— Я теж хвора! Я дала тобі життя! — кричала мама в слухавку, коли я пояснювала, що Софійка має температуру. Мій страх за дітей зіткнувся з маминим страхом самотності, і тепер я несу тягар її образи щодня
Моя історія не унікальна. Мабуть, тисячі жінок опинялися в подібній ситуації, коли серце розривається, і неможливо знайти правильного рішення. Але для мене це був справжній іспит, який змінив моє життя і стосунки з найріднішою людиною — моєю мамою, Надією Петрівною.
Я, Олена, завжди була донькою, яка прагнула догодити. Мама виховувала мене сама, і я бачила, як важко їй доводилося. Вона працювала на двох роботах — вчителькою молодших класів та вечорами прибиральницею в місцевому клубі, — відмовляла собі в усьому: від нових суконь до смачної їжі, щоб у мене було все необхідне. Її жертовність була моїм орієнтиром, і я відчувала вічний борг вдячності, наче невидимий ланцюг, який зв’язував нас міцніше за будь-які родинні узи.
Закінчивши престижний економічний університет у столиці, я вийшла заміж за свого коханого чоловіка, Максима, з яким познайомилася ще під час навчання. Ми одразу переїхали до іншого, більшого міста на заході країни, де йому запропонували гарну посаду фінансового аналітика у великій міжнародній компанії. Мама залишилася в нашому маленькому містечку, де не було великих перспектив, але де вона звикла до свого розміреного життя.
Ми приїжджали до неї кожні вихідні, витрачаючи по п’ять годин на дорогу, дзвонили щодня — іноді по два-три рази. Навіть на відстані я намагалася піклуватися про неї, щомісяця надсилаючи додаткові кошти, замовляючи їй продукти на доставку, щоб вона не тягала важкі сумки, та оплачуючи всі комунальні рахунки. Я навіть домовилася з сусідкою, пані Галиною, щоб та раз на тиждень заходила до мами просто поговорити і перевірити, чи все гаразд.
Через два роки у нас народилася наша перша донька, Софійка — яскраве сонечко з маминими очима, а ще через три — синочок Богданчик, справжній непосида. Моє життя перетворилося на прекрасний, хоча й виснажливий, кругообіг догляду за двома маленькими дітьми. Я була в декреті, і наш будинок завжди був сповнений дитячого галасу.
Софійка пішла до садочка, але, як це часто буває, почала регулярно приносити додому віруси. Останній місяць вона майже не ходила до групи. Богданчику було лише півтора року, він активно пізнавав світ, був на стадії прорізування зубів і, відповідно, потребував постійної уваги, особливо вночі. Він спав лише на руках. Максим, тим часом, багато працював, часто затримувався допізна, готуючись до захисту важливого річного проєкту, від якого напряму залежало його підвищення і, відповідно, наш фінансовий добробут.
Все почалося з тривожного дзвінка у вівторок, ближче до обіду.
— Олено, доню. Я в лікарні. У мене болі в правому боці. Лікар сказав, що не все так просто, і мені потрібне термінове втручання. Я не можу сама. Я тут одна. Мені страшно.
Мамин голос був слабким, тремтливим і наляканим. У неї завжди був страх перед лікарнями і будь-якими медичними втручаннями. Лікар наполягав на госпіталізації та подальшому відновленні, яке могло тривати до трьох тижнів.
У мене все обірвалося всередині.
— Мамо, не хвилюйся, — спробувала я її заспокоїти, насилу стримуючи тремтіння в голосі. — Я зараз же подзвоню Максиму, куплю квитки, і ми приїдемо.
Я поклала слухавку, і на мене одразу ж навалилася важка, як бетонна плита, реальність. Я спробувала викликати таксі, щоб поїхати на вокзал, але зрозуміла, що це неможливо. Хто залишиться з дітьми?
Софійка сиділа в ліжку. Вона була бліда. Знову підхопила вірус, у неї була температура 38.8. Я дала їй ліки. Богданчик, відчувши мою тривогу, почав плакати і вчепився мені в ногу.
Максим відповів на дзвінок лише через годину. Його голос був напруженим.
— У мене нарада, Олено. Що сталося?
Я швидко розповіла йому про маму.
— Я розумію, що це важливо. Але ти ж знаєш, що наступні два тижні я буквально живу на роботі. Я не можу взяти відпустку. Це зрив усього контракту. Це неможливо. Можливо, ти знайдеш няню на цей час?
Ми живемо в місті недавно, і знайти перевірену няню, яка погодилася б доглядати одразу за двома хворими дітьми цілодобово, за дві години, було нереально.
Я подзвонила мамі наступного дня, коли її вже поклали в стаціонар, але втручання було призначене на післязавтра.
— Мамусю, я розмовляла з Максимом. Він не може поїхати зараз. У нього… ти ж знаєш. Софійка знову захворіла, у неї тримається висока температура. Я не можу її залишити. Богданчик теж малий, його нікому доглянути. Я приїду до тебе одразу, як тільки діти одужають, це максимум через п’ять-сім днів, ти будеш вже після втручання, і тобі буде потрібна моя допомога. Обіцяю, я примчу одразу ж. А поки що я попросила тітку Люду, вона обіцяла провідувати тебе в лікарні, принести чисту білизну і приготувати бульйон. Я тобі на картку перекинула велику суму, щоб ти могла купити найкращі ліки та все необхідне.
Настала пауза. Довга, тягуча, як стара жуйка. Мені здавалося, я чую її дихання через сотні кілометрів.
— Значить, ось як.
Мамин голос став холодним, як лід. Вона не підвищувала тон, але в кожному слові відчувалася глибока, майже фізична, образа.
— Значить, ти обираєш своїх дітей. А мати… мати може й почекати, поки твоє сонечко одужає.
— Мамо, я не обираю. Я просто… я не можу залишити хвору дитину. Ти ж розумієш. Це ж маленькі діти!
— Я теж хвора! Я твоя мати! Я дала тобі життя! Коли ти була маленька, я ніколи не залишала тебе ні на хвилину! Пам’ятаєш, як ти зламала руку? Я тиждень спала поруч із тобою на стільці! А ти? Ти знаєш, що таке справжній страх, коли лежиш на цьому ліжку і не знаєш, чи прокинешся завтра? Як ти можеш це порівнювати?
Сльози текли по моєму обличчю, залишаючи солоні доріжки. Це було нечесно. Це було жорстоко. Я відчувала себе найгіршою донькою, наче зрадила її, порушила найсвятішу клятву.
— Мамо, я люблю тебе. Я зроблю все, що можу, але я не можу покинути дітей. Їм потрібен постійний догляд.
— Ти вже зробила свій вибір, Олено. Твоє «все, що можу» — це тітка Люда і гроші? Це так мало. Твоєї присутності тут немає. Запам’ятай це.
Вона кинула слухавку. Я сиділа, приголомшена, з телефоном у руці, і єдине, що я чула — це гучний плач Богданчика, який вимагав уваги.
Наступні десять днів були пеклом. Я щодня дзвонила їй, але вона не брала слухавку. Я писала довгі повідомлення, просила вибачення, розповідала про те, як одужує Софійка, як росте Богданчик. Я просила тітку Люду передати їй мої подарунки: улюблений шоколад, нову нічну сорочку і зворушливий лист.
Тітка Люда телефонувала мені і доповідала про стан мами.
— Надя вже ходить, все пройшло успішно, але вона дуже пригнічена і майже ні з ким не розмовляє. Їй роблять крапельниці, але її почуття… Олено, вона вважає, що ти її зрадила. Каже, ти маєш обрати: або вічна вдячність за все, що вона для тебе зробила, або твої діти. Вона вважає, що ти повинна була кинути все, найняти когось чи залишити Максиму і негайно приїхати до неї, бо твій обов’язок перед нею — головний.
Я розуміла маму. Її самотність, її страх перед хірургічним втручанням. Її потреба відчути, що вона не одна. Але як я могла покинути Софійку з високою температурою і Богданчика, який ще навіть не розмовляв і не міг пояснити, що йому болить, і поїхати на невизначений термін? Зрештою, їй не потрібен був щохвилинний догляд, а лише моральна підтримка, яку тимчасово могла забезпечити тітка Люда.
Нарешті, діти повністю одужали. Софійка знову бігала і сміялася. Максим домовився на роботі про три дні відпустки, щоб я могла поїхати до мами.
Коли я зайшла до маминої квартири, вона сиділа на кухні, обідала. Вона схудла, але виглядала здоровою. На її обличчі не було ні радості від мого приїзду, ні тепла, тільки вираз глибокої втоми.
— Привіт, мамо, — тихо сказала я.
— Привіт. Приїхала, — відповіла вона, не дивлячись на мене.
Я намагалася обійняти її, але вона відсторонилася, мотивуючи це тим, що болить бік.
— Не треба. Я втомилася. Приготуй собі щось.
Ми провели в місті чотири дні. Я готувала її улюблені страви — борщ і деруни, прибирала всю квартиру, водила її до лікаря на планове обстеження. Максим гуляв із дітьми у парку, щоб не заважати. Ми купили їй нові халати, постільну білизну, свіжий килим, апарат для вимірювання тиску і найкращі вітаміни. Але між нами стояла невидима, глуха стіна, яку я не знала, як пробити.
— Мамо, я розумію, що ти дуже ображаєшся, — сказала я їй увечері, коли ми сиділи на балконі. — Але я не могла. Діти — це мій прямий обов’язок. Я — їхня мати. Вони повністю залежні від мене.
— Твій обов’язок був переді мною, — прошепотіла вона, дивлячись у вікно на вечірнє місто. — Ти забула. Ти забула все, що я зробила. Твій обов’язок був вдячністю, Олено. Ти повинна була бути тут.
— Вдячність — це назавжди, мамо. І я не перестану про тебе піклуватися. Але зараз мій пріоритет — діти. Вони маленькі, вони потребують мене тут і зараз, коли хворіють. Ти вже доросла і сама все розумієш. Ти не була на смертному одрі, слава Богу, а була просто після планового втручання.
Вона лише зітхнула, закрила очі і більше не сказала ні слова. Ця розмова не принесла полегшення, а лише поглибила прірву між нами. Я поїхала додому з важким каменем на серці.
Минуло півтора року. Ми продовжуємо дзвонити, приїжджати, допомагати фінансово і фізично. Але наші стосунки не стали колишніми. У її голосі завжди чується холодок, а в очах — докір. Вона стала часто порівнювати мене з іншими доньками, які нібито «більше люблять» своїх матерів і кидають усе, щоб бути поруч.
Я досі не знаю, чи вчинила я правильно. Чи справді моя «вічна вдячність» повинна була бути важливішою за безпеку і здоров’я моїх власних маленьких дітей? Чи має право батько чи мати вимагати такої жертовності, знаючи, що їхня дитина має свої невідкладні обов’язки перед наступним поколінням, і що саме так замислений цикл життя?
Для мене відповідь очевидна, але біль від маминої образи не зникає. Мені здається, що ми втратили найцінніше — безумовну любов, що не вимагає жертв, і довіру. І я не знаю, чи зможемо ми це повернути.
Як ви вважаєте? Чи мала я покинути хвору дитину і маленького сина, щоб поїхати доглядати дорослу матір, яка могла про себе подбати за допомогою тітки Люби та грошей? Де та межа між обов’язком перед батьками і обов’язком перед дітьми? Чи може материнська вдячність вимагати такої віддачі?
Якщо ви вважаєте, що я вчинила правильно, поставте вподобайку під цим дописом і напишіть коментар зі своєю думкою. Це дуже важливо, щоб ми разом могли обговорити цю складну життєву ситуацію і знайти розуміння!
