Я так хочу, щоб моя люба матуся нарешті зажила спокійно! Але цей спокій постійно руйнується через мою бабусю Олену, з якою мама мешкає в невеликому обласному центрі. Знаєте, у бабусі взагалі-то п’ять дорослих дітей, але чомусь саме моя мама взяла на себе тягар постійного догляду та емоційного маневрування.
– Ти приїдеш на Великдень, Оксано? – голос мами у слухавці звучав втомлено, навіть якось безнадійно.
– Галю, ну ти ж знаєш, як це буває. Приїду на пів години, привітаю маму, покладу подарунок і одразу назад, – відповіла тітка Оксана, мамина сестра, своїм звичним, трохи натягнутим тоном. Вона завжди намагалася звучати максимально нейтрально, ніби говорила про погоду, а не про сімейну зустріч.
– А може, цього разу ти залишишся хоча б на обід? – мама не здавалася. – Ти ж знаєш, як мама засмучується, коли нікого немає. А я сама сидіти тут не хочу.
– Я ж не єдина її дочка, Галю! Є ще Віра, є наші брати – Петро та Микола. Нехай вони довше побудуть. А ти… ти вже, мабуть, звикла, – тітка Оксана видихнула так голосно, що було чути навіть мені, Світлані, яка сиділа поруч зі своєю мамою на кухні.
– Звикла? – мама засміялася, і цей сміх прозвучав, як надтріснуте скло. – Я вже більше десяти років тут, Оксано. І щоразу на свята це повторюється. Мама скаже щось образливе, я відповім, і наступні три місяці у нас – «тихий режим». Вона не розмовляє, майже не їсть, і дивиться на мене так, ніби… І мені потім доводиться вибачатися, хоча винна не лише я!
– Ну ось. Ти сама все сказала, – голос Оксани став жорсткішим. – Навіщо ти їй відповідаєш? Я, Віра, Петро і Микола – ми всі знаємо, яка мама. Ми просто мовчимо. Ми вже дорослі, нам по шістдесят років, Галю. Невже тобі так важко просто проковтнути, кивнути і тихенько вийти з кімнати? Невже тобі легше потім дивитися на її змарніле обличчя?
– Тобто це моя провина, що мама влаштовує цирк? – мама ледь не кричала.
– Нічия провина, Галю. Просто треба бути мудрішою. Ми домовилися, що це ти поруч, і тобі простіше доглянути, щоб все було спокійно. Просто терпи всі ці роки. Тільки не загострюй ситуацію, бо наступний раз я не втручатимусь. А тепер я мушу йти. Мене Іван чекає.
Мама повільно поклала слухавку, і на її обличчі застигла та сама, знайома мені з дитинства, маска емоційного виснаження. Я, Світлана, її єдина дочка, відчула знайоме відчуття безпорадності. Це була наша сімейна драма, яка повторюється роками.
Я сама вже давно створила власну родину. Чоловік Іван, наш маленький син Олесь. Ми живемо окремо, у Столиці, і я єдина дитина у мами Галини.
Усе своє дитинство я провела разом із нею та бабусею Оленою. Цей будинок, ці стіни – вони всотали в себе нескінченну кількість суперечок, незадоволення та знецінення. Бабуся, сильна жінка, яка багато років працювала на державній службі, завжди знала, як одним поглядом чи фразою образити своїх дітей, яким уже давно за п’ятдесят.
Особливо важкими для мене завжди були саме ці «періоди зборів» – свята, ювілеї, дні народження, коли вся велика родина Олени – п’ятеро дітей із чоловіками, дружинами та онуками – з’їжджалася до Верхівки. Це були дні не радості, а тихої, виснажливої моральної боротьби. Дні, коли ти живеш немов на якійсь тонкій кризі, бо знаєш, що будь-якої миті лід може тріснути.
Я вже кілька років свідомо намагаюся не їхати на ці збори, шукаю виправдання для себе, Івана та Олеся. Я хочу відгородити мою маленьку родину від цієї важкої атмосфери. Я знаю напам’ять, як пройдуть ці дні. Олена буде у центрі уваги, але не як любляча матір, а як прискіпливий суддя. Вона обов’язково знайде, до чого причепитися: Віра не ту сукню одягла, Петро не той подарунок купив, а Микола взагалі не те сказав.
За останні роки всі її діти, окрім Галини, здалися. Вони мовчки виконують усі побажання Олени, аби не було чергового феєрверку. Вони приїжджають, виконують свій «синівський/доччиний обов’язок», кивають на її претензії і якнайшвидше їдуть. Усі вони, до речі, добре влаштовані, живуть у достатку, мають власний бізнес чи високі посади. Сама Олена також отримує дуже гідну пенсію. Фінансово ніхто з них не потребує. Проблема не в грошах, а у владі.
Тільки Галина, моя мама, досі намагається боротися за справедливість, за право мати власну думку. І це завжди призводить до одного й того ж. Бабуся ображається. Ображається мовчки, не влаштовуючи істерик, а використовуючи свій фірмовий метод – тишу. Вона мовчить два, три, а часом і чотири місяці, «не їсть нормально», що одразу викликає занепокоєння у всіх інших дітей. І тоді починається тиск на мою маму.
Останні два роки мої тітки Віра й Оксана, а також дядьки Петро й Микола, почали дзвонити мені, Світлані, прямо. Вони не додзвонювалися до Галини, бо вона часто “знімала телефон з гачка” після чергового конфлікту, і тоді вони дзвонили мені, своїй небозі.
– Світлано, ти ж мудра дівчинка. Скажи мамі, щоб вона була терплячою, – казала мені тітка Віра по телефону, її голос був сповнений холодної прагматики. – Ми не можемо дозволити, щоб мама так нервувала.
– А чому це має робити лише моя мама? – намагалася я протистояти. – Чому б вам не приїхати і не пояснити бабусі, що її поведінка теж ображає?
– Вона – наша мати, Світлано. Ми маємо її поважати. А Галя… вона просто занадто гостра на язик. Нехай просто тихенько йде з кімнати, якщо її бере роздратування. Але, звісно, не далеко – раптом мамі стане погано. Вона ж уже старенька. Тобі треба розуміти, що на тобі тепер теж відповідальність.
І ось тут починається найгірше. Вони починають навішувати на мене відчуття провини. Вони кажуть, що все залежить від мене. Що я маю, як єдина онука, регулярно відправляти мамі гроші, допомагати їм обом, і таким чином «розвантажити» маму.
– Твоя мама занадто багато працює, Світлано. Ти повинна їй допомогти. Ти мусиш це зробити.
Але реальність інша. Я не кажу, що ми живемо в бідності, але моє фінансове становище аж ніяк не дозволяє мені регулярно спонсорувати двох дорослих, забезпечених жінок. У мене маленький син Олесь, Іван зараз має не найкращі часи з роботою, і ми самі тільки-но стали на ноги у Столиці. Я в мами грошей ніколи не брала, але поки що допомагати їй не вдається.
До того ж, це просто абсурдно. Мама має гарну зарплату, вона любить свою роботу, до пенсії їй залишилося п’ять років. Бабуся Олена отримує дуже гідну пенсію. Фінансова допомога – це лише привід, щоб мати важіль тиску і перекласти відповідальність з себе.
Я нескінченно пропоную мамі переїхати до нас у Столицю.
– Мамо, приїжджай. У нас є окрема кімната. Ти будеш з нами, допоможеш з Олесем, і нарешті відпочинеш, – благаю я її щомісяця.
– Світлано, донечко, ну я ж пообіцяла, що допрацюю ці п’ять років до пенсії, – вона завжди каже це з таким виразом обличчя, ніби дала клятву. – А потім, потім я обов’язково приїду. Відпочину.
– Але що робити ці п’ять років? Як бути у спокої? Ти ж знаєш, що тебе тут ніхто не засуджуватиме за те, що ти сказала правду.
– Я боюся. Боюся залишити маму саму. А ще… боюся самотності. Хоч мама і складна, але вона – це мій дім, моє звичне життя,
Мама не може цього пояснити, але я бачу, що вона просто боїться вийти із цього замкнутого кола. Вона боїться змін більше, ніж постійної напруги.
Я пропонувала навіть орендувати їй окрему квартиру, щоб вона просто жила сама, поки працює, але бабуся Олена була б поруч.
– Це не варіант, Світлано. Хто ж тоді доглядатиме за нею? А як вона сама? Вона ж не зможе.
І це знову повертає мене до початкової точки. Я дуже втомилася від цих вічних чвар, від цих днів, коли я, живучи за сотні кілометрів, відчуваю себе, як натягнута струна. Я розумію, що можу просто обірвати всі ці вимотуючі стосунки. Не спілкуватися з тітками й дядьками, не брати слухавку, коли вони дзвонять із черговими настановами.
Але Галину, свою маму, я дуже люблю, і мені її щиро шкода. Шкода, що вона, така розумна і добра жінка, має таке важке емоційне життя поруч із матір’ю. Мені хочеться, щоб у неї було світле, спокійне життя. Але як їй допомогти, якщо вона сама не хоче робити вирішальний крок? Якими словами переконати її, що п’ять років – це не вічність, але й не час, який варто витратити на постійний тиск?
Одного вечора, після чергового дзвінка від дядька Миколи, який звинуватив маму в тому, що “вона заважає матері спокійно доживати”, я, не витримавши, купила квиток і приїхала до мами. Мені треба було подивитися на це своїми очима.
Коли я зайшла в ту стару квартиру, мене зустріла бабуся, яка сиділа у кріслі і вдавала, що читає газету. Вона підняла на мене очі, і в них була крижана байдужість, яка тривала вже два тижні після останнього “тихого конфлікту”.
– О, Світлано. А я думала, що ти вже про нас зовсім забула, – сказала вона без жодної теплоти. Це була її звична манера “виховання” через провину.
Мама тим часом готувала щось на кухні, намагаючись робити це максимально тихо. Я підійшла до неї, обійняла, відчула, яка вона напружена.
– Мамо, я приїхала, щоб забрати тебе. Хоча б на тиждень. Поїдемо до нас, до Івана й Олеся. Тобі треба видихнути.
– Я не можу залишити її, Світлано. Ти ж бачиш. Вона ж не їсть.
– Це маніпуляція, мамо. Це її спосіб покарати тебе. Ти ж це знаєш! Чому ти дозволяєш, щоб ці п’ятеро дорослих людей перекладали весь тягар на тебе, а потім ще й звинувачували?
Мама лише знизала плечима.
– Вони всі… вони такі з дитинства. Вони звикли, що мама їх карає, і вони просто вирішили мовчати і платити. А я не можу. Я не можу прикидатися. А тепер я тут. Я відповідаю за те, щоб вона була в порядку.
Я провела в тій квартирі дві доби. Дві доби тиші, напруги та відчуття вічної провини. Бабуся говорила зі мною, але не з Галиною. Вона постійно “забувала” просити Галину про допомогу, звертаючись до мене чи до сусідки, аби тільки не порушувати свій обіт мовчання з дочкою. Але тільки-но Галина виходила з кімнати, бабуся Олена раптом “згадувала”, що їй терміново щось потрібно, і кликала її.
Я бачила, як мама з кожним днем згасає. Її обличчя стало тонким, під очима залягли тіні. Її улюблена робота, про яку вона стільки розповідала, вже не приносила їй радості. Вона жила в очікуванні кінця тиші, кінця конфлікту, а потім – нового кола.
Перед моїм від’їздом я знову спробувала поговорити.
– Мамо, я не можу врятувати тебе, якщо ти не захочеш врятуватися сама. Нам треба скласти конкретний план. Наприклад, ти виходиш на пенсію не через п’ять, а через три роки. Ми допоможемо тобі домовитись. І ти переїжджаєш. Ми разом знайдемо вихід.
– Три роки… Це дуже швидко, Світлано. Я подумаю. Але обіцяти не можу. Мені страшно.
Я повернулася до Столиці, до Івана та Олеся, з відчуттям, що я програла битву. Але я більше не беру слухавку, коли дзвонять тітки й дядьки. Я сказала їм, що їхні поради щодо “фінансової допомоги” та “терпіння” мені не потрібні. Я сказала, що тепер їхні спроби тиску будуть ігноруватися. Це, можливо, не ідеальне рішення, але це єдиний спосіб захистити свій емоційний простір.
Я продовжую дзвонити мамі щодня. Ми плануємо її пенсію, ми обговорюємо квартири у Столиці, ми дивимося фотографії Олеся. Я намагаюся наповнити її життя майбутнім, показати, що п’ять років пролетять швидко, і там, на горизонті, її чекає спокій.
Але поки що, вона залишається з мамою, у цій квартирі, де тиша гучніша за будь-який крик.
Як мені підтримати її сили і рішучість протягом цих п’яти років, поки вона не зважиться на переїзд? Як змусити себе не відчувати провини за те, що я живу спокійним життям, коли моя матуся так живе?
