Я сиділа за столом, спостерігаючи, як невістка сидить, надувшись, мов хмара перед дощем, а син бурчить, наче старий дідусь на ярмарку. Треба було щось робити, щоб врятувати їхній шлюб.
Запала тиша. Костянтин важко зітхнув, Маруся відвела погляд. Я зрозуміла, що вони вже не можуть нормально розмовляти одне з одним. Але я знала, що десь глибоко в їхніх серцях ще живе те кохання, яке колись змушувало їх сміятися до сліз. Мені треба було придумати спосіб нагадати їм, чому вони обрали одне одного.
Коли мій син Костянтин одружився з Марусею, я відчула, ніби моя мрія здійснилася. Я дивилася на них у церкві — молоді, щасливі, з очима, що сяяли від любові, — і думала: «Це ж справжня казка». Тоді я й уявити не могла, що через п’ять років їхній шлюб опиниться на межі розпаду, а я буду шукати способи його врятувати.
Марусю я прийняла, як рідну доньку, з першого дня. Вона була щира, з добрим серцем, завжди готова допомогти. Але з часом між ними щось пішло не так. Костянтин почав скаржитися, що дружина його не розуміє, що вона тільки вимагає й дорікає. Маруся ж ображалася на нього за кожне слово, ніби він навмисне її дратував.
— Мамо, вона вже не дивиться на мене так, як раніше, — якось зізнався мені Костянтин, і я відчула, як моє серце стиснулося від болю.
— А що ти зробив, щоб вона захотіла подивитися ще раз? — запитала я різко, бо знала, що в таких справах винні завжди двоє.
Я не могла стояти осторонь і дивитися, як їхнє кохання тріщить по швах через дрібниці. Вони перестали розмовляти, замикалися кожен у своєму світі. Маруся сиділа, надувшись, а Костянтин бурчав, наче старий дід. Я вирішила, що не дозволю їхнім стосункам потонути в мовчанні й образах.
Все почалося з вечері. Я запросила їх до себе в неділю, сподіваючись, що за столом, у спокійній атмосфері, ми зможемо щось владнати. Я приготувала борщ із пампушками — улюблену страву Костянтина, — і легкий салат із буряка для Марусі, бо знала, що вона останнім часом намагається стежити за харчуванням.
Вони прийшли вчасно, але напруга між ними відчувалася одразу. Маруся ледь усміхнулася, повісила пальто й сіла у вітальні, не запропонувавши, як зазвичай, допомогти на кухні. Костянтин щось бурмотів собі під ніс:
— Бачиш, я ж казав, що мама буде рада…
— А що, я мала вдома залишитися? — огризнулася Маруся, відводячи погляд.
Я вдала, що не чую, хоча всередині все кипіло. Сиділа між ними, ніби моя присутність могла склеїти тріщини в їхніх стосунках.
— Діти, їжте, борщ сьогодні вдався на славу, — спробувала я розрядити атмосферу.
Костянтин жадібно накинувся на пампушки, а Маруся ледь торкалася салату, наче її змушували. Нарешті син не витримав:
— Тобі що, так важко хоч раз нормально поїсти? Мама старалася, а ти…
— Вибачте, Галино Петрівно, але я не голодна, — холодно відповіла Маруся.
Я відчула, як всередині все стислося. Ще трохи — і вони б почали кидатися ложками.
— Дітки, давайте не псувати вечерю, — твердо сказала я. — Кожен їсть, що хоче. Головне, що ви разом.
Запала тиша. Костянтин зітхнув, Маруся опустила очі. Тоді я зрозуміла, що вони вже не можуть нормально спілкуватися. Але я знала, що вони колись безкінечно сміялися разом. Треба було придумати щось, щоб нагадати їм про їхнє кохання.
Через кілька днів я зателефонувала Костянтину.
— Синку, приходь завтра до мене, треба поговорити. Сам, без Марусі.
— Мамо, у мене роботи по горло…
— Робота почекає. Це важливо, — перебила я, не даючи йому виправдань.
Він прийшов наступного дня, втомлений, з темними колами під очима. Сів за стіл і одразу почав скаржитися.
— Вона завжди незадоволена. Я приходжу додому втомлений, а вона мовчить, наче я чужий. А якщо й говорить, то тільки щоб дорікнути, що я тарілку не помив.
— А ти? — я подивилася йому в очі. — Ти коли востаннє казав їй щось приємне?
— Мамо, звідки в мене сили на компліменти, якщо вона поводиться так, ніби я їй заважаю?
Я зітхнула. «Чоловіки, — подумала я, — думають, що кохання саме себе підтримає».
— Костю, ти її чоловік, а не сусід. Якщо ти не боротимешся за неї, то хто?
Він опустив голову, ніби мої слова змусили його замислитися.
Через кілька днів я запросила Марусю на каву, без Костянтина. Ми сиділи на кухні, я поставила перед нею тарілку з сирниками — вона їх завжди любила.
— Марусю, скажи чесно, що відбувається? — запитала я.
Вона поклала виделку, і я побачила, як її очі наповнилися сльозами.
— Галино Петрівно, він мене не помічає. Приходить додому, втикається в телефон і навіть не запитає, як мій день. Мені здається… що я йому більше не потрібна.
Я слухала її й розуміла: вони обоє переживають, просто по-різному. Вони все ще люблять одне одного, але не знають, як це показати.
Після цих розмов я була впевнена: їхнє кохання ще живе, просто завалене купою образ і непорозумінь. Я придумала план. Він здавався трохи ризикованим, але я не бачила іншого виходу.
Я зателефонувала їм обом і сказала:
— У суботу о сьомій вечора чекаю вас у себе. Буде сюрприз.
Я не розкрила деталей. Цілий день готувала вечерю: запекла курку з картоплею, поставила свічки, дістала пляшку вина, яку берегла для особливої нагоди. Коли вони прийшли, то здивовано переглянулися.
— Мамо, що це за вистава? — запитав Костянтин.
— Не вистава, а вечеря. Для вас двох. А я йду до сусідки Ліди, вона кликала на чай. Сідайте, бо я вас замкну! — пожартувала я.
Маруся підняла брови, але я помітила, як у її очах промайнула іскорка цікавості. Костянтин щось пробурмотів, але сів за стіл. Я залишила їх і пішла, серце калатало від хвилювання.
Коли я повернулася через дві години, свічки ще горіли. Маруся тримала келих, а Костянтин щось їй розповідав, усміхаючись. Вони не одразу мене помітили. Я почула, як Маруся сміється:
— Пам’ятаєш, як ти на весіллі в Трускавці загубив краватку і бігав по готелю, благаючи офіціантів допомогти?
— А ти ще сміялася, що я виглядатиму, як гість! — відповів Костянтин, і вони обидва розсміялися.
Я зрозуміла, що мені вдалося хоч трохи повернути їх до тих часів, коли вони були щасливі разом. Але я знала, що одна вечеря — це лише початок. Їм потрібен був час і можливості, щоб знову відчути себе потрібними одне одному.
Через кілька днів Маруся сама мені зателефонувала.
— Галино Петрівно, дякую за ту вечерю. Ми давно так не сміялися.
— Рада, люба, — відповіла я. — Але це тільки перший крок.
У її голосі я почула надію, якої раніше не було. Але того ж вечора зателефонував Костянтин.
— Мамо, я вже не знаю, що робити. На роботі завал, а Маруся знову ображається. Каже, що я її не ціную.
— А ти цінуєш? — запитала я прямо.
— Ну… мабуть, не завжди, — визнав він.
Я зрозуміла, що потрібен ще один крок. Треба було змусити їх працювати разом, як команду. Я придумала новий план. Сказала, що мені терміново потрібна їхня допомога з ремонтом на дачі. Звісно, дача була в порядку, але привід був потрібен.
Вони приїхали в суботу. Маруся в зручному одязі, Костянтин із сумкою інструментів.
— Мамо, що саме треба робити? — підозріло запитав він.
— Та все підправити треба! Костю, ти берися за паркан, а Марусю, допоможи мені розібрати старі речі в сараї, — я махнула рукою, ніби це найважливіша справа в світі.
Спочатку вони працювали окремо. Але скоро їм довелося об’єднатися: паркан треба було тримати вдвох, дошки передавати, а старі ящики виносити разом. Я чула, як Маруся сміялася, коли Костянтин мало не впустив дошку собі на ногу.
— Обережно, бо ще дірку в паркані зробиш! — жартувала вона.
— Та ти краще тримай, а не командуй! — відповів він, але цього разу з усмішкою.
Я дивилася на них і бачила, якими вони були раніше: дражнили одне одного, але з теплом, без злості. До кінця дня дача виглядала, як із журналу, а вони сиділи на ганку, втомлені, але задоволені. Костянтин обійняв Марусю, і вона не відсторонилася.
Я думала, що після цього все піде гладко. Але життя любить підкидати сюрпризи. Через тиждень Костянтин прийшов до мене засмучений.
— Мамо, вона образилася, бо я пішов із друзями на футбол. Каже, що я обираю їх, а не її.
— А ти чому не покликав її з собою? — спитала я.
Він змовчав, ніби зрозумів, що припустився помилки.
Того ж тижня зателефонувала Маруся.
— Галино Петрівно, він мене не чує. Я кажу, що мені самотньо, а він тільки знизує плечима.
— Марусю, а ти казала йому, що в ньому любиш? — запитала я.
Вона замовкла, наче моє питання застало її зненацька.
Я вирішила, що час для серйозної розмови. Я запросила їх на ще одну вечерю, але цього разу з умовою. Посадила їх навпроти одне одного і сказала:
— Десерт буде, тільки якщо кожен із вас скаже іншому щось хороше.
Вони подивилися на мене, як на дивачку. Але Костянтин зітхнув і почав:
— Мені подобається, як ти співаєш, коли готуєш. Навіть якщо думаєш, що я не чую.
Маруся почервоніла, а потім тихо сказала:
— А мені подобається, як ти завжди приносиш мені квіти, навіть коли я серджуся.
Я сиділа поруч і відчувала, як моє серце гріється. Їхнє кохання було там, просто заховане за щоденними образами.
Я знала, що одна вечеря чи день на дачі не виправлять усе. Але я бачила, як вони почали старатися. Маруся стала частіше усміхатися, а Костянтин — питати, як минув її день. Вони досі сперечалися, але тепер між ними з’являвся сміх — той самий, що був колись.
Минулого тижня вони зателефонували разом.
— Мамо, ми їдемо на тиждень у Карпати, — сказав Костянтин. — Тільки вдвох.
— Тільки вдвох, — додала Маруся, і я почула в її голосі радість.
Я поклала слухавку і всміхнулася. Шлюб — це не казка, де все ідеально. Це праця, повна помилок і непорозумінь. Але якщо двоє хочуть бути разом, іноді потрібна лише людина, яка нагадає, чому вони обрали одне одного.
Я рада, що стала цією людиною. Але я знаю, що їхня історія ще не закінчена. І я запитую вас, читачі: як ви думаєте, що ще можна зробити, щоб їхнє кохання стало міцнішим?
