Я віддала сину та його дружині не один рік свого життя, доглядаючи за онуком, але коли наважилася попросити лише 5000 гривень на місяць — третину від того, що вони платили б чужій няні — їхня реакція була схожа на феєрверк: — Ти хочеш зарплатню за догляд рідного онука?  — Сльози вмить навернулися на очі. — Я ж немаю за що купити ліки, синок!

Я віддала сину та його дружині не один рік свого життя, доглядаючи за онуком, але коли наважилася попросити лише 5000 гривень на місяць — третину від того, що вони платили б чужій няні — їхня реакція була схожа на феєрверк: — Ти хочеш зарплатню за догляд рідного онука?  — Сльози вмить навернулися на очі. — Я ж немаю за що купити ліки, синок!

Мене звати Тетяна, мені шістдесят три роки. Я завжди вважала, що в мене чудовий син, Віктор. Я віддала йому всі свої сили, всю любов, виростила гідною людиною.

Після того, як не стало мого чоловіка, моє життя наче зупинилося. Я жила тихо, сама, не скаржачись. Але коли народився мій онук, Данило, я відчула, як у мене знову виросли крила. Я так його обожнюю, що готова робити для нього все, що потрібно. Але я ніколи не думала, що моя допомога стане обов’язком, за який мені навіть не скажуть дякую.

— Мамо, ну що це за розмови? — різко запитав Віктор, відсуваючи стілець.

— Я просто прошу тебе зрозуміти, синку. Я не скаржалася цілий рік. Але я працюю нянею для Данила майже кожен день з ранку до вечора. Це дуже втомлює, — я намагалася говорити спокійно, але мій голос тремтів.

— Працюєш? Ти сидиш зі своїм онуком, і називаєш це роботою? Це твій обов’язок, мамо!

— Обов’язок — любити, а не бути прислугою. Я ж тобі кажу, я вже не така молода, мені потрібен час на себе, на відпочинок, — я відчувала, як образа пропікає мене зсередини.

— Я думав, ти сама хочеш проводити час з Данилом. Він тебе просто обожнює. Ми ж тобі довіряємо. Яка інша няня буде кращою за рідну бабусю?

— Я не кажу, що не хочу, але я хочу почути хоч якусь вдячність. І мені потрібні гроші, Вітю. Ти ж знаєш, яка у мене невелика пенсія. Хоча б на ліки.

— Гроші? Ти хочеш брати з нас гроші за те, що сидиш з рідним онуком? Ти це серйозно? Ти мене просто дивуєш, мамо. Це просто ганебно!

— Я не прошу багато. Але ти ж платиш іншій няні. Я прошу хоча б половину від того. І найголовніше — мені потрібна повага.

— Ти отримаєш свою повагу, коли зрозумієш, що таке родина, мамо. Це ти маєш нам допомагати! — Віктор махнув рукою і швидко вийшов із кухні.

Я так і залишилася сидіти, дивлячись на порожнє місце. Такого удару я не очікувала.

Моє життя різко змінилося, коли Віктор і його дружина Світлана повідомили, що чекають дитину. Це було п’ять років тому. Я тоді жила у своєму старому будинку в невеличкому містечку на заході України, а вони — у Києві. Віктор завжди був самостійним, цілеспрямованим. Я пишалася ним. Він закінчив університет, знайшов хорошу роботу, одружився з милою дівчиною. Світлана, Світланочка, як я її лагідно називала, була такою тендітною і доброю, принаймні мені так здавалося.

Коли народився Данило, я, не роздумуючи, продала свій будинок. Це була наша сімейна реліквія, але я вирішила, що тепер мій обов’язок — бути ближче до онука. З цих грошей я купила невелику однокімнатну квартиру в тому ж районі Києва, де жили Віктор зі Світланою. Частина грошей пішла на ремонт. Віктор тоді дуже радів, дякував мені. Він говорив, що я його ангел-охоронець.

Я завжди була готова допомагати. Коли Данилу виповнилося пів року, Світлані потрібно було вийти на роботу. Вона працювала економістом і не хотіла втрачати місце. Віктор тоді попросив мене.

— Мамусю, ти ж знаєш, я не можу собі дозволити наймати няню на повний день. Це ж такі великі гроші. А ти — рідна людина, — говорив він, обіймаючи мене.

Я тоді погодилася без вагань. Зрештою, що може бути кращим за час, проведений з онуком? Я приходила до них щодня о восьмій ранку. Данило тоді був ще дуже маленьким. Я гралася з ним, годувала, гуляла в парку, готувала йому їсти. А ввечері, коли вони поверталися з роботи, я, ледве пересуваючи ноги від втоми, йшла до себе.

Спочатку мені це приносило лише радість. Але з часом мої обов’язки розширювалися. Світлана почала просити мене попрати дитячі речі, потім — прибрати в кімнаті Данила. А потім і приготувати вечерю для всієї родини, бо вона втомилася на роботі. Я не сперечалася. Я люблю готувати, а порядок в їхньому домі — це теж мій внесок у сімейний добробут, думала я.

Проблема була в тому, що ніхто не питав, чи я не втомилася. Ніхто не пропонував мені присісти, відпочити. Мене сприймали як належне, як частину меблів. Мене ніби не помічали. Віктор приходив, цілував сина, говорив з дружиною про роботу, а мені лише кидав:

— Ну що, мамо, усе добре? Молодець.

Вдячності не було. Жодного разу. Ні квітки, ні простого спасибі. Я розумію, я не чекала золотих гір, але ж елементарної людської поваги?

Так пройшов цілий рік. Данилу виповнилося два. Він став ще більш активним, йому потрібен був постійний догляд. А мої сили, навпаки, зменшувалися. У мене почав боліти поперек, часто підвищувався тиск. Якось у мене не вийшло прийти, бо я лежала з високою температурою. Віктор подзвонив мені ввечері.

— Мамо, а що це таке? Ти знаєш, як це незручно? Нам довелося відпрошуватися з роботи, щоб посидіти з Данею! — його голос був дуже роздратований.

— Вітю, синку, я ж хворію. Я не можу навіть встати, — ледве прошепотіла я.

— Ти могла б попередити раніше! Ти нас підставила, мамо. Це просто негідно, — пробурмотів він і поклав слухавку.

Я тоді вперше заплакала від образи. Я, яка все життя віддала йому, була для нього недостойною?

Після того випадку я вирішила поговорити з ними відверто. Зібравши всю свою мужність, я запросила Віктора і Світлану до себе на вечерю. Я приготувала його улюблені пиріжки з капустою.

Вечір починався добре. Ми поспілкувалися, подивилися сімейні фото. Коли Світлана пішла у ванну, я наважилася почати розмову.

— Вітю, я хочу поговорити про Данила, — тихо почала я.

— Так, мамо? Щось не так? — він відірвався від телефона.

— Я люблю його більше за все на світі. Але, синку, я вже не справляюся так, як раніше. Я почуваюся втомленою. Мені вже важко піднімати його, бігати за ним на вулиці.

— Я розумію, мамо, але ти ж чудово справляєшся. Навіть краще, ніж найкраща няня.

— Я не про це. Я про те, що мені потрібен хоч якийсь час на відпочинок. Може, ви будете залишати його в суботу вдома? І ще одне. Мені потрібні гроші.

Я бачила, як обличчя Віктора змінилося. Спочатку він вирячив очі, а потім його щелепа помітно напружилася.

— Гроші? Які гроші? — він майже крикнув.

— Я ж працюю у вас цілий рік, Вітю. Повний день. Ти ж наймав няню, коли Даня народився? Ти ж платив їй. Я прошу хоча б невелику суму. Мені потрібні ліки, іноді хочеться купити собі щось із одягу, — я говорила, відчуваючи себе дуже ніяково.

— Ти хочеш, щоб я платив рідній матері за те, що вона сидить зі своїм онуком? Це виглядає, як вимагання, мамо. Ти що, просиш з нас платню?

— Я прошу поваги до моєї праці. Я вкладаю в Данила всю свою душу. Але це важка робота. І мені потрібна фінансова допомога, — я відчувала, як мої очі наповнюються сльозами.

— Повага? Яка повага, мамо? Ми ж тобі довіряємо найдорожче — нашого сина. Це не повага? Я думав, ти сама хочеш нам допомагати! Ти ж пенсіонерка, тобі все одно нема чого робити!

Останнє речення мене вразило найбільше. Це було так грубо і зневажливо. Уся моя любов і турбота, увесь мій час — це було нічого не робити?

У цей момент з ванної вийшла Світлана. Вона одразу відчула напругу.

— Що тут відбувається? — запитала вона, дивлячись то на мене, то на чоловіка.

— Та нічого, Світлано. Просто твоя мати вирішила, що тепер ми повинні платити їй зарплату за те, що вона сидить з Данилом, — Віктор говорив це з таким сарказмом, ніби я попросила в нього половину його квартири.

Світлана знизала плечима.

— Ну, Вітю. Мама ж сама казала, що любить Данилка.

— От бачиш! — Віктор тріумфував. — Вона і так має все, що потрібно. Пенсія є, квартира є. Навіщо тобі ще гроші, мамо? На курорт поїхати?

Я зрозуміла, що цей діалог ні до чого не приведе. Моя образа переросла у велике розчарування. Вони сприймали мене не як матір, не як жінку, а як безплатну, надійну і слухняну няню.

— Добре. Я зрозуміла. Не треба мені грошей, — я встала з-за столу. — Але тоді я більше не буду сидіти з Данилом. Шукайте собі іншу няню.

— Що? Ти нас шантажуєш? — Віктор підскочив.

— Ні. Це моє рішення. Мені потрібен відпочинок. І повага, яку ви не можете мені дати, — я говорила голосно і чітко.

— Добре, мамо. Це твій вибір, — Віктор дивився на мене з неприхованим презирством. — Але пам’ятай, що ти мати.

Він швидко одягнувся і вийшов із квартири, навіть не попрощавшись. Світлана подивилася на мене з виразом співчуття, яке одразу ж змінилося роздратуванням.

— Тетяна Степанівно, ви робите велику помилку. Ви ж самі хотіли допомагати.

— Я хотіла допомагати, а не працювати безоплатно. Ви знайшли собі зручну і безплатну рабиню. Але я не буду такою. Я маю право на своє життя, — я відчувала, що ось-ось розплачуся, але трималася.

Вона теж пішла, мовчки. Двері зачинилися, і я залишилася сама у своїй тихій, порожній квартирі. На столі стояли холодні пиріжки, які ніхто так і не доїв. Я сіла і гірко заплакала. Це були сльози від образи і великого болю. Я втратила не просто безплатну роботу. Я втратила сина.

Минуло три тижні. Віктор не дзвонив. Світлана теж. Тиша була такою гнітючою, що мені ставало моторошно. Я дзвонила сама, але Віктор відповідав коротко і холодно.

— Як ти, синку? — питала я.

— Все добре, мамо. У нас тепер є няня. Платимо їй повну ставку.

— А як Данилко?

— Данилко сумує за тобою. Але ти ж сама прийняла рішення.

І після цих слів він клав слухавку.

Мені було дуже важко. Я сумувала за онуком. Щодня ходила в той самий парк, де ми гуляли. Я сподівалася побачити їх, хоч краєм ока.

Якось я зустріла Світлану біля магазину. Вона була з Данилом. Мій онук побачив мене і вигукнув.

— Бабусю! Бабуся прийшла!

Я підбігла до нього, обійняла, поцілувала. Він був такий теплий, такий рідний.

— Як ти, мій любий?

— Бабусю, а чого ти не приходиш? — запитав він, дивлячись на мене своїми великими, допитливими очима.

Мені стало соромно і боляче. Я відчувала себе винною перед онуком.

— Малий, бабуся тепер зайнята, — холодно відповіла Світлана. — Ходімо, Данилку. У нас справи.

Вона відтягнула його від мене, майже не дивлячись мені в очі. У цей момент я зрозуміла, що наша родина розкололася. Моє серце розбилося на тисячу дрібних шматочків. Я повернулася додому і знову заплакала.

Наступного дня я вирішила написати Віктору довге письмо. Я описала йому всі свої почуття. Я написала про те, як його слова мене образили, як мені важко від його байдужості. Я написала, що я не вимагала грошей, а лише просила про елементарну повагу і визнання моєї праці. Я навіть вибачилася за те, що поставила його в незручне становище.

Відповіді не було. Наступного тижня я знову написала. І знову тиша. Тоді я зрозуміла. Він відвернувся від мене. Можливо, він думає, що я сама винна. Можливо, він вважає мене жадібною чи егоїстичною.

Я так багато думала про це. Про те, що я могла б просто промовчати і продовжувати працювати безплатно. Але тоді б я втратила себе. Я не могла дозволити, щоб моєю любов’ю користувалися, як дешевим інструментом.

Я знаю, що Данило сумує. Я сумую за ним ще більше. У мене є невелика надія, що колись мій син зрозуміє. Зрозуміє, що я зробила для нього все, що могла. Що я не хотіла зла. Я лише хотіла бути не безплатною нянькою, а улюбленою матір’ю і шанованою бабусею.

Я не знаю, чи варто продовжувати цю боротьбу. Чи варто мені знову дзвонити, принижуватися, просити про зустріч з онуком? Чи потрібно мені сидіти і чекати, доки він сам зрозуміє свою помилку? Я відчуваю, що це може бути дуже довго. А життя минає. І я не хочу провести решту своїх років на самоті, страждаючи через образу і відсутність онука.

Що ви думаєте про цю ситуацію? Як би ви вчинили на моєму місці?