Мені 27 років і в мене є двоє діток, нерідних. Завдяки їм, я дізналася, що таке істинне щастя.
– Маріє, зрозумій ти правильно. У мене немає іншого вибору. Совість не дозволяє залишити дітей. Вони ж живуть в дитячому будинку, хоч мають рідного дядька. Я їх неодмінно заберу звідти! – це перше, що я почула від чоловіка, коли ми повернулися додому пысля того, як попрощались з його сестрою.
Тані, його рідній сестрі, було всього лише 35 років, коли вона пішла раптово у засвіти. У неї залишилося двоє діток, яких ростила вона сама, без чоловіка. Інших родичів у малих не було, окрім дідуся. Він має недугу, тому ніхто не дозволив би йому опікуватися дітьми.
Я старалася ввійти в положення свого чоловіка та зрозуміти його. Чесно кажучи, я пишаюсь Леонідом, він робить все правильно. От тільки я не була морально готова до материнства. Ще й відразу двоє діток. Але інших варіантів ми й не розглядали. Я повинна була стати мамою двом не рідним мені дітям.
Ми пройшли усі кола усиновлення. бігали з папірцями і вже й самі не вірили, що цьому колись буде кінець. Але одного дня, все ж привезли малих до себе.
Спершу хлопчики соромилися, і навіть трішки сторонилися нас. Одна справа — мене, а от чому Леоніда уникали, було не зрозуміло. Діти його добре знали, раніше проводили багато часу разом, гостювали у нас.
– Марійко, все добре? – говорив чоловік з розгубленим виглядом, – Надіюсь, з часом вони призвичаяться до нас. Дамо їм час, адже зовсім нещодавно вони втратили матір. Будь ласка, наберися терпіння, — говорив чоловік мені, хоч насправді я бачила, ці слова він казав і собі теж.
Хлопчики завжди і скрізь тримались разом. От прямо не відходили одне від одного і повинні були бачити або чути що брат поруч. Ми спочатку дуже тішились тому, а потім зрозуміли, що тут щось геть не те. Пробували побалакати з ними, але діти не йшли на контакт. Ні, вони з нами говорили, але це були не відверті розмови.
Аж ось одного разу мені запаморочилось у голові і стало зле. Чоловік був на роботі а хлопчаки робили уроки. Я саме їсти готувала, тому на підлогу полетіла не сама, а з сковорідкою і чайником у руці. Діточки, мої діточки. Вони здійняли такий галас, що сусідка через стіну почула і прибігла, добре що ми живемо в будинку на дві родини.
Знаєте, що мене вразило найбільше: слова дітей. Ті плакали і казали що й я від них пішла. Що їх залишають усі кого вони люблять. Що скоро і дядько Льоня їх покине, тому що вони його люблять.
Дійшло. до нас таки дійшло. Хлопчики повірили в те, що всі кого вони полюблять підуть з цього світу, тому й намагались до нас не прив’язуватись, аби ми були живі. Як же ми плакали обіймаючи і розмовляючи з ними. Пояснювали, обіцяли що ніколи не залишимо їх одних.
Шість років минуло і наша сім’я стала більшою на двох діток. Не скажу, що все гладко і прекрасно, але це життя. наші хлопці прекрасні помічники і хороші сини.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
