– Антон, а говорят, что вы в Ирпене были. А скажите, вот правду говорят о том, что там делали pусские?
– Був. Що саме вас цікавить? Яку саме правду?
– Ну, что людей там. В Ирпене и Буче. Просто понимаете, говорят, что не все понятно. Что могла быть инсценировка. Даже американские специалисты так говорят.
Я дивився на неї – пані поважного віку, з вищою освітою, я добре її знав і вона мене – і розумів, що такий момент в моєму житті мав настати.
Коли очевидне потрібно буде доводити.
Коли маячню доведеться не просто розвінчувати, а тримати себе в руках, казати собі «спокійно», стискати до болю щелепи і видихати повітря через ніс.
Я довго говорив.
Все те, що я не хочу писати.
Я розповідав. Змальовував.
Рівним голосом.
Недовго, наскільки вистачило сил, але, як мені здавалося, влучно.
Вона кліпала очима, відкривала рота і дихала через нього.
-… а потім на їхню вулицю заїхав pосійський тaнк, повернув башту і вистpілив прямо в будинок. Її поховали там же, у дворі. Бачив її мoгилу.
– Ну… ужас. Но все же, не могли как-то тaнк спровоцировать? Ну, как так, что он просто выстpелил в дом? Зачем?
– Спровоцировать…
Це мало статися і це не остання моя така розмова зі співгромадянами.
Але це не найдикіший випадок.
Ми з Андрієм Півнем підібрали їх на одній з вулиць Ірпеня – чоловік, жінка і мала дитина.
Вони йшли пішки до Романівки з-під обстpілів і радо погодились підсісти в наше авто.
Дорогою розговорилися:
– Куди далі? В Києві родичі є?
– Ні, немає. Поїдемо, мабуть, в Прилуки. – сказав чоловік.
– … В смислі, в Прилуки??? З Ірпеня та в Прилуки??? Ви в курсі, що там зараз? – синхронно отетеріли ми.-Може таки на Захід? Волонтери приймуть, розселять, там безпечно.
– Так а шо? Там, де окупація, вже все спокійно, людям он в Мелітополі вже світло дали. Спокійно живуть. Все буде нормально.
Я стис кермо і здалося, що почув, як зарипів пластик. Ми висадили цю родину на Романіці і єдине, кого мені було шкода – це дитину. Коли закрилися дверцята, я зіpвався з місця з вереском шин, втискаючи всю лють в акселератор.
Андрій змовчав.
Наша найбільша і найважча війна ще попереду.
Війна за розуми.
Війна за чесні суди.
За якісні медіа.
За справжні посадки навесні і покарання тих, хто весь час займався підривом інформаційної та військово-технічної безпеки держави.
Я лише можу уявити, як важко нашим бійцям стикатися з отаким в тилу.
Я лише можу уявити, що їх змушує тримати себе в руках.
Політика держави має бути безповоротна і немилосердна: викорінення російських та проросійських медіа, що засмічують громадянам мізки.
Вони не мають зі свободою слова нічого спільного.
В цьому плані війна в певному сенсі безсила відкрити очі тим, хто її не бачить наживо, а спостерігає крізь призму соловйових, скабєєвих і шаріїв.
Та все буде Україна.
За 30 років подолано величезний ментальний шлях.
І добре, що «спровоцировані» pосійські тaнки горять, як сірники.
Слава Збройним Силам України.
Антон Сененко.
Фото: ілюстративне.
05/14/2022
