Я тримала в руках телефон чоловіка, коли побачила: “Привіт, сонечко”. Мій восьмирічний шлюб раптом перетворився на крихку вазу, і я вирішила, що не розіб’ю її істерикою, а зберу шматочки, використавши мудрість та жіночу загадковість.
Дізнавшись про таємні повідомлення, я вчинила неочікувано, і чоловік сам вирішив обірвати зв’язок. Що б ви зробили на моєму місці?
Якось у неділю я вирішила зробити те, до чого руки не доходили — навести лад у старих шухлядах. Мій чоловік, Петро, був у вітальні. Він дивився футбольний матч. Його телефон лежав поряд на столі.
Він попросив мене принести йому склянку води. Поки я йшла на кухню, на екрані його телефону спалахнуло сповіщення від одного з месенджерів. Я, звичайно, не мала звички зазирати у його приватне листування. Але щось у тому короткому тексті привернуло мою увагу.
Там було написано приблизно таке.
— Я досі пам’ятаю той наш вечір.
Мене ніби щось штовхнуло. Поставивши склянку на стіл, я швидко взяла його телефон. Пароля там не було.
Це було повідомлення від незнайомого мені контакту, підписаного просто — Лана.
Я відкрила діалог. Там були невинні, на перший погляд, повідомлення, але їхня тональність була досить фліртуючою. «Як твій день?», «Я про тебе думала», «Привіт, сонечко». Але це повідомлення про вечір…
Початок нашого сімейного щастя з Петром був ідеальним. Ми разом уже десять років, з них вісім — у шлюбі. У нас двоє чудових дітей. Я завжди вважала, що наш союз міцний і заснований на довірі та взаємній повазі. Проте цей короткий текст став для мене неприємною несподіванкою. Моє серце почало прискорено битися.
Я швидко переглянула їхнє листування. Воно було не дуже довге, але спілкування тривало вже кілька тижнів. Вони обговорювали якісь спільні справи. Але з кожним повідомленням Лани тон ставав усе більш особистим.
Петро зайшов у кімнату.
— Віро, ти де? Вода…
— Ось вона, любий. Я щойно на кухні була, шукала свій телефон, думала, ти, може, бачив його.
Я швидко поклала його телефон на місце і постаралася виглядати якомога спокійніше. Цей випадок став для мене як удар грому. Я знала, що не можу просто так це залишити. Але й влаштовувати скандал, кричати чи погрожувати розлученням теж не хотілося. Це б тільки відштовхнуло Петра. Я вирішила діяти мудро і з холодною головою.
Я згадала всі наші спільні роки. У Петра завжди була слабкість до жіночої уваги, але я завжди була впевнена в його вірності. Мабуть, я надто розслабилася, зайнялася вихованням дітей і домашніми справами.
Того вечора я довго думала. Я вирішила, що маю стати такою, щоб він сам усвідомив, що йому ніхто не потрібен, крім мене. Я знала, що коли він сам це зрозуміє, то обірве цей зв’язок. Якщо ж я змушу його, він може почати спілкуватися таємно.
Наступного дня я почала свій план. Перше, що я зробила, це оновила свій гардероб. Додала до нього кілька нових яскравих суконь, які вже давно хотіла купити, але завжди шкодувала на себе кошти. Записалася до перукаря, зробила нову стрижку і фарбування. Я хотіла виглядати оновленою, а не просто добре.
Але найголовніше — я змінила свою поведінку. Я перестала бути тільки мамою і дружиною. Я знову стала Вірою, яка може бути цікавою, загадковою, і якій є чим зайнятися, окрім чоловіка.
Я почала приділяти час своєму давньому хобі — живопису. Записалася на курси. Це дало мені можливість часто йти з дому, посилаючись на заняття, і повертатися натхненною і збудженою.
Петро одразу помітив зміни.
— Віро, ти сьогодні пізно, як пройшли твої заняття.
— Чудово. Це так захоплююче, що я навіть час не помічаю. А ти чим займався.
— Та нічим особливим. Дивився телевізор.
— Тоді тобі варто теж знайти собі якесь заняття.
Я почала частіше зустрічатися з давніми подругами. Наші діти вже досить дорослі, щоб їх залишити на кілька годин із бабусею, тому я могла дозволити собі вечірні посиденьки.
Коли Петро запитував, де я, я завжди відповідала, що добре провела час, але ніколи не розповідала всіх деталей. Це створювало навколо мене певну ауру таємничості. Він почав ревнувати.
— Ти мені нічого не розповідаєш. Хто там був з тобою.
— Просто подруги. Ми говорили про жіноче.
— Про що саме.
— Це не для чоловічих вух.
Він почав частіше шукати моєї уваги, але я не дозволяла собі одразу кидатися йому в обійми. Я поводилася з ним дуже тепло, але злегка відсторонено. Я демонструвала, що моє щастя тепер залежить не тільки від нього.
Через тиждень після початку мого плану я побачила, що Петро став дуже нервовим. Він частіше брав до рук телефон, але й частіше клав його назад. Його листування з Ланою не припинялося, але я бачила, що тепер він сам пише їй рідше.
Якось ми сиділи ввечері, і він раптом заговорив.
— Віро, ми давно не говорили про нас.
— А про що ти хочеш поговорити, Петре.
— Мені здається, ми віддалилися. Ти постійно чимось зайнята, я тебе майже не бачу.
— Це ти так думаєш. Я просто приділяю час собі. Адже ти завжди казав, що жінки мають мати свої інтереси.
— Це правда. Але я хочу, щоб твої інтереси були пов’язані й зі мною
Я відповіла йому м’якою, але впевненою усмішкою.
— Петре, а може, ти відчуваєш, що щось втрачаєш, що твоя дружина може бути цікава не лише тобі
Він промовчав.
Через кілька днів я вирішила завершити свій план. Я прийшла додому з великим букетом квітів.
— Ого, який шикарний букет. Хто це тобі, Віро.
— Мій викладач з малювання. Він попросив мене допомогти йому в організації виставки. А це як подяка.
— Що, він тепер і квіти тобі дарує.
— Ну, а що тут такого. Це просто знак вдячності.
Я бачила, що він був дуже роздратований. Він різко взяв телефон і пішов у сусідню кімнату. Я чула його розмову.
— Привіт, Лано. Послухай, нам треба припинити спілкування.
— Чому? Що сталося.
— Я зрозумів, що це все зайве. У мене є сім’я, є дружина. І я не хочу її втрачати.
— Але ж ти сам мені писав…
— Вибач, я був не правий. Будь ласка, не пиши мені більше. Я блокую тебе всюди.
Я відчула величезне полегшення. Але найголовніше — він зробив це сам. Він зрозумів, що я не просто жінка, яка сидить удома і чекає його, а людина зі своїм життям, яке може бути для нього недоступним.
Коли він повернувся, його очі були наповнені каяттям.
— Віро, ти найкраща. Я не мудрий, що не цінував цього.
— Я знаю, Петре. І сподіваюся, ти зрозумів, що треба цінувати те, що маєш, а не шукати ілюзій.
Ця ситуація навчила мене одному: справжній міцний союз — це коли чоловік боїться тебе втратити. Іноді треба трохи відсторонитися, щоб тебе побачили з нового боку. Я не влаштовувала істерик, не звинувачувала його, а просто показала, що моє життя без нього теж буде наповненим і цікавим.
Скажіть, чи правильно я вчинила? Чи варто було діяти так тонко, чи краще було одразу вивести його на відверту розмову, але з ризиком скандалу?
Поставте свою вподобайку, якщо вважаєте, що мій вибір був правильним. Напишіть у коментарях вашу думку, це дуже важливо для мене, бо ця історія ще досі мене хвилює.
