— Я тобі не банкомат! — викрикнув Віктор дружині, яка захворіла, після десяти років, прожитих за її рахунок.
Вітрина кондитерської «Солодкий куточок» була залита теплим золотавим світлом. Шоколадні еклери, різнобарвні макаруни та повітряні круасани приваблювали перехожих. Але сьогодні Маргарита не помічала нічого з того. Її погляд був прикутим до власного відображення у склі: виснажене обличчя, темні кола під очима й іскорка розпачу у зазвичай живих карих очах. Вона притискала папку з результатами аналізів — ніби тримала щось крихке, як порцелянова чашка.
— Я тобі не банкомат! — Вікторів голос досі лунав у голові, наче грім серед ясного неба.
Це було вчора. Звичайний вечір, чергова суперечка, яка цього разу перетворилася на бурю, що ламає все на своєму шляху — навіть десятирічний шлюб.
— Маргарито, що з тобою коїться? Знову по лікарях? — Чоловік стояв посеред вітальні, розмахуючи руками. — Скільки можна викидати гроші на вітер?
— Це не марні витрати, Вітю. Це — моє здоров’я! — жінка намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Я погано себе почуваю…
— Ти завжди погано себе почуваєш! То голова, то живіт, то спина! Може, годі вже? У мене немає зайвих грошей на твої примхи.
— Примхи?! — вона не повірила своїм вухам. — Тобто ти думаєш, я це вигадую? У мене температура, слабкість…
— От саме! Просто лінуєшся! — підвищив голос чоловік. — Ти знаєш, скільки коштує твій «знаменитий» лікар? А ці аналізи? Я тобі не банкомат, зрозуміла?
Ці слова сильно образили жінку. Вона заніміла. Десять років вона жила цим чоловіком, дбала про нього, поступилася своїми бажаннями. І тепер… банкомат.
Вона блукала вулицею, не помічаючи дороги. У голові безладно миготіли спогади, наче старі кадри з плівки, що от-от порветься…
Вони познайомилися з Віктором на вечірці у спільних друзів. Він був харизматичним, дотепним, умів зачаровувати людей і справляв враження успішного чоловіка. Маргарита, тоді ще студентка останнього курсу економічного університету, була в захваті. Вітя розповідав про великі плани, про свій бізнес, який от-от «вистрелить», і про те, як вони побудують затишне гніздечко й заживуть щасливо.
— Ти навіть не уявляєш, Марго, як я мрію про будинок, де пахне свіжою випічкою, де завжди лунає сміх і тепло, — казав він, міцно стискаючи її руку. — А ти… ти станеш королевою цього дому.
Маргарита вірила кожному його слову. Їй не хотілося думати про офісну роботу чи кар’єрну драбину. Вона хотіла бути поруч із Віктором — бути його підтримкою, його натхненням.
Вони одружилися через пів року. Скромна церемонія, невеликий банкет. Батьки Маргарити, прості робітники, були трохи здивовані тим, що Вітя так і не розповів нічого конкретного про свій «успішний бізнес», але щастя доньки було для них найважливішим. Вітя вмовив Маргариту залишити навчання в університеті.
— Навіщо тобі той диплом? — казав він. — Ти ж будеш займатися домом і родиною. Мій бізнес принесе стільки грошей, що ти ні в чому не матимеш потреби.
Окрилена любов’ю, Маргарита погодилася. Вона швидко опанувала домашнє господарство, навчилася готувати складні страви, перетворила їхню скромну орендовану квартиру на затишне гніздечко, мов зі сторінок глянцю. Вона жила очікуванням того дня, коли Вітін бізнес «вистрелить», і вони заживуть тією казковою реальністю, про яку він так красиво говорив.
Але роки мина́ли, а бізнес так і не набирав обертів. Вітя постійно шукав «нові ідеї», «перспективних партнерів» та «кращі можливості». Насправді це означало одне: він або сидів вдома за комп’ютером, вивчаючи якісь сумнівні схеми, або зависав у кав’ярнях із такими ж «винахідниками», або просто грав у комп’ютерні ігри, називаючи це «пошуком натхнення».
Гроші в дім приносила Маргарита. Спершу це були підробітки — репетиторство, написання курсових для студентів. Згодом вона знайшла віддалену роботу в інтернет-магазині. Гнучкий графік дозволяв поєднувати хатні справи й вічне очікування Віті з чергових «ділових зустрічей». Вона ніколи не скаржилася. Вірила в нього. Думала, що це просто складний період.
Добре, що за оренду квартири сплачували батьки Віктора. Його батько завжди казав:
— Молода сім’я має жити окремо.
Іноді Маргарита згадувала мамині слова:
— Марго, доню, кохання — це добре. Але й голову треба мати. Щоб потім не шкодувала.
Вона відмахувалась. Мама просто не розуміє, як сильно вони кохають одне одного…
Надворі почав накрапати дощ. Маргарита підняла комір пальта. Папка з діагнозом здавалася ще важчою.
Перші серйозні тріщини в їхніх стосунках з’явилися приблизно три роки тому. Маргарита тяжко захворіла. Висока температура, ломота в тілі, слабкість. Вона попросила Вітю сходити до аптеки по ліки.
— Марго, ну я зараз не можу, — кинув він, не відриваючись від монітора. — У мене через пів години важлива зустріч по скайпу. Сама сходиш, коли трохи відлежишся.
Маргарита зібрала рештки сил, одяглася і сама потяглася в аптеку. Надворі було зимно, і поверталася вона вже зовсім знесилена. Тоді вперше вона відчула себе по-справжньому самотньою.
Минув рік — її батько захворів. Маргарита навіть не вагалася: взяла ноутбук і поїхала доглядати за ним. Проте чоловіку сказала, що бере відпустку за свій рахунок, адже татові потрібні були гроші на лікування. Вітя навіть не удав, що йому хоч трохи не байдуже.
— Відпустка за свій рахунок? — здивовано підняв брови. — А на що ми жити будемо? У мене зараз взагалі з грошима туго.
Маргарита з гіркотою зрозуміла: він думає тільки про себе. Вона витратила всі свої заощадження на батькове лікування. Дні тягнулися повільно, сповнені фізичного виснаження. Батько поступово пішов на поправку, але додому Маргарита повернулася спустошеною.
Вона сиділа на кухні, намагаючись порахувати, як вони доживуть до наступної зарплати.
— Вітю, у нас майже не залишилося грошей, — тихо мовила вона. — Може, ти пошукаєш хоча б тимчасову роботу?
— Яку роботу, Марго? — обурився він. — Я підприємець, а не офісний раб! Я зараз на порозі прориву! Ти просто не розумієш масштабів!
Його слова звучали все менш переконливо. Прориву не було, а комунальні рахунки й список покупок зростали щомісяця. Маргарита брала дедалі більше підробітків, спала по кілька годин на добу й постійно почувалася втомленою.
Одного вечора вона повернулася додому, ледве тримаючись на ногах.
— Вітю, я втомлена, — ледве вимовила вона, роззуваючись у коридорі.
Він сидів на дивані й зосереджено грав у приставку.
— Втомлена? — перепитав, не відводячи погляду від екрана. — Ну, буває. А я сьогодні майже пройшов рівень!
Їй хотілося кричати. Хотілося просто зібрати речі й піти. Але куди? За десять років вона звикла до цієї спільної рутини. І десь глибоко ще тліла наївна надія: раптом він схаменеться, оцінить, нарешті побачить, як вона тягне все на собі.
Маргарита зайшла у невеличкий парк і сіла на мокру лавку. Вологе волосся прилипло до щік, холод пробирав до кісток. Діагноз, що лежав у папці, вимагав серйозного лікування. І головне — грошей. Багато грошей.
Вітя виріс у забезпеченій родині. Його батьки — інженери, які повністю віддавали себе роботі — рідко бували вдома. Вихованням хлопця здебільшого займалася няня, яка виконувала будь-яку його забаганку. Вітя ніколи не стикався з відмовами, йому не доводилося заробляти чи досягати чогось самостійно.
Мати, Лідія Іванівна, була владною й вимогливою жінкою. Вона з дитинства казала синові, що він — особливий, що його чекає велике майбутнє.
— Вітю, ти не повинен витрачати час на дрібниці, — повчала вона. — Твоя справа — мислити масштабно. А побут… цим нехай займаються інші.
Батько, Олег Петрович, був м’якшим, але у виховання майже не втручався. Він волів відкуповуватися подарунками, ніж витрачати час на душевні розмови.
У школі Вітя навчався посередньо, але завдяки зв’язкам батьків, з тебелем у нього все було добре. В університеті теж не блищав, але диплом усе ж отримав — хоч і насилу. Він звик, що все якось влаштується. Проблеми або вирішуються самі, або хтось вирішить їх за нього.
Коли Вітя познайомився з Маргаритою, він побачив у ній ідеальну супутницю. Гарна, м’яка, добра — і головне, невибаглива. Вона не вимагала дорогих подарунків, не влаштовувала сцен, не тиснула. Була готова підтримувати його у всьому, без зайвих питань.
І поступово Вітя почав сприймати її турботу як належне. Він звик, що Маргарита завжди поруч. Що вона сама владнає всі побутові питання. Що вона — його тил, і фінансово, і емоційно. А його «бізнес-проєкти» були лише димовою завісою, за якою ховалося банальне небажання працювати. Він щиро вірив: рано чи пізно пощастить — і він стане заможним. А поки… поки Маргарита тягне. То навіщо напружуватись?
Він завжди знаходив виправдання своїй бездіяльності: «ринок нестабільний», «партнери підвели», «не час для стартапів». Він і справді вірив, що створений для чогось більшого, ніж «звичайна» робота. А Маргарита… вона ж не заперечує. Не кричить, не свариться.
Та варто було їй бодай натякнути, що хоче допомоги, підтримки — як Вітя починав дратуватись. Його сердили навіть її прохання допомогти вдома чи просто вислухати. Бо в його уявленні Маргарита була безкінечним джерелом — енергії, турботи, грошей. А коли це джерело починало вичерпуватись, він обурювався.
— Марго, скільки можна нити? — кидав він. — У мене й своїх проблем повно!
Його егоїзм зростав пропорційно до її поступок. Чим більше вона віддавала, тим менше він цінував.
Жінка підвелася з лавки. Холод пробирав до кісток, але у серці було гаряче. Потрібно було вирішувати. І саме зараз.
Вона повернулася додому. Квартира була порожньою. Віті не було. Напевно, знову десь блукає зі своїми «партнерами». А може, просто гуляє містом. Маргарита почувалася дивно — спустошено, але водночас рішуче. Щось у ній вже невідворотно змінилося.
Вона пройшла до спальні, відчинила шафу. Її речі лежали акуратно складені, наче чекали на свій час. І вона почала збирати валізу. Повільно, розважливо. Кожна складена річ була маленьким кроком до нової себе, до нового життя.
У процесі вона натрапила на старий фотоальбом. Відкрила першу сторінку. Ось вони — молоді, усміхнені, у день весілля. Він обіймає її, вона сміється. Тоді їй здавалося, що це — назавжди.
Вона повільно перегортала сторінки. Ось вони на пікніку. Ось — на морі. З кожним кадром усмішки ставали дедалі натягнутішими, погляди — байдужішими. Останнє фото — зовсім свіже. Вони сидять за столом. Він дивиться в телефон, вона — у порожнечу. Двоє чужих людей у спільному кадрі.
Маргарита закрила альбом. Спогади приносили ясність. Чітке розуміння того, від чого вона так довго відмовлялася.
Жінка склала все, що було їй по-справжньому дороге. Небагато: кілька книжок, улюблені фото, пара суконь. Валіза вийшла скромною — на диво легкою для десяти років спільного життя.
У цей момент клацнув замок. Увійшов Вітя. Він виглядав змученим, але в очах не було ні співчуття, ні каяття.
— О, ти вже вдома, — кинув він, кидаючи ключі на тумбу. — Що це ти робиш?
— Я йду, Вітю, — спокійно відповіла вона, дивлячись прямо на нього.
Чоловік скривив посмішку.
— Куди? До мами? Ну не сміши. Посперечалися — помиримось.
— Ні, Вітю. Ми більше не помиримось. Я йду назавжди.
Його обличчя змінилося. Посмішка зникла, погляд став розгубленим.
— Що значить — назавжди? Ти жартуєш?
— Абсолютно ні. — Вона взяла зі столу папку з діагнозом і простягнула йому. — Подивись. Мені потрібне серйозне лікування. І гроші. Але ж ти не банкомат, правда?
Вітя взяв папку, пробіг очима рядки. Його обличчя зблідло.
— Це… це серйозно? — прошепотів він, і в голосі з’явилася напруга. Він не хотів залишатися сам. Не хотів втрачати джерело, з якого він так довго черпав сили.
— Дуже серйозно. І мені це все набридло. Я втомилась усе тягти. Втомилась чекати, коли ти нарешті подорослішаєш. Втомилась бути тією, хто постійно рятує, підтримує, мовчки терпить.
— Але ж я люблю тебе, Марго! — він кинувся до неї, намагаючись обійняти, та вона відступила.
— Ні, Вітю. Ти любиш не мене. Ти любиш зручність, яку я для тебе створила. Любиш турботу, стабільність, дім, тепло. Але не мене.
Вона взяла валізу, підійшла до дверей.
— Прощавай, Вітю.
— Але куди ти підеш? Що мені робити?
Маргарита озирнулася.
— Це вже не мої проблеми. Подумай нарешті.
Вона вийшла, зачинивши за собою двері — тихо, але остаточно. Позаду залишилися десять років ілюзій. Попереду — невідомість. Але вперше за довгий час, вона подумала, що чинить правильно.
Перший час було важко. Маргарита зупинилася у подруги Олени — вони разом навчалися в університеті. Жінка зустріла її з обіймами, без жодного зайвого запитання.
— Марго, ти завжди можеш на мене розраховувати, — сказала вона, обіймаючи. — Ми ж подруги.
Маргарита розпочала лікування. Це було дорого, але вона знайшла вихід. Продала старі прикраси, які колись дарував Вітя — тепер вони не мали для неї жодної цінності. Звернулася до благодійного фонду, що допомагав людям із подібними потребами. На її подив — допомогли. Не словами, а справжньою підтримкою.
Вона продовжувала працювати віддалено, але тепер її мотивація була зовсім іншою. Вона працювала для себе. Для свого здоров’я. Для свого майбутнього. Вперше за багато років відчула прилив життєвих сил.
На роботі їй запропонували нову посаду — керівниці відділу продажів. Робота була складною, вимагала повної віддачі, але Маргарита впоралася. Вона відкрила у собі нові сторони — лідерство, стратегічне мислення, вміння надихати команду.
Вітя кілька разів намагався з нею зв’язатися. Дзвонив, писав. Спершу благав повернутися, потім намагався все повернути. Маргарита не відповідала. Цей розділ був для неї закритий остаточно.
За пів року вона зняла окрему квартиру. Невелику, але затишну. Власний простір, де вона була господинею. Облаштувала її на свій смак — без жодної оглядки на чужі бажання. Яскраві подушки, картини, які гріли душу, квіти на підвіконні. Вперше за довгий час вона відчула: я вдома.
Жінка частіше зустрічалася з друзями, ходила на виставки й концерти. Відкрила для себе йогу — вона допомагала заспокоїтися, відчути тіло, зібрати себе зсередини.
Якось, повертаючись додому з роботи, Маргарита знову проходила повз кондитерську «Солодкий куточок». Зупинилася. Вітрина, як і раніше, сяяла теплим золотавим світлом. Шоколадні еклери манили.
Вперше за багато місяців вона дозволила собі маленьку слабкість. Зайшла всередину. Вибрала найкрасивіший еклер. І, розраховуючись, щиро усміхнулася продавчині — легко, по-справжньому, з глибини серця.
Вона йшла додому, смакуючи солодке тістечко. Дощ уже вщух, а над містом повисла веселка. Маргарита почувалася легкою, вільною — ніби важкий тягар звалився з плечей. Її життя не стало ідеальним. Лікування тривало. Інколи накопичувалася втома. Але вона справлялася. Вона більше не поступалася власними бажаннями. Не була банкоматом. Вона була Маргаритою. Сильною, незалежною жінкою, яка будує своє життя за власними правилами. Жінка зрозуміла: щастя — не бути королевою у чиємусь вигаданому світі. Щастя — бути господинею у власному. І її життя тільки починалося.
