— Я виставила валізи твоєї матінки на сходи! Вона порпалася в моїх особистих речах та вчила мене варити борщ на моїй же кухні! Я змінила замки, ключі тепер лише у мене! Якщо ти впустиш її назад, я подаю на розлучення! Досить з мене цієї комуналки! — вигукувала Ганна крізь зачинені двері, поки свекруха сиділа на перевернутому відрі в загальному коридорі, стиснувши губи в тонку, злу лінію.
Максим стояв перед металевим полотном дверей, розгублено дивлячись на замкову щілину.
У руці він тримав зв’язку ключів, яка ще вранці відмикала йому доступ до вечері та дивана, а тепер перетворилася на непотрібний шматок заліза.
Він спробував вставити ключ ще раз. Метал скреготнув, але всередину не пішов. Механізм був іншим. Абсолютно новим, блискучим, із запахом заводського мастила.
Позаду, важко дихаючи, сиділа Марія Іванівна. Вона не плакала. Вона сиділа монументально, як повалена королева, якій помилково подали трон у вигляді брудного пластикового відра з-під шпаклівки, залишеного сусідами.
Поруч височіли дві пухкі валізи, перетягнуті скотчем, і кілька пакетів, набитих речами. У під’їзді пахло смаженою рибою, пилом і повною безвихіддю.
— Ганно, відчини, — сказав Максим. Голос його звучав глухо. Він щойно відпрацював дванадцятигодинну зміну, і найменше йому хотілося брати участь у цих жіночих баталіях. — Я не жартую. Відчини ці кляті двері. У мене ключ не підходить.
— І не підійде, — голос дружини звучав так, ніби вона говорила не з чоловіком, а з випадковим перехожим. Спокійно, холодно і з ноткою огиди. — Я викликала майстра годину тому. Він поставив надійний замок. Твоя мама любить надійність, тож нехай тепер оцінить її ззовні.
Все почалося не сьогодні. Ще два місяці тому Марія Іванівна приїхала «на тиждень», щоб допомогти з господарством.
Максим, як люблячий син, лише розводив руками: «Ну, це ж мама, вона хоче як краще». Але це «краще» щодня перетворювалося на особисте пекло для Ганни.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? — Максим штовхнув двері ногою. Звук вийшов гулким. — Які речі? Який борщ? Ти виставила літню людину в під’їзд! Ти хоч розумієш, що коїш? Тут люди ходять, сусіди дивляться!
Марія Іванівна, почувши про сусідів, демонстративно поправила комір пальта. На її обличчі застиг вираз ображеної доброчесності, змішаний із тріумфом: «Ну, я ж казала, синку, що вона несповна розуму».
— А мені байдуже до сусідів, — відчеканила Ганна. — Мені байдуже до всіх. Твоя мати сьогодні вирішила провести ревізію мого комода. Знаєш, що вона зробила? Вона зібрала всі мої комплекти мереживні Тієї самої, яку я купувала з премії.
— І що? — вигукнув Максим, відчуваючи, як закипає лють. — Випрала не так?
— Викинула, — коротко відповіла дружина.
У під’їзді запала тиша. Максим кліпав очима, намагаючись осягнути почуте.
— У сенсі — викинула?
— У прямому. У сміттєпровід. Разом із пакетом картопляного лушпиння. Вона заявила, що пристойна заміжня жінка не повинна носити такі речі. А потім вона встала біля плити і вилила мій суп в унітаз, бо він був «порожній», а в тебе, бідного хлопчика, від такої їжі будуть проблеми зі шлунком.
Максим обернувся до матері. Марія Іванівна витримала його погляд з крижаним спокоєм.
— Я зробила те, що мала зробити мати, — промовила вона скрипучим, впевненим голосом. — Ті ганчірки — то ганьба. Ти б бачив, Максиме. Там же тканини немає, одні мотузки. Твоя дружина ходить у цьому по дому? Це свідчить про її моральне обличчя. У порядної жінки все має бути бавовняним і закритим. А суп твій — вода водою. Я тобі здоров’я берегла.
Максим потер перенісся. Ситуація була абсурдною. Мати сидить на відрі, дружина забарикадувалася, а причиною світової катастрофи стали речі та каструля супу.
— Ганно! — мовив він, притискаючись лобом до холодного металу. — Ти через дрібниці влаштувала цирк? Мама хотіла як краще! Ну вона людина іншого покоління, у неї інші погляди! Ти могла просто промовчати? Навіщо виганяти людину на вулицю? Відчини, поговоримо нормально!
— Ми говорили два місяці, Максиме, — відповіла Ганна. Тепер вона стояла впритул до дверей, він чув її дихання. — Два місяці я мовчала, коли вона переставляла мої креми у ванній, бо вони «заважають». Мовчала, коли вона перевішувала мої сукні у шафі за кольорами. Мовчала, коли вона заходила до нас у спальню о сьомій ранку, щоб відкрити штори, бо «сонечко вже встало». Але коли вона своїми руками вигребла мої особисті речі, моє терпіння урвалося. Я не житиму з людиною, яка знищує мій простір.
— Не смій так говорити про мою матір! — обурився Максим, ударивши по дверях. — Це моя квартира так само, як і твоя! Я за неї гроші платив!
— Гроші ми вкладали спільні, не бреши собі, — парирувала Ганна. — А зараз тут немає твого місця. Ти привів її сюди «на тиждень». Ти самоусунувся. Ти приходив, їв, лягав спати і вдавав, що не помічаєш, як вона мене зневажає. Тепер я тебе теж не помічаю.
Марія Іванівна важко піднялася з відра. Вона підійшла до сина, поклавши руку йому на плече.
— Не принижуйся перед нею, синку, — голосно, щоб було чути за дверима, сказала вона. — Бачиш, яка змія виросла? Я тобі казала ще на весіллі — очі в неї порожні. Ось воно і вилізло. Викинула матір чоловіка через синтетичні ганчірки. Це не жінка, Максиме. Це помилка.
Максим подивився на матір, потім на двері. Він звик, що Ганна завжди поступалася. А тепер вона посміла диктувати умови.
— Я рахую до трьох, — сказав Максим, відступаючи на крок. — Якщо замок не клацне, я винесу ці двері. І тоді ти пошкодуєш, що взагалі почала цю гру. Раз!
— Два, — підказала Марія Іванівна, схрестивши руки.
За дверима було тихо. Жодного звуку. Ганна не збиралася відчиняти. Вона чекала.
— Три! — видихнув Максим і з усієї сили навалився плечем на дверне полотно.
Він очікував, що двері піддадуться, але реальність виявилася іншою. Двері навіть не поворухнулися. Нові замки тримали оборону гарно.
— Ти через якісь речі влаштувала блокаду? Ганно, це просто одяг! Я тобі куплю нове, лише припини цей сором!
За дверима почувся сухий, неприємний сміх.
— Ти купиш? — голос дружини звучав чітко. — Давай порахуємо, Максиме. Ти вважаєш, що купив право своєї матері принижувати мене за свою зарплату? Хто платив за побутові потреби останні роки, поки ти збирав собі на нову іграшку? Я. Але справа навіть не в коштах. Ти зараз намагаєшся виміряти грошима мою гідність.
За дверима щось грюкнуло. Схоже, Ганна переставляла щось важке.
— Давай я озвучу свій рахунок, — продовжила вона. — Два місяці. Шістдесят один день. Твоя мама викинула мої вітаміни, заявивши, що це «хімія». Вона називала мене нікчемною господинею щодня. А ти? Що робив ти?
— Я працював! — вигукнув Максим.
— Ти ховався, — відрізала дружина. — Ти приходив, одягав навушники і занурювався у комп’ютер. Тобі було зручно. У тебе був повний сервіс: мама з котлетами і дружина для всього іншого. Ти перетворився на дитину, Максиме. Ти забув, що ти мій чоловік.
Марія Іванівна пирхнула:
— І правильно. Знала б своє місце — мовчала б. Дружина повинна шанувати родину чоловіка. А ти, Максиме, слухаєш цю нісенітницю? Вона там зараз твої речі псує!
Слова матері подіяли на Максима як виклик. Його авторитет розсипався на очах.
— Значить так, — він понизив голос. — Ти зараз дограєшся.
— Спробуй, — байдуже відгукнулася Ганна. — Тільки пам’ятай, що в мене є відеозапис із камери, яку я поставила в залі тиждень тому. Там чудово чути, як твоя «свята жінка» ображає мене і нищить мої речі. У суді це дуже допоможе.
Максим завмер. Камера? Яка ще камера? Він згадав, що на шафі щось блимало, але не надав тому значення.
— Ти стежила за нами? — прошипів він.
— Я захищалася, — відповіла Ганна. — Інвентаризація закінчена. Збитки перевищили норму. Списання неминуче.
— Яке списання? — не зрозумів Максим.
— Тебе. Я списую тебе зі свого життя. Ти — токсичний актив.
Максим відчув, як лють переходить у холодну рішучість. Якщо Ганна заговорила мовою ультиматумів, він відповість тим же.
— Значить, списання? — гучно вимовив він. — Добре. Мама нікуди не поїде. Ні сьогодні, ні завтра. Вона залишається тут назавжди. Їй потрібен догляд, і я її не покину. Та кімната, яку ми готували для майбутнього? Тепер це її спальня. Завтра я перевезу туди її меблі. А ти, якщо хочеш лишитися, будеш за нею доглядати. Або ти змиришся, або забирайся геть.
За дверима почувся дивний звук — скрегіт меблів по підлозі. Ганна щось пересувала. Методично і спокійно.
— Ти чуєш мене?! — крикнув Максим. — У тебе хвилина, щоб відчинити. Якщо ні — я завтра прийду з інструментами, зріжу ці двері, відключу світло і воду.
Марія Іванівна усміхнулася. Вона відчула, що син нарешті став на її бік.
— Облиш її, синку, — в’їдливо сказала вона. — Навіщо нам така? Знайдемо тобі нормальну жінку. Пам’ятаєш Оленку, доньку моєї подруги? Оце золото! Смирна, господарська, слова впоперек не скаже. Привеземо її сюди, буде у нас справжня родина. А цю виставимо, нехай йде куди хоче. Квартира на тобі, ти господар.
Вони стояли біля дверей і ділили майбутнє, топчучись на почуттях жінки, яка була в метрі від них. Максим вірив, що Ганна зараз ридає і ось-ось впаде в ноги, благаючи про прощення.
— Десять секунд! — крикнув він. — П’ять… Чотири…
Клацання замка пролунало різко. Але це був не звук капітуляції. Це був сухий брязкіт металу. Двері різко відчинилися, ледь не знізши Максима.
На порозі стояла Ганна — зібрана, у джинсах та кросівках. Її обличчя не мало страху, лише холодну огиду.
Поруч із нею стояла гора чорних пакетів для сміття та велика спортивна сумка Максима.
— Ну що, «господарі», — голос її був тихим. — Ви хотіли порядку? Я його навела. Позбулася всього зайвого мотлоху.
Перш ніж Максим встиг щось сказати, Ганна штовхнула ногою найближчий пакет. Він полетів до ніг чоловіка і розірвався. Звідти вивалилися його гаджети, диски та особисті речі, перемішані з побутовим сміттям.
— Ти що коїш?! — верескнув Максим. — Це ж коштує купу грошей!
— Моя свобода дорожча, — відрізала Ганна і штовхнула наступний пакет прямо в бік свекрухи. Марія Іванівна ледь встигла відскочити.
— Вона на людей кидається! Максиме, зроби щось!
— Не смій до мене підходити, — крижаним тоном промовила Ганна. и хотів, щоб мама залишилася? Забирай її. Ось твій паспорт — лови!
Вона кинула документ прямо в брудну калюжу, що утворилася від розірваного пакета. Потім виштовхнула останню сумку.
— Слухай уважно, «господарю». Я чула про Оленку. Чудовий варіант. Їдьте до неї прямо зараз. А тут більше немає місця ні для твоїх претензій, ні для твоєї мами.
Марія Іванівна, забувши про свою велич, кинулася до сина:
— Максиме! Синочку!
— Я вже все вирішила. Документи у мене. Будеш влаштовувати сцену — викличу охорону. У суді побачимося, — Ганна усміхнулася, і ця посмішка була остаточним вироком. — Прощавайте. Забирайте своє сміття і йдіть геть.
Вона зробила крок назад у чистий коридор і з силою зачинила двері. Гучний звук металу поставив крапку. Клацнули замки. Один раз, другий, третій.
У під’їзді панувала тиша, яку порушувало лише важке дихання Максима та схлипи його матері, яка почала збирати з підлоги брудні шкарпетки сина.
Вони залишилися самі, серед купи непотребу, принижені власною пихою. За дверима було тихо. Ганна не плакала. Вона нарешті була вдома. Одна.
Квартиру поділили, Ганна виплатила чоловіку його частку. Звісно, він намагався щось довести аби житло залишилось йому, однак, більша частина грошей була від матері Ганни – заробітчанки. Тож йому дістався мізер, який він одразу вклав у своє авто.
Кажуть, він таки зійшовся із тією Оленкою. Та й справді була і тиха і покірна, але лиш на людях. Вдома ж то була геть інша жінка яка одразу відсторонила свекруху від своєї сім’ї, навіть Максим тепер із мамою не спілкується.
І так, авто він продав, бо у квартири Оленки треба робити ремонт. Працює на двох роботах схуд і осунувся.
Надіюсь, хоч тепер щасливий))).
Головна картинка ілюстративна.
