Я стояла біля хвіртки, тримаючи в руці лише сім тисяч, хоча знала, що насправді племінник Ігор заборгував моїй родині 40 000 гривень. Дядько Василь сказав, що розписки немає, а це означає, що правда про її останній вчинок назавжди залишиться похованою під замком
— Настю, я ж тобі даю 7 000, хоча ти могла б нічого не отримати. Ти думаєш, це моя відповідальність? Я особисто не брав цих коштів у твоєї бабусі. Можеш їх узяти і поїхати з миром, або ж залишити тут і піти ні з чим. Борг був не перед тобою, і я не збираюся його сплачувати. Це наша остання розмова про це.
— Але ж це… це були заощадження Бабусі Олі! Сорок тисяч! Це майже вся її пенсія за кілька років! А мій чоловік Тарас і я місяцями привозили їй все необхідне, думаючи, що вона живе в бідності! Ваш син Ігор обіцяв їх повернути, і ви це знаєте! Ви просто привласнюєте те, що належить мені!
— Насте, це була її добра воля. Вона вирішила допомогти Ігорю. Між родичами не завжди йдеться про борги. А якщо йдеться, то де розписка? Немає її. Бери сім тисяч, і нехай ця історія залишиться в минулому. Займися краще хатою, яку вона тобі залишила.
Ось так мені довелося почути гірку правду, стоячи біля хвіртки старенької хати, де минуло все моє дитинство.
Ми щойно завершили прощання з Бабусею Олею.
Всі родичі роз’їхалися, залишаючи по собі спустошеність і запах квітів. Мій Тарас та двоє наших дітей вже сиділи в сімейному автомобілі, готові до довгої дороги додому. Я зачиняла важкі, пофарбовані синім ворота, коли до мене підійшла пані Галина, наша найближча сусідка. Її тихі слова про те, що Бабуся мала велику суму і позичила її Ігорю, сину свого брата Василя, для заміни автомобіля, пролунали, як дзвін у повній тиші.
Я не змогла просто поїхати. Я відразу попрямувала до будинку дядька, а ця зустріч на його порозі підтвердила найгірші побоювання, залишивши в моїй душі крижаний слід і відчуття глибокої несправедливості.
Ми з Тарасом дійсно переживаємо непростий час. У нашому місті економічна ситуація складна, заробітки впали, а витрати на підлітків – нашу доньку і сина – тільки зростають. Додаткові заняття, новий одяг, який їм необхідний для школи та гуртків, – усе це вимагає великих коштів.
Кожна наша гривня розрахована до копійки. І в той же час, протягом останніх чотирьох років, я регулярно, раз на два тижні, приїжджала до Бабусі в її село. Я була твердо переконана, що вона живе лише на мізерну пенсію і потребує моєї допомоги. Я купувала їй м’ясо, овочі, якісний хліб, крупи, щоб вона харчувалася гідно.
Іноді мені доводилося знімати з картки останні гроші, які були відкладені на комуналку, щоб купити Бабусі смачну рибину чи шматочок сиру. Я думала: “Вона мене виростила, я мушу її підтримати. Ми якось викрутимося, а їй вже важко”. І тут я дізнаюся, що вона не просто мала гроші, а позичила сорок тисяч племіннику Ігорю, щоб він міг замінити свій старий “Фольксваген” на новенький кросовер. Про ці кошти я дізналася тільки зараз, після її відходу. У голові не вкладається, як вона могла промовчати, дозволяючи нам із Тарасом відмовляти собі у найнеобхіднішому.
Моє дитинство пройшло поруч із Бабусею Олею та Дідусем Миколою. Мати, її донька, залишила мене на їхнє піклування ще зовсім маленькою. Вона обрала інший шлях: постійні переїзди, нескінченні пошуки щастя і заробітку десь на півдні країни. Я знаю, що вона десь там є, але за роки ми повністю втратили зв’язок. Я вже давно не маю жодної інформації про те, чим вона займається і чи взагалі ще живе. Для мене вона завжди була лише далеким спогадом.
Бабуся Оля була моєю справжньою матір’ю. Вона не виявляла свою любов у постійних обіймах чи ласкавих словах, адже в той час люди старшого покоління були стриманішими у вираженні почуттів. Але вона дбала про мене, як ніхто інший. Її турбота була впорядкована, ситна і тепла: завжди чистий одяг, свіжий компот і суворий, але чесний погляд, який завжди випромінював доброту.
Після школи я виїхала з села, бо там не було жодної перспективи для молоді. Дідуся Миколи на той час вже не стало, і Бабуся залишилася сама у великій, хоча й старенькій, хаті.
У місті я знайшла роботу, а згодом зустріла Тараса. Ми одружилися, і зараз маємо двох активних підлітків. Живемо в містечку, у власній двокімнатній квартирі, де завжди панує шум і галас.
Я розуміла, що Бабуся старіє, тому намагалася приїжджати до неї якомога частіше. Вона вже давно не тримала великого господарства, лише кота на ім’я Рижик, вівчарку Ладу і кілька курей.
Протягом останніх років я стала її головною підтримкою. Я привозила продукти, допомагала прибирати, готувала їжу, щоб вона могла відпочити. Бабуся, розуміючи нашу скруту, іноді давала мені невеликі суми: “На, Настуню, візьми триста гривень, купи дітям щось. Я бачу, як ти стараєшся. Ви ж працюєте дуже багато, а копійка важко дістається”. Я була вдячна за ці гроші, адже вони дійсно допомагали нам із Тарасом, але я і не підозрювала, наскільки велика була її справжня фінансова подушка.
Вона завжди казала, що будинок залишиться мені. Я ніколи не думала про цю хату, як про джерело багатства. Вона стара, у ній потрібен великий ремонт, і на ринку вона коштує копійки. Але це був її подарунок, її спадок, і я цінувала його.
Але одного невеселого ранку мені зателефонували із села і повідомили, що Бабусі Олі не стало.
Ми з Тарасом усе організували, приїхали всією родиною, щоб провести її.
Коли я, обтяжена втомою та горем, закривала хату, мене відкликала пані Галина.
Вона розповіла, про бабусиного рідного брата Василя. Він один залишився з її братів та сестер. Вони жили в одному селі, але роками майже не спілкувалися через якісь старі образи.
І ось пані Галина відкрила мені таємницю: Бабуся позичила велику суму, сорок тисяч, племіннику Ігорю, щоб він купив новий кросовер. “Він їй постійно скаржився, Настуню, що не може працювати, бо старе авто підводить, а йому ж треба дітей годувати. От вона і віддала йому ці гроші, сказала — повернеш, як зможеш”.
Я відчула, як мої щоки спалахнули від гніву. Поки я віддавала останні кошти за хліб, вона підтримувала примхи племінника! Я відразу ж пішла до будинку дядька Василя.
На порозі мене зустрів сам дядько. Він вислухав мене з кам’яним обличчям.
— Настю, я тобі даю сім тисяч. Це від нас із Ігорем, так би мовити, “допомога” на похорон. Більше ти нічого не отримаєш. Твоя Бабуся сама вирішила, кому дати гроші. Не в тебе я позичав, не тобі мені дорікати.
— Яка “допомога на похорон”? Похорон вже оплачений моїм чоловіком! Ви повертаєте частину боргу! Це була позика!
— Немає доказів, Насте. Немає жодної розписки, лише слова. Ми її рідні. Ми вирішили так.
Я стояла перед ним із цими сімома тисячами, які здавалися мені принизливою подачкою. Я відчула, як мої долоні стали спітнілими. Я не могла кричати, бо Тарас із дітьми були поруч, і я не хотіла влаштовувати сцену.
Я повернулася до Тараса. Він уважно подивився на мене і запитав: “Що ти там робила, Насте? Ти вся біла”. Я коротко пояснила йому ситуацію. Він був шокований не менше за мене. Ось так вийшло, що я, замість того, щоб отримати заслужений спадок — борг, який мав бути сплачений — отримала лише хату, що потребує ремонту, і приниження від родичів.
Чому родинні зв’язки так легко знецінюються заради матеріальної вигоди? Як тепер Ігор буде їздити в новій машині, знаючи, що її вартість — це ціна моєї багаторічної допомоги Бабусі? Чи можна взагалі вважати це його власністю, чи це все ж таки гроші, які були взяті обманом?
Я відчуваю глибоке розчарування. Це не про гроші, а про зневагу. Це відчуття, що моя праця і моя турбота були нічого не варті, а моїй Бабусі було простіше віддати кошти племіннику на нову іграшку, ніж мені — на виховання її правнуків.
Я сиджу в машині, дивлюся у вікно, за яким пропливає сільський пейзаж. Сім тисяч лежать у моїй сумці, як камінь. Тарас мовчить, міцно стискаючи кермо. Діти сплять. Що робити з цією образою? Чи варто витрачати сили і кошти, яких у нас і так небагато, на судову тяганину, щоб відновити справедливість, яка, ймовірно, не буде доведена через відсутність документів? Чи краще мовчки прийняти цю ситуацію, закрити двері за цим селом і більше ніколи не контактувати з тими родичами, зосередившись на житті з Тарасом та дітьми?
Як ви, читачі, впоралися б із такою ситуацією? Чи вірили б ви у справедливість суду, чи просто прийняли б факт, що родина виявилася нечесною?
