— Я вдома! — гукнула Олена, зачиняючи вхідні двері. Ледве переступивши поріг, вона відчула дивне передчуття чогось неправильного. У квартирі панувала незвична тиша, яку порушувало лише приглушене шарудіння з глибини помешкання.
Скинувши туфлі, вона масажувала змучені стопи. День видався метушливим: три зустрічі з молодими авторами, презентація нової книги, а тоді ще й несподівана нарада з керівництвом.
Єдине, чого прагнула Олена, — це впасти в улюблене крісло у своєму робочому кабінеті й поринути в читання рідкісної книги, яку нещодавно придбала в одного колекціонера.
— Тарасе? — покликала вона знову, не дочекавшись відповіді.
Нарешті в коридорі з’явився її чоловік. Його обличчя виражало химерну суміш провини й роздратування.
— Привіт! — він вимушено всміхнувся. — Як минув день?
— Нормально! — Олена примружилася. Щось явно було негаразд. — А в тебе?
— Усе чудово! — Тарас надто швидко кивнув. — У мене невеличкий сюрприз! Роман із дружиною вирішили влаштувати собі романтичні вихідні, тож я забрав Соломію та Максима до нас на пару днів!
Олена завмерла. Племінники чоловіка — шестирічна Соломія та восьмирічний Максим — були справжніми вихорами руйнації. Востаннє, коли вони гостювали, Олена втратила колекційну порцелянову статуетку й улюблену підлогову вазу.
— І де вони зараз? — запитала вона, намагаючись зберігати спокій.
— Ну, — Тарас зам’явся. — Вони граються!
— Де саме? — у голосі Олени з’явилися сталеві нотки.
У цю мить із глибини квартири долинув приглушений дитячий сміх і звук рваного паперу. Олена похолола.
— Тільки не кажи, що вони.
Не закінчивши фразу, вона швидким кроком рушила до свого кабінету — святая святих, куди навіть Тарас заходив рідко й лише з дозволу. Двері були прочинені.
Те, що відкрилося її очам, змусило Олену застигнути на порозі. Соломія та Максим сиділи на підлозі, оточені кольоровими фломастерами й її книгами.
Тими самими колекційними виданнями, які Олена збирала роками, вишукуючи їх на аукціонах і витрачаючи суми, про які Тарас навіть не здогадувався.
— Що ви робите? — голос Олени звучав неприродно спокійно.
Діти підняли голови. Обличчя Максима було вимазане фломастерами, а в руках він тримав розкрите перше видання «Маленького принца» з ілюстраціями автора. Сторінки були розмальовані червоним фломастером.
— Ми малюємо гарніше, ніж у книжці! — радісно повідомила Соломія, показуючи розфарбовану сторінку рідкісного видання, яке Олена придбала три роки тому за суму, що дорівнювала її річній зарплаті.
Олена повільно обернулася до чоловіка, який нерішуче топтався в дверях.
— Навіщо ти віддав мої колекційні книги своїм племінникам?! Вони ж їх знищили!!!
— Ну, вони просто хотіли почитати, помалювати, — пробурмотів Тарас. — Я не думав, що це така проблема! Це ж просто книги!
— Просто книги?! — Олена аж заходилася від обурення. — Ти уявляєш, скільки коштує кожне з цих видань?
— Та годі тобі! — Тарас спробував відмахнутися. — Діти є діти! Вони ж не зі зла!
— До чого тут це?! — Олена обвела рукою кабінет. — Ти дозволив дітям зайти в мій кабінет без дозволу, узяти мої особисті речі й знищити їх!!!
— Мені здається, ти перебільшуєш! — Тарас насупився. — Ну, розмалювали кілька сторінок! Я просто не знав, чим їх зайняти, а вони самі знайшли твої книги й зацікавилися!
— Зацікавилися? — Олена підняла з підлоги порваний томик з автографом поета. — Це називається «зацікавилися»?
— Ну, вибач! — роздратовано кинув Тарас. — Мені здається, ти просто не любиш моїх племінників! Інакше не влаштовувала б таку сцену через якісь книги!
Олена мовчки дивилася на чоловіка. Вісім років шлюбу, а він досі не розумів, що для неї означає ця колекція. Не розумів чи не хотів розуміти?
— Діти! — вона обернулася до племінників, стараючись говорити спокійно. — Будь ласка, ідіть до вітальні й увімкніть телевізор! Нам із дядьком Тарасом треба поговорити!
Максим і Соломія, відчувши напругу, швидко вислизнули з кімнати. Коли двері за ними зачинилися, Олена повернулася до чоловіка.
— Ти хоч уявляєш, що вони накоїли?
Тарас склав руки, готовий виправдовувати племінників до останнього.
— Та що такого аж сталося? Ну, книги! Купимо нові!
Олена повільно видихнула, намагаючись зберігати ясність думок.
— Нові? — вона підійшла до шафи, звідки діти дістали книги, і витягла шкіряну папку. — Дай-но я поясню, що саме ти дозволив зіпсувати!
Вона розкрила папку, де зберігала документи на свою колекцію: сертифікати автентичності, чеки, виписки з аукціонів.
— Ось! — Олена простягнула Тарасові чек на «Маленького принца», того самого, якого розмалював Максим. — Бачиш суму? Шістсот тисяч гривень! І це п’ять років тому, ще до нашого знайомства! Зараз він коштує вдвічі дорожче!
Тарас узяв чек, і його самовпевненість помітно похитнулася.
— Це якась нісенітниця! Книга не може коштувати таких грошей!
— Може, якщо це перше видання з ілюстраціями Сент-Екзюпері та автографом автора! Таких примірників у світі лише сорок вісім! А ось, — вона простягла наступний документ. — Це сертифікат на збірник, який Соломія порвала! Я купила його за чотириста двадцять тисяч! А ось тут, — Олена кивнула на розкішне видання на підлозі. — Унікальне факсимільне видання рукописів! Триста вісімдесят тисяч!
Тарас зблід, розглядаючи документи.
— І це лише те, що я встигла помітити! — продовжила Олена. — Я не знаю, скільки ще книг вони зіпсували, поки мене не було!
Вона нахилилася й підняла ще одну книгу — томик Шекспіра в старовинній оправі.
— Бачиш це видання? Йому понад сто років! А твій племінник розмалював чотири сторінки й вирвав одну! Реставрація, якщо вона взагалі можлива, коштуватиме від п’ятдесяти до ста тисяч!
Тарас повільно сів на край дивана, не відводячи погляду від документів.
— Я. Я не знав,— пробурмотів він. — Думав, це звичайні книги, просто старі.
— Якби ти хоч раз поцікавився моїм захопленням, то знав би! — відрізала Олена. — Замість того, щоб вважати його примхою й відмахуватися, коли я розповідала про нові придбання!
Тарас глянув на дружину з раптовою підозрою.
— Стривай! Якщо ці книги коштують таких грошей. Звідки вони в тебе? Ми ніколи не витрачали на це такі суми!
— Я й не казала, що ми! — парирувала Олена. — Я почала збирати колекцію ще до нашого знайомства! Це мої особисті кошти, які я заробляла й відкладала! І ти чудово знав, що в мене є власні заощадження!
— Але ж не в таких розмірах! — вигукнув Тарас. — Це ж просто не розумно — витрачати такі гроші на книги!
— А це вже не тобі вирішувати! — холодно відповіла Олена. — Важливо інше! Книги зіпсовані! І хтось має відшкодувати збитки!
Тарас скривився.
— Я, звісно, винен, що пустив дітей до твого кабінету! Але ж не я їх це робив чи малював!
— Ти доросла людина, яка відповідала за дітей та їхні дії! — мовила Олена. — До того ж, це ти дав їм доступ до моїх речей без дозволу!
Вона зробила паузу й спокійним тоном додала:
— Я очікую, що ти та твій брат відновите усе, що тут лежить!
Тарас підскочив із дивана.
— Ти чого! Звідки в нас такі гроші?
Олена стояла непохитно, її погляд був холодним, як крига.
— Ти ж зміг дозволити дітям знищувати чуже майно, а потім удавати, що нічого не сталося! Ти знав, що мій кабінет — це місце, куди ніхто не заходить без мого дозволу. Тож, які питання до мене, Тарасе.
Він нервово провів рукою по волоссю, намагаючись знайти аргументи.
— Я визнаю, що облажався, Олено. Але звідки я мав знати, що твої книги — це якісь музейні експонати? Ти ніколи не розповідала, що вони коштують ціле багатство!
— Я розповідала! — вигукнула вона, втрачаючи самовладання. — Скільки разів я ділилася з тобою, як важко дістати кожне видання, як я шукала їх роками? Але тобі було байдуже. Ти завжди вважав моє хобі дурницею, «примхою», як ти казав. А тепер через твою байдужість я втратила те, що створювала все життя!
Тарас зітхнув, його плечі опустилися.
— Гаразд, я зрозумів. Але що я можу зробити? Може, є якийсь інший вихід?
— Це не просто книги, Тарасе. Це частина мене, мої мрії, мої досягнення. Ти цього не розумієш.
Вона повернулася до розкиданих книг, обережно піднімаючи розмальоване видання «Маленького принца». Її пальці тремтіли, коли вона гладила зіпсовані сторінки.
— Я хочу, щоб ти пішов, — тихо сказала вона, не піднімаючи очей. — І забери дітей. Я не можу зараз це все терпіти.
Тарас застиг.
— Ти що, виганяєш мене? Через книги?
— Не через книги, — відповіла Олена, нарешті глянувши на нього. — Через те, що ти не поважаєш мене. Ти ніколи не намагався зрозуміти, що для мене важливо. І це — останній доказ.
Він мовчав, дивлячись на неї, ніби бачив уперше. Потім, не сказавши ні слова, повернувся й пішов до вітальні, де Соломія з Максимом дивилися мультфільми.
Олена чула, як він тихо покликав дітей, як зачинилися двері. Тиша, що запанувала в квартирі, була важкою, майже відчутною.
Вона сіла на підлогу серед розкиданих книг, обережно збираючи їх одну за одною. Рішення про розлучення, яке вона відкладала місяцями, тепер здавалось єдино правильним.
Тарас ніколи не зрозумів її світу. А вона не могла жити з людиною, яка не поважала її цінностей.
Наступного дня Олена почала процес розлучення. Вона знала, що попереду складний шлях — поділ майна, пояснення з ріднею. Але вперше за довгий час вона відчувала, що робить щось для себе.
Тарас із братом зрештою погодилися компенсувати частину того, що втратила Олена. Це не повернуло книг, але було правильним.
Рідня так і не зрозуміла Олену. Довго ще телефонували, казали, що її принциповість недоречна і що вона повинна забути про ту прикру подію і зберегти шлюб.
Олена нікого не послухала. Зрештою, хіба справа була у книгах?
Головна картинка ілюстративна.
