— Я три роки спостерігала, як вони вимірюють мій дім поглядами, наче шматок пирога. Але виявилося, що моє мовчання — надійніша охорона, ніж будь-який замок.
— То виходить, Катенько, що квартира на маму оформлена? А чому ж не на тебе? Ти ж тепер заміжня жінка, — Валентина Іванівна примружила очі, вивчаючи кожен куточок вітальні. Катерина лише лагідно посміхнулася у відповідь, ховаючи справжню правду за фіранкою ввічливого мовчання. Вона ще не знала, що це маленьке «непорозуміння» з документами стане єдиною перешкодою для тих, хто вже почав ділити її спадок на квадратні метри.
Квартира дісталася Катерині від бабусі. Три кімнати на четвертому поверсі панельного будинку з широкими вікнами та розкішним видом на старий парк. Бабуся померла тихо, уві сні, залишивши внучці своє єдине багатство, накопичене за довгі роки праці. Катерина вступила у спадок через пів року, як і належить за законом, і стала повноправною господаркою оселі.
Коли ще через рік Катерина почала зустрічатися з Андрієм, квартирне питання навіть не піднімалося. Андрій знімав скромну однокімнатну студію на околиці, працював інженером на заводі й особливо не скаржився на життя. Катерина викладала російську мову в школі, щиро любила свою роботу і не прагнула нікуди переїжджати. Жили нарізно, зустрічалися по вихідних, гуляли парком. Все складалося спокійно, без зайвих драм і запитань.
Весілля зіграли скромно: розписалися в ЗАГСі, відзначили з батьками в невеликому кафе. Саме тоді вперше з’явилася мати Андрія, Валентина Іванівна. З пишним букетом троянд і сталевим блиском в очах, вона ледь сіла за стіл, як одразу взялася допитувати молодят про житейські плани.
— Ну і де жити будете? — запитала свекруха, прискіпливо оглядаючи Катерину. — У Андрійка квартира орендована, це всі знають. А у тебе, Катенько, як? Екатерина посміхнулася, опустивши погляд у тарілку.
— У нас є квартира. Трикімнатна.
— О, це добре! — Валентина Іванівна помітно пожвавилася. — Значить, твоя власна чи теж у оренді?
— Там усе складно, — Катерина акуратно переклала серветку на коліна. — Квартира оформлена на мою маму. Ми живемо там, але документи у неї.
— А чому на маму? — не вгамовувалася свекруха.
— Так склалося. Бабуся заповідала через маму. От і оформили так. Андрій просто кивнув, не вдаючись у деталі. Катерина бачила, що чоловік просто радий розв’язанню житлового питання. Він не був із тих, хто копається в юридичних тонкощах. Проте Валентина Іванівна нахмурилася, переглянулася з чоловіком, Миколою Степановичем, і незадоволено зібрала губи у курячу гузку…
Після весілля Андрій перевіз речі до Катерини. Жити стало зручніше: просторо, світло, до роботи рукою сягнути. Катерина виділила чоловікові окрему кімнату під кабінет — там він міг креслити свої проєкти та сидіти за комп’ютером. Сама зайняла спальню, а третю кімнату відвели під вітальню.
Перші місяці все йшло гладко. Андрій працював допізна, Катерина вечорами перевіряла зошити, вони разом вечеряли й розмовляли про дрібниці. Проте Валентина Іванівна приїжджала щотижня. Вона привозила пиріжки, розпитувала про справи, але її очі постійно блукали кімнатами, наче проводили інвентаризацію.
— Катенько, а документи на квартиру де зберігаються? — запитала свекруха одного разу за чаєм.
— У мами. Я ж казала, все на ній.
— Але ти хоч бачила ті документи? — Валентина Іванівна нахилилася ближче. — Просто цікаво, як там усе влаштовано. Може, іпотека якась висить чи борги за комуналку великі?
— Ніяких боргів. Мама все контролює.
— А чому б на тебе не переоформити? Ти ж законна дружина Андрія тепер. Логічно було б мати своє.
Катерина знизала плечима.
— Навіщо поспішати? Мама сама розбереться, коли буде потрібно.
Свекруха замовкла, але Катерина помітила, як напружилися її плечі. Відтоді візити почастішали. Валентина Іванівна вивідувала все: хто платить за рахунками, хто прописаний, чи планується ремонт. Коли вона почула, що за квартиру платять молодята, її обуренню не було меж: «Якщо мама господарка, то хай вона і платить! Або оформлюйте на себе, бо мало що з мамою станеться, не дай Боже».
Катерина не збиралася нічого переоформлювати. Насправді квартира належала тільки їй. Документи лежали у нотаріуса в сейфі. Її мати, Людмила, жила в іншому місті й навіть не здогадувалася, що донька використовує її ім’я як щит. Людмила звикла довіряти Каті й не втручалася в її справи.
Коли Валентина Іванівна приїхала наступного разу з Миколою Степановичем і знову почала вимагати копії документів «для порядку», Катерина зрозуміла — кільце стискається. Свекруха хотіла контролю. Вона хотіла знати, що її син має права на ці квадратні метри.
Наступного дня Катерина відвідала нотаріуса.
— Все в порядку, — підтвердила літня жінка в окулярах. — Свідоцтво про право власності, договір дарування від бабусі — все на ваше ім’я, Катерино Сергіївно. Ніякої матері, ніякої іпотеки.
— Дякую. Я просто хотіла переконатися, що все під захистом.
На вулиці йшов перший мокрий сніг. Катерина йшла і думала: чи правильно вона робить, що бреше Андрію? Він довіряв їй, не ліз у папери, але Валентина Іванівна була іншою. Вона копала, випитувала, шукала слабке місце.
Ввечері Андрій повернувся втомлений.
— Мама знову дзвонила, — зітхнув він. — Питала, чи бачив я документи. Каже, що я повинен усе перевірити.
— І що ти їй відповів? — Що довіряю тобі. Навіщо мені копатися в паперах? Катерина обійняла чоловіка, відчуваючи коротку полегкість. Але вона знала — свекруха не зупиниться.
Минуло три роки. Життя текло розмірено, але Катерина помітила, що Андрій почав змінюватися. Він став затримуватися на роботі, став дратівливим. Одного вечора він різко кинув ключі на тумбочку.
— Мені набридло! — заявив він. — Набридло жити тут як гість. Ти сама казала, що все на твоїй матері. Я тут ніхто. Я вкладаю гроші, роблю ремонт, плачу за все, а прав не маю ніяких.
— Андрію, ми — сім’я. До чого тут права?
— Сім’я! Але якщо щось станеться, я вилечу на вулицю. Я хочу чесності. Хочу знати, на що розраховувати.
Розмова обірвалася, але холодок залишився. Через два тижні Андрій за сніданком сухо промовив:
— Я хочу розлучитися. Нам не по дорозі. Я три роки вкладався в цю квартиру, купував меблі, робив ванну. Значить, маю право на половину.
— Квартира дісталася мені від бабусі, — тихо сказала Катерина. — Це не спільно нажите майно. — Подивимося, що скаже суд, — кинув він і пішов, гупнувши дверима.
Наступного дня на порозі з’явилася Валентина Іванівна з текою паперів.
— Катенько, поговоримо про справедливість. Ось виписки з рахунків Андрія, ось чеки на диван, на гарнітур, квитанції за сантехніку. Ми доведемо в суді, що він вклався в це житло, а отже — має право на частку. А поки що — дай мені ключі від запасного комплекту. Андрій має право тут бути.
— Ключі залишаться у мене.
— Значить, отак ти заспівала? — очі свекрухи спалахнули ненавистю. — Зустрінемося в суді.
Катерина замовила свіжу виписку. Вона знала, що жодні чеки на диван не дають права на спадкову нерухомість, але свекруха була впевнена у своїй перемозі. Коли Валентина Іванівна наступного дня прийшла з вимогою їхати в ЦНАП, щоб «викрити брехню про власність матері», Катерина спокійно погодилася.
— Поїхали.
Свекруха була здивована такою легкістю. Дорогою вона не замовкала: «Якщо квартира на матері, ти взагалі не маєш права вказувати Андрію! Ми доб’ємося справедливості!». Микола Степанович мовчки вів машину.
У ЦНАПі вони взяли талон і через двадцять хвилин потрапили до фахівця.
— Нам потрібна інформація про власника за цією адресою, — владно сказала Валентина Іванівна. Співробітниця ввела дані. У кабінеті повисла тишина.
— Так, — нарешті мовила дівчина за комп’ютером. — Власник — Бєлова Катерина Сергіївна. Зареєстровано чотири роки тому на підставі спадкування за заповітом. Інших співвласників немає. Обтяжень немає.
Валентина Іванівна заціпеніла. Її рот безглуздо відкривався, а обличчя вмить зблідло.
— Як це… Бєлова? Вона ж казала… на матері…
— У системі тільки одна власниця, — дівчина розгорнула монітор. — Ось, дивіться. Свекруха повільно повернулася до Катерини.
— Ти брехала. Весь цей час ти нам брехала!
— Так, — спокійно підтвердила Катерина. — Я захищала своє майно.
— Андрій жив там три роки! Він вкладався! — просичала Валентина Іванівна, хапаючись за край столу.
— Вибачте, — втрутилася співробітниця ЦНАПу, — але якщо майно отримане в спадок, воно не підлягає поділу при розлученні. Це особиста власність дружини. Чоловік не має права на частку, незалежно від терміну проживання.
Микола Степанович нарешті встав, взяв дружину за руку й тихо сказав: «Ходімо»
Катерина вийшла на вулицю. Сніг продовжував падати великими пластівцями, вкриваючи місто білою ковдрою. Вдома вона одразу взялася за справу. Вона дістала сумки й почала складати речі Андрія: одяг, книги, його креслення. Все було акуратно упаковано й виставлено в передпокій.
Через годину прийшов Андрій. Його обличчя було розгубленим і присоромленим.
— Мама подзвонила… Сказала, що квартира твоя. Чому ти не сказала правду?
— Не хотіла проблем. І, як бачиш, не помилилася. Андрій подивився на сумки. — Я повинен піти?
— Так. — Я справді думав, що маю право на половину…
— Ти думав неправильно.
Андрій забрав речі й вийшов. Катерина зачинила двері й притулилася до них спиною. Величезна тривога, що копілася роками, нарешті відпустила. У квартирі запанувала тишина — та сама благословенна тиша, про яку вона мріяла.
Розлучення оформили швидко. Ділити було нічого: диван і меблі Андрій забрав, а на стіни й вікна його претензії розсіялися, як дим. Свекруха більше не дзвонила. Катерина повернулася до своїх зошитів і уроків.
Одного вечора вона зателефонувала матері.
— Мам, дякую, що підіграла тоді.
— Катю, я так і не зрозуміла, навіщо це було потрібно. Але якщо тобі стало легше — я рада.
— Мені стало спокійніше. Я зрозуміла, що іноді мовчання — це надійніший захист, ніж будь-який закон.
Катерина поклала трубку й подивилася на парк за вікном. Три кімнати, світлі вікна, пам’ять про бабусю. Все, що вона зуміла захистити не криками, не скандалами, а простим умінням вчасно промовчати. Мовчанням, яке виявилося міцнішим за сталь.
