Я відчувала себе чужою у власній квартирі, де постійні зауваження свекрухи навіть щодо того, як я ріжу цибулю, стали нестерпними. Я пожертвувала своїм спокоєм заради чоловіка, але платою за це стала неминуча сварка, що поставила під загрозу наш шлюб.
Мене звати Катерина, і мені тридцять п’ять. Донедавна моє життя було схоже на тиху гавань. Я щаслива дружина Назара і мама двох чудових дітей. У нас була своя затишна квартира, гарна робота, і хоча ми не купалися в розкоші, ми жили добре і мирно. Назар завжди був моєю опорою, уважним, люблячим. Я могла покластися на нього в усьому. Наша родина — наша фортеця.
Але, як то кажуть, доля любить підкидати несподіванки.
Рік тому, навесні, сталося те, що назавжди змінило звичний хід нашого життя. Батьки Назара, пані Олена та пан Петро, які мешкали в іншому місті, втратили своє житло. Це сталося не з їхньої провини — це була прикрість, пов’язана з аварійним станом будинку, де вони прожили все життя. Їм потрібно було терміново переїжджати.
Ми з Назаром одразу вирішили, що вони приїдуть до нас. Це було єдине розумне рішення, оскільки знайти щось підходяще і швидко в чужому місті було для них нереально. Наша квартира, хоч і простора, але все ж була розрахована на чотирьох. Тепер нас мало стати шестеро. Я розуміла, що це буде випробування, але була сповнена рішучості підтримати чоловіка і його батьків.
— Катрусю, ти моя найкраща, — казав Назар, обіймаючи мене. — Я знаю, це буде складно, але це ненадовго, ми скоро знайдемо їм варіант.
— Звісно, Назаре, — відповіла я тоді. — Це ж наші рідні люди. Разом ми впораємося.
Ми швидко підготували кімнату для його батьків. Переставили меблі, звільнили шафи. Перший місяць пройшов відносно спокійно. Всі намагалися бути максимально тактовними і уважними.
Але спільне життя на обмеженій території, коли у кожного свої звички і свій устрій, почало даватися взнаки.
Пані Олена, свекруха, жінка з характером, звикла до своїх правил. Вона одразу взяла під контроль кухню.
— Катерино, ти не так ріжеш цибулю, це ж не правильно, — могла сказати вона мені, коли я готувала вечерю.
— Мамо, я так готую вже п’ятнадцять років, — намагалася я відповісти якомога м’якше.
— А я готую вже п’ятдесят, і знаю, як краще, — суворо відповідала вона.
Мій Назар намагався згладжувати кути, але це рідко допомагало.
— Мамо, Катрусю, давайте не будемо сперечатися через дрібниці, — просив він.
— Ти краще їй поясни, що не можна лишати її дитячі іграшки в коридорі, бо Петро може спіткнутися, — переводила тему пані Олена.
Я почала відчувати, що втрачаю свій простір, свій куточок. Мої діти, десятирічний Данило і семирічна Софійка, теж відчували напругу. Свекри постійно робили їм зауваження.
— Софійко, не можна так голосно співати ввечері, люди сплять, — казала пані Олена, хоча була лише сьома вечора.
— Даниле, навіщо ти залишив свій конструктор у вітальні? Прибери негайно, — додавав пан Петро.
Я знала, що вони хочуть як краще, але їхня надмірна увага і постійний контроль почали мене дратувати. Я відчувала себе чужою у власній квартирі. Назар теж був між двох вогнів. Він любив мене і своїх батьків.
— Катрусю, вони старі, їм важко звикати до нового, — просив він мене бути терплячою. — Потерпи трохи, ми ж обіцяли.
— Я терплю, Назаре, але я відчуваю, що це мене руйнує, — відповідала я йому. — Я більше не можу бути тихою. Я на межі.
Найбільші наші розбіжності почалися через їхнє ставлення до моїх подруг. Я звикла раз на місяць збиратися з дівчатами у нас вдома. Ми просто пили чай, говорили про життя, сміялися. Це був мій спосіб відпочити.
Коли прийшов день такої зустрічі, я попередила свекрів.
— Мамо, тату, сьогодні прийдуть дівчата, ми будемо у вітальні, ви, можливо, захочете побути у себе в кімнаті, — сказала я.
Пані Олена кивнула, але коли прийшла моя найкраща подруга Галина, свекруха вийшла на кухню і голосно почала мити посуд, демонстративно стукаючи тарілками. Це було нестерпно.
— Може, ми посуд помиємо пізніше, мамо? — не витримала я.
— Це не зачекає, Катерино, — сказала вона, не дивлячись на мене. — У цьому домі має бути чисто.
Потім, коли ми вже сиділи у вітальні, вона вийшла і заявила:
— Дівчата, а чи не занадто ви голосно смієтеся? У нас тут люди відпочивають.
Галина спробувала пожартувати:
— Пані Олено, ми тихенько, майже шепотом.
Але свекруха була серйозна. Мої подруги швидко пішли, відчуваючи, як сильно мені незручно.
— Катерино, так більше не може тривати, — сказала Галина мені, коли прощалася. — Ти ніби в полоні.
Я розплакалася після того, як вони пішли. Це був кінець мого спокою. Назар намагався мене втішити.
— Не бери до голови, Катрусю, — говорив він. — Просто вони не звикли.
— Я не можу не брати до голови! Це мій дім, Назаре! — кричала я. — Я не можу навіть зібратися з подругами! Я почуваю себе тут гостею, яку терплять!
Цей випадок став початком справжньої напруги. Я почала зриватися. Кожна дрібниця виводила мене з рівноваги.
Одного разу пан Петро зайшов у ванну кімнату одразу після того, як я вийшла.
— Катерино, а чому ти лишила волосся у ванні? — запитав він мене на підвищених тонах, тримаючи в руці жмут мого довгого волосся. — Хіба важко за собою прибрати?
В мене здали нерви.
— А чому ви не стукаєте в двері, коли хочете зайти до кімнати, де сплять мої діти?! — крикнула я у відповідь. — У кожного має бути свій простір, навіть тут!
Назар чув нашу суперечку і вибіг з кімнати.
— Катерино, як ти розмовляєш зі старшими? — сказав він, дивлячись на мене з розчаруванням. — Це мій батько!
— А як він розмовляє зі мною? — кричала я. — Він контролює кожен мій крок! І твоя мама також! Вони зводять мене з розуму!
Ми посварилися так сильно, як ніколи раніше. Назар назвав мене невдячною, а я його — нездатним захистити свою родину. Його батьки стояли і дивилися на нас. Пані Олена мовчки пішла до своєї кімнати, а пан Петро лише тяжко зітхнув.
Після цієї сварки між нами запанувала повна тиша. Я не розмовляла з його батьками кілька днів, лише необхідні фрази. Назар був холодний і засмучений. Навіть діти стали тихішими і напруженими.
Одного вечора я сиділа на кухні, коли до мене підійшов Назар.
— Я знаю, що тобі важко, — тихо сказав він. — Але не забувай, що вони — мої батьки. Вони втратили все. Їм потрібен час.
— Я все розумію, Назаре, — відповіла я. — Але я не можу бути сама собою. Я постійно відчуваю тиск. Я втомилася від того, що мій дім перетворився на поле бою.
— Я вже знайшов кілька варіантів для оренди, — сказав він. — На наступному тижні ми поїдемо дивитися. Я обіцяю, що ми знайдемо рішення.
Але час йшов. Тиждень перетворився на місяць. А потім на ще один. Жоден з варіантів оренди не влаштовував його батьків. То далеко, то дорого, то не той поверх. Я бачила, що вони несвідомо саботують пошуки, бо їм комфортно у нас. Вони отримували нашу увагу, турботу, і їм не треба було ні за що платити.
Моє терпіння вичерпалося. Я припинила боротися, але й припинила бути собою. Я стала мовчазна і відсторонена. Розмовляла лише з дітьми. Назар це бачив. Він намагався поговорити, але я лише відмахувалася. Я відчувала себе спустошеною.
А потім стався ще один випадок, який довів ситуацію до межі. Це було в неділю. Ми всі снідали. Софійка, моя маленька донечка, випадково перекинула чашку з чаєм на скатертину.
— Ох, Софійко, яка ти незграбна! — вигукнула пані Олена, різко схопивши серветку. — Ти ж можеш бути обережнішою!
Софійка розплакалася. Я не витримала.
— Мамо, це ж просто чай! — сказала я різко. — Не треба так сварити дитину за випадковість!
— Я просто вчу її порядку! — відповіла свекруха. — А ти її балуєш!
— Я не балую її, а захищаю! — крикнула я. — Це мій дім, і я не дозволю вам так розмовляти з моїми дітьми!
Назар встав з-за столу.
— Катерино, припини! Негайно! — його голос був твердим.
— Ні, не припиню! — я була рішучою. — Ми більше не можемо жити всі разом! Або ви знаходите їм інше житло, або я забираю дітей і йду до своєї мами! Я більше не витримаю цього!
За столом запанувала цілковита тиша. Свекруха зблідла. Пан Петро опустив очі. Назар дивився на мене з сумішшю болю і гніву.
— Ти це серйозно? — тихо запитав він.
— Абсолютно, — відповіла я, і мої слова пролунали як вирок.
Після цього все змінилося. Назар почав прискорено шукати варіанти. Він поїхав з батьками до іншого міста, де вони знайшли невелику квартиру. Вони поїхали через тиждень. Це було дуже напружене прощання. Я не просила вибачення, і вони не просили.
Коли вони поїхали, вдома запанувала тиша, яка була майже оглушливою. Ми з Назаром залишилися вдвох, але між нами була стіна. Ми майже не розмовляли. Я перемогла, але відчувала себе самотньою. Я відчуваю, що втратила не лише спокій, а й частину своєї родини. З Назаром ми намагаємося відновити наші стосунки, але це важко. Ми сваримося через дрібниці, яких раніше не помічали.
Я шкодую про те, що не змогла бути більш терплячою, але не шкодую, що захистила своїх дітей. Я пересварилася з усією родиною Назара, коли ми були вимушені жити всі разом.
Тепер я не знаю, що мені робити. Як повернути довіру Назара і відновити мій розбитий шлюб?
Чи траплялося з вами таке? Як ви знаходите сили, щоб відновити стосунки після таких сімейних випробувань?
Поставте свою вподобайку, якщо вам близька ця історія, і напишіть свій коментар, що це дуже важливо.
