— Ти що, жартуєш? — запитую у невістки. — Я три роки горбатилася в Португалії тепер насилу рухаюся, щоб зібрати євро на ваш перший внесок за квартиру! А ти кажеш, що я “занадто рано приїхала” і могла б ще попрацювати?
— Тетяно, ти не зрозуміла, — холодно відповіла Олена, моя невістка. — Ми з Олегом планували, що ти приїдеш аж у грудні. А зараз тільки вересень. У нас ремонт, речі в коробках, і взагалі місця немає. Краще б ти ще три місяці потерпіла там, заробила б на меблі.
— Місця немає? — мій голос тремтів. — У двокімнатній квартирі, на придбання якої я працювала так важко? Я тепер насилу із ліжка встаю, щоб ви мали дах над головою!
— Ну то й що? — фиркнула вона. І все тим же зверхнім тоном і на “ти” продовжила — Ти ж сама хотіла допомогти. А тепер приперлася раніше і хочеш, щоб ми тебе ще й приймали? Їдь назад або шукай готель.
Я стояла посеред вокзалу в Києві, з валізою в руках і сльозами на очах. Три роки я не бачила сина, а тепер навіть зустріти і прийняти мене не можуть.
Мене звати Тетяна. Мені 68 років, і останні три роки я провела в Лісабоні, миючи підлоги в готелях і прибираючи в багатих будинках.
Усе заради однієї мети — зібрати гроші на квартиру для сина Олега та його дружини Олени.
Проблеми зі спиною в мене почалися ще в 45. Спочатку просто важко було розігнутись після роботи в колгоспі. Потім — могла лежати по кілька днів, бо сил підвестись не було. Звісно тягнула до останнього, але потрапила у стаціонар. Там дізналась, що можу поїхати у санаторій і мені стане легше. Але де взяти такі гроші в селі?
Коли Олег одружився, вони з Оленою жили в орендованій однокімнатній квартирі в Києві. Платили 8000 гривень на місяць — це була половина їхньої зарплати.
Я бачила, як син з Оленою ходять змучені, як не можуть дозволити собі дитину через брак місця.
— Мамо, ми б дуже хотіли придбати гарну двокімнатну в новобудові. Мені навіть кредит дадуть, але потрібен перший внесок, — сказав мені Олег по телефону. — Виплачувати 20 років, але то ж не за оренду.
— Я допоможу, — відповіла я без вагань.
— Але мамо, тобі ж важко.
— Нічого. Поїду за кордон, попрацюю, тітка Галина давно кликала. Головне — щоб ви мали свій дім.
Так я опинилася в Португалії. Через знайому знайому сестри влаштувалася покоївкою в готель. Важка робота, але для мене у три рази важча.
— Тетяно, ти знову не спиш? — питала мене Галина, моя сусідка по кімнаті.
— Спина. Не можу знайти положення.
— Візьми мою подушку під коліна. Чого було їхати, якщо насилу себе носиш?.
Кожного вечора я рахувала зароблені гроші. Копійка до копійки, абсолютна всеосяжна економія. Але найгірше було не це. Найгірше — самотність.
Я не бачила сина три роки. Не знала, як він змінився.
— Тетяно, дивись, які шпалери ми вибрали! — надсилала Олена фото в месенджер. — А це кухня буде. І ванна з джакузі!
Я посміхалася, дивлячись на екран телефону. Мені було приємно, що вони хоча б можуть планувати вже яким буде їхнє житло.
Коли я зібрала необхідну суму невістка почала натякати на те, що я могла б побути ще трохи, бо квартира потребуватиме ремонту а в них кредит буде великий.
— Я подумаю, доню, – казала я, але розуміла, що вже на межі. І дійсно, коли пролежала два тижні, стало зрозуміло, що мої заробітки скінчились, час додому.
Я купила квиток на вересень. Хотіла зробити сюрприз — приїхати раніше і допомогти з переїздом. Думала, Олег зрадіє.
Але коли я приїхала в Київ, ніхто мене не зустрічав.
Я набрала Олега — гудки. Олені — те саме. Тоді написала повідомлення:
“Приїхала! Зустріньте мене на вокзалі!”
Через хвилину прийшла відповідь від Олени:
“Ми на роботі. Візьми таксі до нас. Але попереджаємо — у нас ремонт, місця немає. Краще зніми готель на ніч.”
Я стояла з валізою і не вірила своїм очам.
Доїхала до їхнього будинку. Нова дев’ятиповерхівка, дитячий майданчик, гарні лавочки. Моя важка праця втілені в бетон і цеглу.
Піднялася на п’ятий поверх. Двері відчинила Олена в домашньому халаті.
— О, приїхала, — сказала вона без посмішки. — Проходь.
У квартирі пахло свіжою фарбою. На підлозі — коробки, на стінах — захисна плівка.
— А де Олег? — запитала я.
— На роботі. Пізно прийде.
Я поставила валізу в коридорі.
— Я на дивані влаштуюся. Тільки на одну ніч. Завтра поїду в село.
— На якому дивані? — Олена скривилася. — Диван ще не привезли. І взагалі ми не планували, що ти так рано приїдеш.
— Але я ж дзвонила! Писала!
— Ми були зайняті. Ти ж знаєш, як це — новосілля.
Вона повела мене на кухню. Там стояли два стільці і стіл, застелений клейонкою.
— Чай будеш?
— Так, дякую.
Поки вода кипіла, я розглядала квартиру. Дві кімнати, балкон, нова сантехніка. Усе, про що вони мріяли.
— Скільки ще треба на меблі? — запитала я.
— Десь 5000 євро. Але це вже не твої проблеми, — відповіла Олена, ставлячи чашку переді мною.
Я поперхнулася чаєм.
— Як це?
— Ну ти ж уже показала, що допомагати нам не будеш. Тож даі будем самі, так виходить.
Увечері прийшов Олег. Він обійняв мене, але якось швидко, формально.
— Мамо, ти як? Доїхала нормально?
— Так, синку. Дуже скучила.
— Ми теж. Але зараз такий періодремонт, робота…
Вони з Оленою переглянулися.
— Мамо, ми подумали може, ти зараз поїдеш у село? У нас тут справді немає де спати. І ми з Оленою втомлені.
Я відчула, як у горлі стоїть клубок.
— Я можу на підлозі. .
— Ні, мамо. Не треба. Краще в готелі. Ти ж маєш 2000 гривень.
Вони буквально випровадили мене за двері.
Я їхала в село і плакала. Водій питав:
— Вам погано? Викликати швидку?
— Ні, — відповіла я. — Просто додому їду.
У селі мене зустріла сусідка Марія.
— Тетяно! Вернулася! А ми чули, що ти сину квартиру купила!
— Так, — кивнула я.
— Молодець! Ходи, борщу наварю.
Сиділи на її кухні. Я розповідала, як працювала, як боліла спина.
— А вони тебе хоч зустріли нормально?
Я мовчала.
— Не зустріли? — здогадалася Марія.
— Сказали, що місця немає.
— Оце так. А ти ж для них…
Вдома я розпакувала валізу. Там були подарунки, але дарувати їх мені вже не хотілось.
Я поставила їх на полицю і сіла біля вікна.
Через тиждень подзвонив Олег.
— Мамо, ти там жива? Чуєш, ми сьогодні новосілля будем робити. Друзі, колеги всі свої не знаю чи тобі буде тут з нами цікаво, але можеш приїхати. Але не знаю, чи тобі буде тут цікаво!
Я приїхала. Квартира сяяла — нові меблі, картини на стінах, квіти на підвіконнях.
Гості ходили, розглядали.
— Олеже, яка гарна квартира! — хвалила Олена подругу. — Ми так довго мріяли!
— А перший внесок хто дав? — запитала хтось.
— Та ми самі накопичили, — відповіла Олена голосно. — Працювали, не покладаючи рук!
Я стояла в кутку з тарілкою салату і не вірила своїм вухам.
Підійшла до сина.
— Олеже, можна поговорити?
Ми вийшли на балкон.
— Синку, чому Олена сказала, що ви самі накопичили?
— Мамо, ну що ти. Ти така смішна. Як я скажу, що мені мама гроші дала. Краще сказати, що ми самі.
— Але це неправда!
— Мамо, не ускладнюй. Головне — результат.
Я повернулася в зал.
— За наш новий дім! — проголосила вона.
Усі підняли келихи. Я теж підняла — за їхнє щастя.
Коли гості розійшлися, Олена сказала:
— Тетяно, ми тобі вдячні. Але тепер у нас своє життя. Про свій приїзд заздалегіть попереджай. А то ми з Олегом хочемо спокою.
Я поїхала додому. Нині другий тиждень лежу у стаціонарі. Рухаюсь заледве, але навідати мене нікому. Син і невістка зайняті, кажуть що робота, кредит і грошей на те аби їздити до мене в містечко не має.
Дивлюсь у лікарняну стелю і ніяк не можу зрозуміти, як моя дитина могла так швидко змінитись? Де ж я помилилась?
Головна картинка ілюстративна.
