Соня оглянулася. Усе на своїх місцях. Усе так, як вона любить.
— Сонечко Андріївно, ходімо чай пити.
До неї зазирнула Світлана, дівчина, яка обрала таку саму професію, як і вона, а зараз була тут на практиці. Соня вийшла.
— Світлано, а ти молодець. Я на практиці не те що на чай — взагалі ні на що дивитися не могла. А ти так спокійно.
Світлана хмикнула:
— Та це ви в старому морзі, а тут-то красота! Усе окремо. Окремі входи скрізь, вентиляція відмінна. Та й взагалі, поки в ті зали не заходиш — ніколи не скажеш, що це морг.
— Так, тут ти маєш рацію. За цей морг треба сказати окрему подяку. Чомусь усі думають, що лікарня, де рятують людей, — це важливо, а морг — уже ні. А скільки ж тут життів допоміг врятувати саме морг? Ну, точніше, те, що ми тут робимо. Причини летальні, звісно, правильно встановлені. Дослідження, вплив різних факторів. Це ж усе дуже важливо.
— Сонечко Андріївно, а ось ви коли більше відчуваєте себе профом? Коли привозять людей після лікарні, чи коли якийсь кримінал?
— Ой, Світлано, ну й питання ти задаєш!
— Та правда, не може ж бути, щоб завжди було однаково. Тим більше, я знаю — ви ж постійно вчитеся, вдосконалюєте знання.
— А знаєш, Свєт, в чомусь ти, мабуть, права. Як би цинічно це не звучало, але мені дійсно цікава моя професія. Цікаві випадки, коли привозять без супровідних, ну, тобто ні діагнозу, ні ймовірної причини. І ти не знаєш, де й що тобі потрібно знайти. Ну, тобто саме тоді й починається справжня робота — з’ясувати, від чого насправді не стало людини.
Світлана з захопленням зітхнула.
— Я теж колись усе знатиму й умітиму, і теж буду допомагати науці й поліції.
— Звичайно, будеш. Слухай, а чому ти обрала саме цю професію?
Світлана знизала плечима.
— З вами мені якось легко. Можна розмовляти, ділитися всім. А з людьми… Не знаю чому, але якось із ними не склалося. Я з самого дитинства дуже мрійлива й наївна, як каже моя мама. Я завжди добре вчилася, завжди намагалася всім допомогти, а потім помітила, що тільки й роблю, що допомагаю, допомагаю, а на себе часу не залишалося.
А коли я намагалася сказати про це — на мене ображалися, переставали спілкуватися. Я так втомлювалася, що одного разу захворіла. Лікар сказав, що це від нервового напруження. Ну, я звернулася до тих, кому завжди допомагала, щоб вони мені допомогли із завданнями з інституту. І знаєте, вони просто покрутили пальцем біля скроні й сказали: «З глузду з’їхала? У нас що, своїх справ нема?»
Я тоді взагалі розклеїлася, хотіла навчання кинути. Мама зі сльозами умовила не робити цього. «Я ж справді вчилася, а не штани просиджувала». Коротше, перевелася. Люди жорстокі, а тут ніхто не образить.
Соня похитала головою.
— Дивно, звичайно, Свєт. Ми з тобою такі різні. До того ж вік різний, а от ставлення до людей однакове.
— Я наче й розумію, що не можна по всіх однаково судити. Розумію, але нічого не можу із собою вдіяти. У мене ж є диплом лікаря. Я вже потім змінила кваліфікацію. Думала, що впораюся, але не змогла.
Світлана округлила очі.
— Вас теж хтось образив?
— Ну, мабуть, можна сказати й так. Тільки дуже давно, коли я ще була дитиною. Була колись родина — мама, тато, я, братик. Він тоді зовсім маленький був. А ще бабуся в нас була, точніше, прабабуся — зовсім старенька, але дуже добра. Вона часто співала нам старовинні, дуже добрі пісні й колискові. Батьки іноді відвозили нас до неї на день-два, ну, коли якісь справи були. Мені було вже вісім, а Кольці-братикові — три. І от одного разу, коли батьки їхали від бабусі, потрапили в дорожню пригоду, у якій ніби й ніхто не був винен. У Камаза вибухнуло переднє колесо, його занесло, батьків не стало.
Бабуся теж не стало, як тільки про все дізналася. У нас тоді більше нікого не було. За кілька днів ми з братом опинилися в дитбудинку. А це, скажу я тобі, не просто, особливо для тих, хто жив у нормальних, хороших родинах.
І от через місяць Колю вирішила усиновити якась пара. Він тримався за мене, голосно плакав. Вихователі силою його відривали. Я теж ревла, благала не розлучати нас. Мене відтягли в ізолятор, зробили якийсь укол — і все.
Потім мені намагалися пояснити, що таких дорослих, як я, не беруть, а Коля маленький, до того ж дуже гарненький був. І я повинна була радіти за нього, радіти, що в нього з’явиться родина. А я не могла зрозуміти — як можна радіти? У нього ж і так була родина, і він не повинен її забувати.
Мені наказали забути про брата й ніколи більше його не згадувати, а вже тим паче не шукати, якщо я не хочу зіпсувати йому життя. Але я, звичайно, шукала, коли вже вчилася в інституті. Дізналася тільки, що братові одразу змінили і прізвище, і ім’я. Ну, тобто знайти його неможливо.
Я намагалася навчитися жити, як живуть усі, і мені досі сниться крик Кольки, коли він плакав і кричав: «Сонько, не віддавай мене!»
Я не змогла. Пішла сюди. Тут спокійно, не потрібно прикидатися, що ти щаслива і тобі все подобається.
Світлана витерла сльози.
— Цікаво, а де зараз ваш брат?
Соня знизала плечима.
— Я більше його не шукаю. Раз він мене не шукає — значить, не пам’ятає. Він же маленьким був. Можливо, навіть не знає, що батьки йому не рідні. Не хочу з’явитися й усе зламати. Ох, гаразд, Свєт. Щось ми з тобою сьогодні розслабилися й взагалі якось підозріло тихо.
Не встигла Соня Андріївна договорити, як подзвонив дзвінок. Світлана зітхнула.
— Ну от, зглазили.
Соня встала. Вона чула, як санітари відчиняли двері, і пішла туди. Все-таки краще працюватиме, аніж згадувати те, що так болить.
Привезли молодого чоловіка. Із ним, точніше, за ним, приїхала ціла юрба. Гамір стояв страшенний. Це було весілля. Наречена декілька разів знепритомніла. Соня суворо сказала:
— Що ви робите? Відведіть її звідси!
Наречена подивилася на неї величезними очима.
— Я нікуди не піду! Я тут буду. Я з ним!
— Дівчино, тут не лікарня. Повірте, чекати вам тут абсолютно нічого. Чудес тут не буває.
Наречену відтягли від дверей. Вона рвалася, ридала. Соня бачила її очі — і вони були такими самими, як у Кольки тоді: повними жаху, туги, як у пораненого звіра. Соня поспішно зачинила двері, привалилася до неї спиною, заспокоїла дихання. «Значить, до них привезли нареченого».
Вона пройшла в зал. На каталці лежав дуже гарний молодий чоловік, але все в ньому було ідеально — від костюма до зачіски. І на не живого він був схожий найменше.
Соня взяла папери. Ну, усе саме так, як вона любить. Нічого незрозуміло, ніяких припущень. Наречений танцював — і впав. Більше не встав.
Соня ще раз подивилася на обличчя молодого чоловіка й згадала очі тієї дівчини, його нареченої. Сама для себе, зовсім несподівано, поки готувала інструмент, заспівала тихенько колискову. Вона пам’ятала всього кілька бабусиних пісень.
Давно, ще будучи маленькою, Соня старанно всі слова, що пам’ятала, записала. І от зараз, щоб заспокоїтися, іноді наспівувала ці пісеньки, тихенько розмірковуючи про несправедливість життя. «Ось та дівчина… Вона така молода, така гарна й, мабуть, дуже кохала цього хлопця».
Соня раптом відчула, що на неї хтось дивиться. «Ну, знову Свєтка мовчком прокралася. Скільки разів я їй казала, що крастися, як кішка, можна вдома, але вже ніяк не тут». Соня обернулася й завмерла. Наречений дивився на неї каламутними очима. Не мертвими, а саме каламутними. Так буває, коли людина десь тут — і не тут.
Соня обережно зробила кілька кроків уперед. Зіниці стежили за нею, але було видно, як погляд поступово губився, наче на це пішли останні сили. Молодий чоловік заплющив очі. Соня кинулася до нього.
— Так, пульс… Руками нічого не прощупую. Дихання, наче, теж ні. Шкіра не тепла, але й не холодна. Свєт!
Соня гукнула так, що Світлана перелякано стояла перед нею за дві секунди.
— Бігом! Чемодан сюди!
— Який? — дівчина витріщила очі, мельком глянула на «покійника», що лежав на каталці, й кинулася з залу.
Чемодан у них був один, у якому було все необхідне для реанімації людини. З’явився він ще в старому морзі, коли одного разу в новорічну ніч втомлені до нестями фельдшери зі швидкої привезли до них напідпитку чоловіка, який до того ж замерз у сугробі. Цю історію передавали багато років — як патологоанатом розпочав розтин і як закричав від жаху, бо під скальпелем опинилося живе. Тоді чоловіка врятували. Пощастило — поруч із моргом була інша бригада швидкої.
Світлана й двоє санітарів повернулися за хвилину. Соня зосереджено оглядала чоловіка. Вона швидко зрізала з нього весь одяг. Нічого. Шкіра чиста, ніяких уколів. Потім стала оглядати обличчя. А ось-ось — якийсь слід… Вона віддавала накази, Світлана мовчки виконувала.
Хвилин через п’ятнадцять чоловік важко зітхнув.
— Свєт, швидку! Швидко! Я не помилилася. Тут якась отрута.
— Я вже викликала. Будуть за хвилину.
Минуло навіть менше. До них вбігли ті самі лікарі, що й привезли нареченого.
— Що у вас тут?
Лікар швидко подивився на Соню, потім на нареченого, пощупав, послухав.
— Нічого не розумію…
— Якась отрута. Не можу поки збагнути, що саме. Але мені здається, треба перевірити їжу в ресторані. Це щось екзотичне. І, можливо, тільки його організм так відреагував.
Нареченого швидко повезли, а лікар обернувся на порозі.
— Вам треба повертатися в медицину. Ви врятуєте не одне життя.
Соня сумно усміхнулася, а потім подумала, що наречений прийшов до тями, коли вона заспівала колискову. «Збіг, чи ні?»
Вона вийшла на вулицю, дістала цигарку — курила дуже рідко, тільки якщо сильно нервувала. Трохи попереду, у напівтемряві, побачила, що на лавці сиділа та сама наречена й якийсь чоловік. Усміхнулася. Вона ще ніколи не була вісником таких новин. Рушила до них.
— Сестричко, так буває. Це життя. Я розумію, як тобі погано, але ходімо додому.
Чоловік був старший за цю дівчину — мабуть, брат, раз так називав.
— Ні, я буду тут, поруч із ним.
Соня прокашлялася. Вони різко обернулися, і дівчина підскочила. Вона притискала руки до грудей і постійно стискала й розтискала пальці.
— Як вас звати?
— Ніна.
— Ніно, ваш наречений зараз у третій лікарні. Він живий, і я дуже сподіваюся, що його врятують.
Наречена почала падати. Чоловік, який був у справжньому шоці, встиг підхопити її. Соня сказала:
— Було щось із екзотичних страв у вас на столах?
— Ну так, це ж взагалі японський ресторан!
— Бігом у лікарню й розкажіть, що саме він їв!
Дівчина прийшла до тями. Вони метнулися до стоянки. Чоловік крикнув:
— Дякуємо! Ми ще повернемося!
Повернулися вони через тиждень. Соня якраз закінчила зміну й йшла до своєї машини.
— Постійте!
Вона обернулася й одразу впізнала наречену. Потім побачила нареченого. Той зупинився й якось дивно подивився на неї. Соня відчула запаморочення. Брат нареченої Ніни, мабуть, помітив, що з нею щось не так. Підійшов ближче, простягнув руку. Соня з подякою сперлася.
Вона запитала в нареченого:
— Вибачте, ми з вами ніколи раніше не бачилися?
— Ні… Не знаю. Ви не могли б мені сказати? Я нічого не пам’ятаю, але тільки в один момент наче чув пісню. Розумію, такого в морзі не може бути, але я чув.
Соня слабко усміхнулася. У голові почався дзвін.
— Так, ви чули. Це я наспівувала. Іноді роблю так, коли сама.
— Тоді скажіть — звідки ви знаєте цю пісню? Я ніколи й ніде не чув її, тільки у дуже далекому дитинстві.
Соня боялася. Боялася вимовити те, що дуже хотіла, й нарешті тихенько прошепотіла:
— Колю… це ти?
Наречена притиснула руки до грудей. Вона такими очима дивилася на Соню, а чоловік зробив один крок.
— Соню…
А далі на Соню впала в’язка темрява.
Опритомніла на руках у Кольки. Той плакав.
— Я шукав тебе. Завжди шукав. Але я нічого не пам’ятав, крім пісень й імені «Соня». А імен-то таких багато. Батьки дуже постаралися, щоб я нічого не дізнався, і таємницю забрали із собою.
— А я просто злякалася тебе шукати. Боялася, що ти нічого не пам’ятаєш, а я зламаю тобі життя.
Соня повернулася в лікарню, і дуже скоро про неї як про лікаря заговорили всюди. Правда, незабаром довелося ненадовго піти, бо в неї народився син. До речі, Ніна теж народила, тільки дівчинку.
Навколо всі здивовано піднімали брови. «Як цікаво у них все вийшло — брат із сестрою одружені на сестрі з братом».
Але все це було дрібницею порівняно з тим, наскільки сильно всі в цій компанії зрозуміли, що ж таке справжнє щастя.
