— Олю, у мене новина! — голос моєї мами, яку ми з татом обожнювали називати офіційно і ніжно Наталя Петрівна, у слухавці звучав так урочисто, наче вона оголошувала переможця телешоу.
— Мам, я на нараді, чи можеш ти.
— Я виходжу заміж! — перебила вона.
Я завмерла, забувши про нараду.
— Що ти сказала?!
— Я ви-хо-джу за-між! За Богдана. Він освідчився, і я погодилася. Мені шістдесят, але я маю право на щастя.
Я глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе.
— Який Богдан? Ти ж його знаєш лише місяць!
— Півтора. Він розумний, галантний, справжній чоловік.
— Ти усвідомлюєш, що він молодший за мене?
— І що з того?
— Те, що між вами величезна різниця у віці! Мам, подумай, будь ласка!
— Ти що, заздриш мені?
— Мам, про що ти? Чому тут заздрити?
— У тебе Сергій — нудний чоловік із животиком, а в мене — молодий красень Богдан. Він мене обожнює, дарує квіти, готує сніданки. До речі, він уже переїхав до мене.
Я відчула, як на мене дивиться весь конференц-зал. Мій начальник, Віктор Іванович, нервово поправляв краватку, розуміючи, що нарада тепер крутиться не навколо робочих питань, а про весілля моєї шістдесятирічної мами.
— Мам, ти серйозно думаєш, що тридцятирічний чоловік щиро зацікавлений у жінці твого віку?
— Ти натякаєш, що я стара?
— Я кажу, що ти надто довірлива! Подумай, це не жарти!
У слухавці запищали гудки. Наталія Петрівна образилася.
— Пробачте, Вікторе Івановичу… Я не могла скинути дзвінок, мама, — пробелькотіла я.
Віктор Іванович суворо глянув на мене й продовжив нараду.
Наталія Петрівна не вміла довго гніватися. А її молодий наречений вирішив “помирити” нас, наполігши на сімейній вечері, щоб познайомитися й оголосити про заручини.
Спершу я не хотіла їх приймати, але Сергій сказав: “Треба знати хоча б побачити того нареченого”, — і вечеря відбулася.
Мама приїхала не сама, а з Богданом — молодим, доглянутим, у чорній водолазці й із легким ароматом дорогих парфумів.
Сергій перший порушив тишу:
— Богдане, чим ви займаєтеся?
— ІТ-проєкти, стартапи.
— Наприклад?
— Ну, скажімо, додаток, який визначає настрій людини за її диханням. Дуже перспективно, особливо в Азії.
— А щось, що можна застосувати прямо зараз? — Сергій погладив кота, який стрибнув йому на коліна.
— Хм… Ми розробляємо додаток, що розпізнає емоції котів.
— Тобто, ви робите котоскоп? — пожартував Сергій.
— Перепрошую?
— Фотографуєш котячу мордочку, а він каже: “Я злий”? — уточнив Сергій.
— Ну, приблизно так, — зніяковів Богдан. — Це ринок майбутнього.
— Мабуть, побудований на досвіді минулого? — Сергій багатозначно глянув на тещу. Вона почервоніла, на відміну від нареченого, який не зрозумів підтексту.
— Звичайно, ми проводимо дослідження, опитування.
— Ясно. І скількох котів ви вже опитали?
— Близько сотні.
— І усі вони радо діляться своїми емоціями? — усміхнувся Сергій. — Дивно. Наш Мурко ще й слова не сказав. Але якщо покажете, як його розговорити.
— Я мав на увазі господарів, — кашлянув Богдан. — Але попереду ще багато роботи, потрібні інвестиції.
Сергій зітхнув. Смішно вже не було. Я дивилася на маму, яка сиділа поруч із Богданом, наче дівчинка на першому побаченні.
— Ви ж розумієте, що Наталія Петрівна — не інвестор, а пенсіонерка з обмеженим доходом? — сказала я.
— Але в неї є чудова донька і не менш чудовий зять, — перебила мама. — Ми сподівалися, що ви нас підтримаєте і, можливо, оплатите частину весілля.
Сергій пирснув.
— Може, ще й кредит узяти на ваш медовий місяць?
— А чому ні? Ми все продумали: Богдан працюватиме у тебе, Сергію. Ти ж казав, що шукаєш помічника. Він молодий, швидко вчиться. А з часом і борг за весілля поверне.
— А як же котоскоп? — єхидно запитав Сергій.
— Одне іншому не заважає, — пожвавився Богдан. — Я поєднуватиму.
— Так! Богдан у мене талановитий! — додала мама.
Я глянула на Сергія. Він встав із-за столу, сказавши, що йому потрібна перерва.
— Твоя мама нічого не розуміє, — прошепотів він мені пізніше в спальні. — Вона привела хлопця, якому потрібні гроші. Я не оплачуватиму цей цирк. Тобі треба серйозніше з нею поговорити.
Я сиділа мовчки, дивлячись у підлогу.
— Я не можу. Я пробувала. Вона не слухає. Закохалася, як школярка.
— І що? Ми тепер маємо вдавати, що все гаразд? Віддавати гроші на її весілля? Ні, Олю. У всьому є межа.
Коли Богдан пішов, а ми з мамою залишилися на кухні, я спробувала ще раз.
— Гарний, правда? — мрійливо протягнула Наталія Петрівна.
— Мам, йому тридцять! — я підвищила голос. — Ти чуєш себе?
— І що? — відрізала вона. — Я почуваюся на сорок. Богдан каже, у мене молода енергія.
— Мам, він молодший за мене! Йому б наречену на дискотеці шукати!
— До речі, він сам до мене підійшов. Першим. Усе зрозуміло з вами, молодими, — різко сказала вона. — Тільки й умієте, що рахувати чужі гроші й зморшки. Я в шістдесят виглядаю краще за тебе! І Богдан це бачить!
— А ще він бачить перспективи, що відкриває цей шлюб, — гірко сказала я. — Ти не думала, чому йому не цікаві ровесниці?
— Бо вони нудні, Олю! Усі з проблемами, онуками, дітьми. А я — жінка без багажу.
— Без багажу? У тебе дві недуги! І, здається, третя вже на порозі! — не витримала я.
— Ах так? Прощавай, заздрісна доню! Я чекала підтримки, а отримала образи! — з пафосом заявила мама й пішла, грюкнувши дверима.
— Пішла? Чудово, — видихнув Сергій. — Тільки не кажи, що вона все ще сподівається, що я оплачу цей абсурд?
Я зам’ялася.
— Вона розраховує, що ми “порадіємо за її щастя”.
— Олю, я одразу кажу — ні. Я вже відремонтував їй квартиру, допоміг із кредитом на машину, оплатив путівку на курорт і купив комбінезон її собаці. Досить. На Богдана я не підписувався.
— Я знаю. Просто мені лячно за неї. Вона йому вірить. Що робити?
— Ми нічого не вдіємо, поки вона сама не переконається, — спокійно відповів Сергій.
Я дивилася на нього, відчуваючи себе не дорослою жінкою, а малою дівчинкою. Моя мама, завжди сильна й розумна, тепер ганялася за “любов’ю”, як підліток. А ця “любов” із акуратною борідкою й білосніжною посмішкою мала чіткий план.
Наступні дні я намагалася переконати маму бути обережнішою. Але Наталія Петрівна ніби геть утратила здоровий глузд:
— Богдан сказав, що я його надихаю! Поруч зі мною він почувається справжнім чоловіком. Ми навіть придумали слоган для його нового проєкту!
— Ти ж раніше називала айтишників “безробітними в толстовках”, — втомлено зауважила я.
— Значить, Богдан — виняток. І взагалі, ти стала злою. Мабуть, Сергій тебе пригнічує.
Того ж дня мій чоловік вирішив поговорити із нареченим моєї мами. Узяв документи і поїхав до мами в квартиру. Богдан радів його приходу, аж доки не дізнався ціль візиту: мій чоловік розповів, що моя мама проживає у його квартирі, їздить на його авто і власне, усе що бачить Богдан у тій квартирі належало моєму чоловіку повністю.
наступного дня ні Богдана ні його речей уже не було. Мама була вражена і пригнячена. Вона щиро вірила своєму обранцеві і шукала виправдань його вчинку.
Минув місяць. Я довго не наважувалася їхати до мами після того, як її наречений зник. Але одного дня купила її улюблений полуничний торт і подзвонила у двері.
Відчинила бліда жінка в старому халаті, із зібраним у пучок волоссям і без макіяжу.
— Привіт, — м’яко сказала я. — Можна?
Мама відступила, пропускаючи мене.
— Принесла торт. Полуничний.
— Дякую.
Ми сіли за кухонний стіл. Наталія Петрівна довго мовчала, дивлячись у стіну.
— Він. Навіть не забрав подарунок на день народження. Я купила йому шкіряний браслет. Він казав, що такі носять успішні чоловіки. Я повірила.
— Мам.
— Я справді думала, що потрібна йому. Така, як є.
Я поклала руку на її долоню.
— Мам, це не твоя провина.
— Я уявляла, як ітиму під марш Мендельсона, а мої подруги луснуть від заздрощів. Як Богдан буде в костюмі, з обручкою, а я — у сукні кольору шампань, наче життя тільки починається…
— Мамо… ти хотіла свята. Казки. Це нормально.
— Яке свято в шістдесят, Олю?
— Будь-яке, яке ти сама собі створиш.
Запала тиша.
— Сергій… сильно злиться?
— Ну, він був здивований і обурений. Але потім вибачився. Він просто переймається: за тебе, за мене.
Наталія Петрівна сумно всміхнулася.
— Знаєш, мені не так прикро. Я завжди була сильною, незалежною. А тут сама себе не впізнала. Готувала йому, слухала нісенітниці про “емоційні додатки”. І вірила, що потрібна йому.
— Ти просто хотіла тепла. Любові. Знову бути коханою. Це не слабкість.
— Мамо, — я стримувала сльози. — Це тому, що ти жива. А живі люди відчувають. Помиляються.
— І що тепер? — тихо спитала вона. — Що робити?
Я зітхнула, подумала й усміхнулася:
— Давай почнемо спочатку. Без ілюзій. Не весілля, а щось інше. Наприклад, заняття з онуком.
— З онуком? Але ж у мене немає.
— Буде. Через вісім місяців.
Наталія Петрівна недовірливо глянула на мене. Потім усміхнулася.
— Тоді вітаю нас усіх із поповненням. Давай, наливай чай. Час святкувати, а потім — почнемо нове життя.
Продовження у першому коментарі.
