Я тримала в руці останню 1000 гривень, і в голові крутилася лише одна думка: або я купую ліки собі, або їм вистачить на тиждень кави. Я не могла дозволити собі обрати перше, бо завтра вони почнуть знову: “Мамо, у нас закінчилася готівка”

Я тримала в руці останню 1000 гривень, і в голові крутилася лише одна думка: або я купую ліки собі, або їм вистачить на тиждень кави. Я не могла дозволити собі обрати перше, бо завтра вони почнуть знову: “Мамо, у нас закінчилася готівка”

Я давно звикла, що ранок починається з тиші. Але це була не та тиша, що дарує спокій. Це була тиша, яка тисне на скроні, що народжується, коли знаєш, що ось-ось прокинуться дві дорослі жінки і почнеться новий день запитів.

Сьогодні треба було купити продукти на 1500 гривень, занести одяг у хімчистку, бо “у нас Юля на важливій зустрічі”, і “Соломія завтра йде на побачення, їй потрібен чистий піджак”. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє готувала щось для себе.

Мій чоловік, Сергій, пішов від нас п’ятнадцять років тому. Час лікує, кажуть. Це неправда. Час лише перетворює гострий смуток на тупий, з яким вчишся жити.

Після його відходу світ перевернувся з ніг на голову. Наші доньки, Юля та Соломія, яким на той час було 19 і 18, здавалося, розгубилися в цьому новому світі.

Я думала, що це тимчасово. Вони просто переживають горе. Вони повернулися додому з інститутів, “щоб побути разом”, і більше не пішли. Їхнє “побути разом” перетворилося на моє “життя для них”. Юля закінчила свій інститут і знайшла роботу у салоні, але весь її заробіток ішов на одяг і косметику, Соломія навіть не закінчила свого. Іноді мені здається, що її життя складається тільки з походів у кафе, де вона постійно робить селфі.

Я стала для них чимось на кшталт невидимої обслуги. Прибирання, готування, прання, платежі, розмови з електриками, сантехніками. Я все робила сама. А вони? Вони були зайняті своїм життям. “Мамо, у мене зустріч”, “Мамо, я дуже втомилася, можеш приготувати мені вечерю?”.

Якось я запитала Соломію, чому вона не може сама зварити собі борщу. Вона подивилася на мене, як на інопланетянина. “Мамо, я ж не вмію! Я ж дівчинка!”. І я все знову і знову робила за них.

Того дня я йшла додому з магазину. Три великі торбини, які ледь вміщалися в моїх руках. Я ніби відчувала, що щось не так, щось мене тисне. Я відчула, що мені не вистачає повітря. Потім все попливло, закрутилося. Я відчула, що падаю, і втратила свідомість.

Я опритомніла у білій палаті. Це було схоже на сон. В руках у мене була крапельниця. Поруч сиділа молода лікарка, з її суворого погляду я зрозуміла, що вона не просто лікар, а ще й дуже строга і принципова людина. Вона дивилася на мене, а в її очах було співчуття.

— Знесилення, — сказала вона, — організм просто не витримав. Вам потрібен спокій. Хто за вами догляне, коли ми вас випишемо?

Я не змогла відповісти. Я просто дивилася на неї.

— Ви можете зателефонувати комусь, щоб вас забрали? — вона була наполеглива.

— Так, — відповіла я, — я зараз подзвоню донькам.

Я набрала Юлю.

— Мамо? — її голос був наповнений роздратуванням. — У нас щось трапилося?

— Я в лікарні, — тихо сказала я. — Знепритомніла на вулиці.

— О… — в трубці залягла незручна пауза. — А коли ти повернешся? Бо Соломія не знає, як увімкнути пральну машину, а в холодильнику немає нічого їсти. Ти ж знаєш, що вона не вміє готувати.

Я зрозуміла, що вона не хвилюється за мене. Її хвилюють лише побутові проблеми, які моє нездужання їм створило.

— Я не знаю коли, — з цими словами я кинула трубку. Я не хотіла більше чути її голос.

Після розмови я відчула, як по моєму тілі пробіг холод. Я довго дивилася на білу стелю. До мене підійшла медсестра, щоб поправити мені подушку. Я навіть не помітила, що вона це зробила. В голові крутилася одна думка: “Коли я стала такою?”. “Коли я стала невидимою?” “Коли я стала для них лише машиною?”.

За два дні мене виписали. Я взяла в одну руку виписку, в іншу сумочку, а в серці було якесь дивне, незнайоме відчуття. Це було відчуття свободи. Я не поїхала додому. Я сіла в автобус і поїхала до моєї сестри, Тетяни. Коли я зайшла до її квартири, я відчула запах пирогів, і на мить, мені здалося, що я повернулася в дитинство.

— О, привіт, — сказала вона, — давно не бачилися. Я тут пиріг спекла. Будеш?

Ми мовчки сиділи на кухні. Я поклала на стіл виписку, і сказала: “Я знепритомніла біля магазину”. Тетяна подивилася на мене, і її погляд був сповнений тривоги.

— Тому що ти дозволяєш, щоб на тобі їздили, — спокійно сказала вона. — Ти дозволяєш дівчаткам сидіти тобі на шиї, а сама виконуєш усі їхні забаганки. Скільки ти ще хочеш це терпіти?

Я не могла нічого відповісти. Вона подивилася на мої руки, на яких виступали вени, мов струни, і сказала: “Твої руки звиклі до роботи, але чому ці руки мають бути тільки для інших?”.

— Я не знаю, що мені робити, — тихо сказала я.

— Ти маєш їх вигнати. Ти маєш змусити їх дорослішати. Інакше вони тебе просто знищать, — вона була сувора, але я знала, що вона права.

— Ти думаєш, це так легко?

— І чого ти чекаєш? Щоб тебе винесли з дому вперед…?

Я не відповіла. Вона приготувала мені диван, щоб я могла переночувати. Тієї ночі я не могла спати. Думки постійно поверталися до слів Тетяни. Чи правда, що я маю змусити їх дорослішати? Чи не буде це для них занадто важко?

Раптом я відчула, що не можу більше. Я взяла свій телефон і написала Юлі: “Я не повернуся. Ви маєте розібратися з усім самі. І вам треба знайти собі житло”.

Вранці мій телефон постійно дзвонив. Спочатку Юля, потім Соломія. Я не відповідала. Тоді вони почали писати: “Мамо, що це означає? Ти нас кидаєш? Де ти? Повертайся негайно! Ми не знаємо, як жити без тебе!”. Я читала ці повідомлення, і мені було важко. Я їх так виховала. Але чи була я в цьому винна? Можливо, я була занадто доброю?

Близько полудня приїхала Юля. Вона навіть не подзвонила, а просто постукала у двері. Тетяна відчинила їй, і її погляд був сповнений гніву.

— Чого тобі? — різко запитала вона.

— Я прийшла за мамою, — відповіла Юля, і я помітила в її очах якийсь дивний блиск. — Вона нам потрібна.

Вона зайшла до квартири. Я стояла на кухні. Юля подивилася на мене, мов на дитину.

— Ти серйозно? Ти нас просто виганяєш?

— Я вас не виганяю, — спокійно відповіла я, — я даю вам свободу. І собі також.

— Але ж ми вам потрібні! — сказала вона, і її голос затремтів від паніки. — Хто вам допоможе, якщо з вами щось трапиться? Хто буде приносити вам продукти? Хто буде платити за комуналку?

— Я все життя носила продукти додому, — сказала я, — і платила за комуналку. Тепер мені цього не потрібно. Ви дорослі, і ви маєте навчитися робити це самі.

— Але ж ми родина! — сказала вона.

— Родина — це не те, коли одна людина працює, а інші живуть на її шиї, — відповіла я, — це коли допомагають одне одному. Я теж маю право на спокій.

Коли Юля пішла, Тетяна приготувала мені каву. Вона нічого не сказала. Вона просто сіла поруч, і я зрозуміла, що вона мене підтримує.

— Чи я втратила своїх дочок? — запитала я.

— Ні, — відповіла вона, — ти їх не втратила. Ти їх виховуєш. І нарешті ти стала матір’ю, яка думає і про себе.

У наступні дні телефон дзвонив рідше. Повідомлення були коротшими. “Мамо, ми приготували борщ. Вийшло не дуже смачно, але ми старалися”, “Мамо, у нас зламалася пральна машина, що нам робити?”, “Мамо, як оплачувати комуналку?”. Я відповідала коротко: “Треба викликати майстра”, “Треба піти до банку і заплатити”. Вони вчилися жити самі, і я вчилася жити без них.

Юля знайшла другу роботу. Вона скаржилася, що в неї дуже ниють ноги. Соломія знайшла собі постійну роботу. Вона сказала, що це дуже важко, але їй подобається.

— Я навіть не думала, що це так багато роботи, — написала вона мені.

Я відчула, що мені стало легше. Зник головний біль, зникла напруга в шиї, зникло відчуття, що я несу на своїх плечах весь світ. Одного вечора мені спала на думку думка, яку я ніколи раніше не наважувалася вимовити. Я не була поганою матір’ю. Можливо, я була занадто доброю, занадто готовою до самопожертви. І тому їм ніколи не довелося дорослішати.

Я зателефонувала до батьків чоловіка.

— Добрий вечір, Іван Петрович та Галина Іванівна, — сказала я.

— Олено, донечко, як ти? — запитала Галина Іванівна.

— Усе добре, — відповіла я. — А як у Вас справи?

— Дівчата розповідали, що ти поїхала від них, — сказав Іван Петрович. — Ми хвилювалися.

— Мені потрібно було це зробити, — сказала я, — вони дорослі.

— Так, — сказав Іван Петрович, — ви їх дуже сильно балували. Ми завжди про це говорили. Але вони вже дорослі, і їм потрібно вчитися жити.

Я була дуже вдячна за ці слова. Я не могла повірити, що вони мене підтримують. Я відчула, що я не сама в цьому.

Після розмови я відчула, що мені стало ще легше. Я сиділа на дивані, пила чай і читала книгу, яку мені позичила Тетяна. Це було відчуття свободи. Я вперше за багато років відчула, що живу. Я нарешті почала бути щасливою.

Я давно не відчувала себе такою вільною. Після того, як я написала донькам, що не повернуся додому, я відчула, як зі стомлених плечей злітає важкий вантаж. Залишити їх самих було страшно, але Тетяна, моя сестра, підтримала мене, і я зрозуміла, що це було необхідно. Вони мусили навчитися самостійно.

Тепер, коли телефон більше не дзвонив постійно, я почала звикати до тиші. Вони намагалися жити без мене, і це було добре. Кожне їхнє повідомлення, навіть якщо вони скаржилися, що не можуть приготувати борщ чи заплатити за комуналку, було маленьким кроком до самостійності. Я не могла більше бути їхньою опорою в кожній дрібниці. І хоча сумнів приходив іноді, я знала, що я зробила правильний вибір.

Тепер я живу для себе. Але чи не стало це занадто пізно? Чи зможуть вони зрозуміти, чому я пішла? Чи вони повернуться колись до мене, як до справжньої матері, а не просто як до кухаря та прачки? Чи буде для мене місце в їхньому новому житті?