Я ростила пасинка з чотирьох рочків. Денис з часом почав звати мене мамою, і від цього на душі ставало так тепло. Своїх дітей я мати не могла через помилки молодості, тому вважала хлопчика справжнім подарунком долі. Але тепер, коли мого Максима не стало, і я залишилася в його квартирі сама, Денис хоче зробити так, щоб я опинилася просто на вулиці.
Я всю душу в нього вклала, ночей недосипала. За що мені все це на схилі літ? Важка в мене життєва стежка, але я сама в усьому винна. Тому краще вчіться на моїх помилках. Ех, розповім я вам свою історію, може, комусь вона стане наукою.
На жаль, те, що ми робимо в юності, часто наздоганяє нас тоді, коли ми найменше цього чекаємо.
— Ірино, ти ж розумієш, що це квартира батька? — голос Дениса звучав сухо, зовсім не так, як колись.
— Денисе, я тут прожила п’ятнадцять років. Я ж тобі замінила матір, — тихо відповіла я, намагаючись зручніше вмостити загіпсовану ногу на дивані.
— Це все лірика, — відрізав він, навіть не дивлячись мені в очі. — Юридично ти тут ніхто. Батько заповіту не лишив, ми не розписані. Я даю тобі тиждень, щоб ти знайшла собі житло. Мені треба робити ремонт і продавати квартиру.
Він розвернувся і пішов, грюкнувши дверима. А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері, і сльози котилися по щоках. Як же так вийшло? Чому життя так жорстоко карає мене?
Повернуся подумки назад, у ті часи, коли я наробила дурниць, про які шкодую все своє життя.
Я була непростим підлітком. Мама намагалася мене контролювати, але я її майже не слухала. Мені хотілося свободи, пригод і дорослого життя. Я часто гуляла допізна, а коли мене замикали вдома, примудрялася вилазити через вікно першого поверху. Мені здавалося, що весь світ біля моїх ніг, а батьки просто нічого не розуміють.
Коло спілкування в мене було широке і не дуже надійне. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, більшість моїх подруг вже мали хлопців, ходили на побачення. Я не хотіла відставати, не хотіла виглядати дитиною серед них.
Тож моя увага переключилася на пошуки пари. Саме тоді я зустріла Олега. Він був старшим за мене, йому вже виповнилося двадцять три. Він здавався мені неймовірно крутим: мав власний мотоцикл, носив шкіряну куртку і всі на районі його знали. Хтось побоювався, хтось поважав. Він почав проявляти до мене увагу, був наполегливим, і я швидко здалася. Мені лестило, що такий дорослий хлопець обрав саме мене.
Мамі я нічого не казала. Я знала, що вона влаштує скандал. Мені було шістнадцять, а йому — значно більше. Вона б нізащо не дозволила нам зустрічатися.
Для мене тоді авторитетом були не батьки, а подружки. Вони захоплено шепотіли мені на вухо, який Олег класний, як мені пощастило. Вони ж і підштовхували мене до того, щоб наші стосунки перейшли на новий рівень.
Я була юна, наївна і дуже хотіла здаватися дорослою. Тому й погодилася на більше, не думаючи про наслідки.
Минуло зовсім небагато часу, і я зрозуміла, що зі мною щось не так. Тест показав дві смужки. Я була не в собі. Першим, кому я розповіла, був Олег. Я сподівалася на його підтримку, думала, він скаже щось заспокійливе.
Але його реакція була зовсім іншою.
— Ти що, з глузду з’їхала? — прошипів він, коли ми зустрілися в парку. — Яка дитина? Мені це не треба зараз. Тобі шістнадцять, мені гуляти й гуляти.
Він почав переконувати мене, що ми ще зовсім діти, що ми зіпсуємо собі життя пелюшками. Казав, що все вирішить сам, мені треба тільки погодитися.
— Іро, послухай, — говорив він м’яко, беручи мене за руки. — Ми ще встигнемо. Ми одружимося, але пізніше. Встанемо на ноги, заробимо грошей. Тоді й станемо батьками. А зараз це не на часі. Я тебе люблю, нічого не зміниться.
Я слухала його і вірила. Мені було страшно зізнатися мамі, страшно взяти на себе відповідальність. І я погодилася…
І що в результаті? Я залишилася ні з чим. Одразу після того випадку Олег почав віддалятися. Він став рідше дзвонити, знаходив відмовки, щоб не зустрічатися. А через місяць я дізналася, що в нього вже є інша дівчина. Він просто кинув мене, як використану річ.
Але найгірше чекало попереду. Через кілька років, коли я проходила обстеження, лікар повідомив мені чорну новину: через ту помилку в юності і ускладнення я більше ніколи не зможу мати дітей…
Через недовіру до чоловіків і душевний біль я дуже довго була сама. Я просто боялася знову відкритися комусь, боялася зради. Лише коли мені перевалило за тридцять п’ять, я познайомилася з Максимом.
Він був спокійним, надійним чоловіком. Максим був розлучений і сам виховував сина від першого шлюбу. Ми почали зустрічатися, і я відчула, що нарешті знайшла свою тиху гавань.
Невдовзі ми почали жити разом. Максим одразу попередив мене, що в РАЦС не поспішає.
— Іро, нащо нам ці штампи? — казав він. — Я вже там був, нічого хорошого той папірець не гарантує. Головне ж, як ми ставимося одне до одного.
Я не наполягала. Мені було добре з ним, а ще я дуже прив’язалася до його сина. Денису тоді було всього чотири роки. Його рідна мати поїхала кудись за кордон влаштовувати особисте життя і майже не цікавилася дитиною. Суд залишив хлопчика з батьком.
Я прийняла Дениса як рідного. Вся та нерозтрачена материнська любов, яка роками накопичувалася в мені, вилилася на цю дитину. Я водила його в садок, лікувала застуди, читала казки на ніч, вчила з ним уроки.
Пам’ятаю, як одного вечора, коли йому було років сім, він прибіг до мене на кухню, обійняв і тихо сказав:
— Мам, допоможи мені малюнок домалювати.
У мене тоді сльози виступили на очах. Він назвав мене мамою. З того часу так і повелося. Я пишалася його успіхами, ходила на всі батьківські збори, переживала його перші закоханості. Коли Денис підріс, ми з Максимом оплачували його навчання, допомагали чим могли.
Життя здавалося налагодженим і спокійним. Ми жили дружно, хоч і без офіційного шлюбу. Я вважала цю квартиру своїм домом, а цих чоловіків — своєю сім’єю.
І все було добре до цього літа.
В кінці серпня трапилося непоправне. У Максима не витримало серце. Його не стало миттєво, ніхто навіть не встиг нічого зробити. Для мене це був страшний удар. Я втратила опору в житті, кохану людину.
Я ходила сама не своя, все валилося з рук. А через тиждень після похорону, повертаючись з магазину, я оступилася на сходах і невдало впала. Перелом ноги виявився складним, мені наклали гіпс і сказали, що потрібен довгий спокій.
Я залишилася в квартирі одна, безпомічна і розбита горем. Денис, якому вже двадцять два роки, жив окремо, знімав квартиру з дівчиною.
Спочатку він навідувався, привозив продукти. Але його візити ставали все коротшими і холоднішими. Він уникав розмов про майбутнє, відводив очі. А я, наївна, думала, що він теж сумує за батьком.
Аж ось вчора він прийшов не сам, а з ріелтором. Вони ходили по кімнатах, щось заміряли, обговорювали. Я сиділа на дивані, не розуміючи, що відбувається.
Коли ріелтор пішов, відбулася та сама розмова. Денис заявив, що квартира належить йому як єдиному спадкоємцю.
— Розумієш, Ірино, — говорив він, стоячи посеред кімнати, яку ми з його батьком ремонтували своїми руками. — Мені потрібні гроші. Я хочу відкрити свій бізнес, та й своє житло купити треба. А ця квартира велика, стара, тут усе нагадує про минуле.
— Але куди ж я піду? — плакала я. — У мене нікого немає, ти ж знаєш. Батьків давно не стало, свого житла я не маю. Я ж тебе виростила, Денисе! Невже ти виженеш мене на вулицю з поламаною ногою?
— Не тисни на жалість, — відповів він різко. — Ти жила з батьком, у вас були свої стосунки. Я тобі вдячний за дитинство, але це життя. Ти доросла жінка, повинна була думати про себе раніше. Чому ви не розписалися? Чому батько не написав заповіт? Це не мої проблеми. За законом все моє.
Він дав мені термін — тиждень. Сказав, що може допомогти перевезти речі, якщо я знайду куди. А якщо ні — змінить замки.
Я сиджу зараз у порожній кімнаті і не знаю, що мені робити. З юридичного боку він правий. Я тут ніхто. Просто співмешканка, яка жила тут пташиних правах. Але ж з людського боку… Я присвятила йому вісімнадцять років життя. Я віддавала йому найкращі шматки, купувала одяг замість того, щоб купити щось собі. Я любила його як сина, якого не змогла народити.
Чому він став таким черствим? Можливо, вплинула його дівчина? Чи це гроші так псують людей?
Зараз мені немає куди податися. Грошей на оренду житла в мене обмаль, пенсія невелика, а працювати з такою ногою я поки не можу. Подруги, ті, що лишилися з молодості, мають свої сім’ї і проблеми, до них не напросишся.
Хлопець залишився без батька, я це розумію. Але чи дає це йому право викидати мене, як непотріб, на смітник? Я б і сама поступилася, з часом, коли б оговталася, знайшла б якусь кімнатку. Але не зараз, не в такий момент.
Ось така моя історія. За помилки молодості доводиться платити самотністю в старості. Якби я тоді не послухала Олега, у мене, можливо, була б своя дитина, яка б мене не покинула. Якби я наполягла на шлюбі з Максимом, я б мала хоч якісь права. А тепер я біля розбитого корита.
Люди добрі, скажіть, як мені бути? Чи є в мене хоч якийсь шанс достукатися до совісті пасинка? Чи варто боротися, чи просто мовчки зібрати речі і піти в нікуди? Чи справедливо так чинити з людиною, яка замінила тобі матір?
