Я стояла посеред вітальні, де на полицях були фото сусідських псів, але не було жодного знімка нашої дитини. — Ми просто не любимо захаращувати простір зайвим — холодно пояснила свекруха, натякаючи на присутність моєї доньки в їхньому домі

Я стояла посеред вітальні, де на полицях були фото сусідських псів, але не було жодного знімка нашої дитини. — Ми просто не любимо захаращувати простір зайвим — холодно пояснила свекруха, натякаючи на присутність моєї доньки в їхньому домі.

Коли я виходила заміж за Тараса, я мріяла про велику і дружню родину. Мені здавалося, що наші діти будуть купатися в любові не лише з нашого боку, а й з боку бабусь та дідусів. Мої батьки живуть далеко, в іншому регіоні, тому основну надію я покладала на батьків чоловіка. Вони мешкають у сусідньому районі, їхати до них не більше сорока хвилин. Проте реальність виявилася набагато холоднішою за мої очікування.

Ми з Тарасом разом уже вісім років. Нашій доньці Марійці нещодавно виповнилося три. І за весь цей час мої свекруха та свекор бачили її заледве кілька разів. Кожного разу це супроводжувалося таким офіціозом, ніби ми прийшли на прийом до високих посадовців, а не в гості до рідних людей. Останній рік вони взагалі не з’являлися на нашому порозі, посилаючись на постійну зайнятість, ремонт на дачі або просто поганий настрій.

Минулої неділі ми вирішили змінити ситуацію. Тарас наполіг, що потрібно підтримувати зв’язок, адже родина — це найважливіше. Ми зібрали Марійку, купили торт і поїхали без попередження, сподіваючись на теплий сюрприз. Але сюрприз чекав на нас.

Двері відчинила свекруха. Вона дивилася на нас так, ніби ми — кур’єри, які помилилися адресою.

— Ой, а ви чого це раптом? — запитала вона, навіть не запрошуючи всередину.

— Мамо, ми вирішили провідати вас. Давно не бачилися, Марійка скучила, — усміхнувся Тарас, намагаючись згладити незручність.

— Ну проходьте, раз уже приїхали. Тільки ми з батьком збиралися відпочивати.

Ми пройшли до вітальні. Марійка, яка за своєю природою дуже відкрита дитина, одразу побігла до крісла, де сидів дідусь. Вона простягнула йому свою улюблену іграшку — маленького ведмедика.

— Діду, дивись! — вигукнула вона.

Свекор відірвався від газети, поправив окуляри і холодно подивився на дитину.

— О, привіт, Софійко. Ти вже так підросла.

У кімнаті запала тиша. Я відчула, як у мене всередині все стиснулося.

— Тату, це Марійка, — тихо сказав Тарас.

— А, так, звісно. Переплутав. У моєї знайомої онука Софія, от і вилетіло з голови.

Проте це було лише початком. Протягом наступної години вони жодного разу не назвали дитину правильним ім’ям. Вона була то Оленкою, то Настею, то знову Софійкою. Складалося враження, що вони справді забули, як звати власну єдину онуку. Коли я спробувала втрутитися і ще раз нагадати ім’я доньки, свекруха лише відмахнулася.

— Анно, не будь такою дріб’язковою. Головне, що ми розуміємо, про кого йдеться. Діти в такому віці всі однакові.

Мене це зачепило до глибини душі. Як можна сказати, що всі діти однакові? Для нас Марійка — це цілий всесвіт, зі своїм характером, усмішкою та вподобаннями. А для них вона — просто якийсь абстрактний об’єкт, який заважає їхньому спокою.

Поки Тарас розмовляв з батьком про ремонт машини, я пішла на кухню, щоб допомогти свекрусі з чаєм. Там я побачила на поличці багато фотографій. Це були фото їхніх друзів, якихось далеких родичів, котів, але жодного знімка Марійки. Жодного.

— Чому у вас немає фото нашої доньки? — запитала я прямо.

— Ну, знаєш, ми не любимо захаращувати простір. Зараз усе в телефонах. Навіщо папір псувати?

— Але ж тут стоять фотографії сусідського собаки.

— То інше. Пес такий кумедний, завжди нас радує, коли ми виходимо на подвір’я.

Я відчула, що мені бракує повітря. Моя дитина для них важить менше, ніж сусідський собака. Я повернулася до вітальні і побачила, як Марійка намагається залучити дідуся до гри. Вона показувала йому свої малюнки, які ми спеціально взяли з собою.

— Дивись, це ти, це бабуся, а це я! — пояснювала вона маленьким пальчиком.

Свекор лише кивав, навіть не дивлячись на папір.

— Гарно, Настю, гарно. Йди пограйся в кутку, бо ти мені заважаєш бачити телевізор.

Тарас помітив мою реакцію. Він бачив, як у мене тремтять руки. Він намагався якось виправити ситуацію, ставив питання про їхнє життя, але розмова не клеїлася. Батьки поводилися так, ніби ми — випадкові перехожі, які зайшли попросити води.

— Мамо, тату, ви взагалі знаєте, чим Марійка захоплюється? Вона вже знає майже всі літери, дуже любить танцювати, — спробував почати розмову чоловік.

— Ой, Тарасе, у дітей зараз стільки тих занять. Сьогодні літери, завтра танці. Головне, щоб була здорова і не галасувала. Від дитячого галасу голова починає боліти.

Через сорок хвилин такого перебування я зрозуміла, що більше не витримаю. Ми почали збиратися.

— Вже йдете? — байдуже запитала свекруха. — Ну, бувайте. Передавайте вітання твоїм батькам, Анно.

Ми вийшли на вулицю. Марійка була трохи розгублена. Вона не розуміла, чому бабуся і дідусь не обійняли її на прощання, чому не пригостили цукеркою, чому дивилися так дивно.

— Мамо, а чому дідусь називав мене іншим іменем? Я ж Марійка.

Я не знала, що відповісти трирічній дитині. Як пояснити, що люди, які мали б її любити найбільше, просто не вважають за потрібне запам’ятати її ім’я?

У машині ми з Тарасом довго мовчали. Потім він тихо промовив.

— Вибач за них. Я не думав, що все настільки погано.

— Справа не в іменах, Тарасе. Справа в тому, що їм байдуже. Вони живуть у своєму світі, де немає місця для онуки. Ми намагаємося нав’язати їм любов, якої не існує.

Найгірше те, що мої батьки, які живуть за сотні кілометрів, знають про кожен новий крок Марійки. Вони телефонують щовечора по відеозв’язку, надсилають посилки з дрібничками, знають імена всіх її ляльок. А люди, які живуть зовсім поруч, навіть не пам’ятають, як вона виглядає без підказки.

Часто кажуть, що онуків люблять більше за дітей. Але в нашому випадку це правило не працює. Свекри сприймають появу дитини як прикрий додаток до життя їхнього сина. Вони не хочуть витрачати свій час, свою енергію на спілкування з нею. Вони вважають, що виконали свій обов’язок, виростивши Тараса, і тепер мають право на абсолютний спокій від будь-яких родинних зобов’язань.

Я не вимагаю від них сидіти з дитиною цілими днями чи купувати дорогі подарунки. Все, чого я хотіла — це елементарної уваги та теплоти. Щоб вони хоча б раз запитали, як вона почувається, або просто посміхнулися їй щиро, а не через силу.

Ми вирішили більше не нав’язуватися. Можливо, колись вони зрозуміють, що втратили. А можливо, і ні. Дивно спостерігати, як дорослі люди самі себе позбавляють радості спілкування з новим поколінням. Марійка росте дуже швидко. Мине ще кілька років, і вона сама не захоче до них їхати, бо відчуватиме цю холодну стіну. І тоді вже ніякі фотографії чи правильні імена не допоможуть повернути втрачений час.

Ми приїхали додому, і я ще довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Мені було прикро не за себе, а за доньку. Вона заслуговує на те, щоб її знали по імені в її власній родині.

Пізніше того вечора Тарас знову заговорив про це.

— Може, варто було б частіше до них їздити, щоб вони звикли?

— Тарасе, любов не прищеплюється через силу. Якщо за три роки вони не знайшли в серці місця для неї, то ще десять поїздок нічого не змінять.

— Але ж вони мої батьки.

— Так, вони твої батьки. І ми будемо їх поважати. Але я не дозволю, щоб наша донька почувалася непотрібною щоразу, коли ми заходимо до них у дім. Вона має рости серед людей, які її цінують.

Ця історія залишила гіркий осад. Я зрозуміла, що кровний зв’язок — це ще не гарантія близькості. Справжня родина будується на вчинках, на пам’яті про дрібниці, на бажанні бути присутнім у житті іншої людини.

Коли ми вкладаємо Марійку спати, вона часто запитує про бабусь і дідусів. Я розповідаю їй про моїх батьків, показую їх на екрані телефону, і її оченята сяють. А про батьків Тараса ми мовчимо. Бо сказати правду — боляче, а брехати — немає сенсу.

Відчуття того, що ти чужий серед своїх, — одне з найскладніших. Я бачу, як Тарас страждає від цього, але він також бачить, що я права. Ми не можемо змусити їх бути іншими. Ми можемо лише захистити свою дитину від байдужості, яка іноді ранить сильніше за слова.

Що ви думаєте про таку позицію родичів? Чи варто намагатися налагодити стосунки з бабусею та дідусем, які відверто ігнорують онуку, чи краще просто припинити це марне спілкування, щоб не травмувати дитину?

Ваша думка дуже важлива для нас, тому, будь ласка, поставте свою вподобайку під цим постом і обов’язково напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю ситуацію. Це важливо для розвитку обговорення таких життєвих тем.

You cannot copy content of this page