якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, поставте свою вподобайку, це допоможе мені знати, що я не одна у своїх роздумах.
