Я прийшла до ресторану в новій сукні, сповнена надії, але поїхала додому, несучи важку коробочку, що стала символом моїх нездійснених очікувань. Ігор вважав, що його розкішний подарунок має мене ощасливити, але він лише загострив усвідомлення, що між нами вже давно немає нічого, крім спільного побуту.
Чоловік подарував дружині діамантове кольє, але Люба мріяла про іншеЛюба очікувала на свій тридцятий день народження з особливим трепетом. Ця дата, як рубіж, здавалася їй початком чогось нового, важливого. Останніми роками її життя з Ігорем, її чоловіком, було розміреним і передбачуваним, як спокійна річка. Вона любила цю стабільність, але іноді так хотілося хвилі, яка б трохи розбурхала тиху воду.
Люба й Ігор прожили разом десять років. Вони познайомилися ще студентами, одружилися одразу після закінчення університету і звили затишне гніздечко. Ігор був чоловіком відповідальним, турботливим, хоча й дещо скупим на емоції. Він забезпечував родину, постійно працював, щоб їхня донька Оленка мала все необхідне. Люба, закінчивши декретну відпустку, працювала у місцевій бібліотеці, отримуючи задоволення від спілкування з книгами.
Останнім часом Любу не покидало відчуття, що в їхніх стосунках чогось бракує. Не те, щоб вони сварилися, ні. Вони майже не сварилися. Просто між ними зникла та іскра, яка запалювала їх на початку. Звичка взяла своє, і Люба іноді почувалася не дружиною, а скоріше сусідкою або компаньйонкою по вихованню дитини.
До свого дня народження Люба ретельно готувалася. Вона замовила невеличкий столик у їхньому улюбленому ресторанчику, купила собі нову сукню, світлу, наче травневий світанок, і чекала. Чекала не лише свята, а й того особливого моменту, коли Ігор зрозуміє, що їй потрібно.
Люба вже давно мріяла про романтичну подорож. Не просто поїздку на море, а щось таке, що запам’ятається на все життя. Вона розповідала Ігорю про це неодноразово, показувала йому фотографії маленьких затишних готелів у горах, ділилася своїми фантазіями про довгі прогулянки удвох, без турбот і поспіху. Їй здавалося, що така спільна пригода відновить їхні почуття, поверне їм відчуття новизни та близькості.
За тиждень до свята Ігор став поводитися таємниче. Він часто відлучався, розмовляв по телефону тихо і посміхався загадково. Люба була впевнена: він готує сюрприз, і це буде подорож. Її серце радісно стискалося при думці про те, як вони, нарешті, залишать Оленку у бабусі і поїдуть лише удвох.
Настав день народження. Зранку Ігор подарував Любі величезний букет її улюблених білих троянд.
— З днем народження, кохана, — сказав він, цілуючи її в щоку, — Бажаю тобі щастя і радості.
— Дякую, любий, — відповіла Люба, вдихаючи аромат квітів.
Вона чекала, що Ігор ось-ось дістане конверт із квитками або путівку. Але він просто посміхнувся і пішов збиратися на роботу.
— Я сьогодні прийду раніше, — сказав він на прощання, — і ввечері ми поїдемо до ресторану, як ти й хотіла.
Люба трохи розчарувалася, але вирішила, що основний сюрприз чекає її ввечері.
Вечір настав. Ресторан був затишний, з приглушеним світлом і приємною музикою. Люба сяяла у своїй новій сукні, відчуваючи себе справжньою іменинницею. Вони говорили про Оленку, про роботу, про плани на літо. Розмова була легкою, але Люба відчувала напруження. Вона чекала.
Після десерту Ігор дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку оксамитову коробочку.
— А тепер, — сказав він, — мій головний подарунок.
Серце Люби забилося швидше. Ось воно! Вона ледь стримувала посмішку.
Ігор відкрив коробочку, і Люба побачила. Всередині лежало витончене кольє, всипане дрібними, але яскравими діамантами. Камінці виблискували у світлі свічки, наче маленькі зірочки. Це була дорога, розкішна річ, про яку мріє, мабуть, кожна жінка.
— Це діамантове кольє, — урочисто сказав Ігор, — Я довго обирав. Сподіваюся, тобі сподобається. Воно личитиме до твого вечірнього вбрання.
Він простягнув коробочку Любі.
Люба взяла її, відчуваючи, як радісне очікування поступово стискається, перетворюючись на болючий клубок у грудях. Вона дивилася на кольє, на його блиск, на його незрівнянну красу, і відчувала, як по її щоках котяться сльози. Це були сльози не радості, а гіркого розчарування.
Ігор зніяковів.
— Що сталося, люба? — спитав він, — Тобі не подобається? Це ж діаманти, я витратив велику суму.
Люба намагалася заспокоїтися.
— Справа не в тому, чи подобається мені кольє, Ігоре. Воно дуже гарне, справді. Дякую.
— Тоді чому ти плачеш? Ти хотіла щось інше?
— Так, я хотіла інше. Я хотіла подорож, Ігоре.
Ігор здивовано на неї подивився.
— Подорож? Ми ж обговорювали це. Ти знаєш, скільки зараз коштує поїздка за кордон на двох? А мені потрібно було купити новий верстат на роботу, щоб розширити наше невелике виробництво. Я думав про це, але вирішив, що ти краще матимеш щось матеріальне, що залишиться з тобою назавжди. Діаманти — це інвестиція.
Люба відчула, як її біль переростає у тихе роздратування.
— Для мене інвестиція — це наші спогади, Ігоре. Наші спільні емоції. Це час, проведений удвох. Ми давно нікуди не вибиралися. Я мріяла, що ми відновимо нашу близькість, наші почуття. Я хотіла тебе, а не діаманти.
— Люба, не вигадуй. Я ж постійно з тобою. Ми вдома разом, увечері. Що тобі ще потрібно? Я дбаю про нас, я забезпечую. Це мій прояв любові. Подарувати тобі таку дорогу річ. Це показник мого ставлення до тебе.
— Це показник твого ставлення до грошей, Ігоре, — тихо, але твердо сказала Люба, — Ти вибрав річ, а не мене. Ти вибрав матеріальне, а не емоційне. Ти навіть не послухав, про що я тобі говорила останні місяці. Я не хочу діаманти, Ігоре, я хочу відчувати себе коханою, бажаною.
— Ти і є кохана! — обурився Ігор, — Хіба ти не бачиш, як я стараюся? Всі мої зусилля заради нашої родини, заради тебе! Я працюю цілодобово. Я ледь виділив кошти на ці діаманти, а ти їх відкидаєш!
— Я не відкидаю твій подарунок. Я просто кажу, що він не відповідає моїм очікуванням. Я думала, ти знаєш мене краще. Я думала, ти відчуваєш, що я переживаю.
— Ти переживаєш? Про що ти говориш? У нас все чудово. Прекрасна квартира, донька вчиться в хорошій школі. У тебе є все!
— У мене немає тебе, Ігоре, — Люба відчула, як сльози навертаються з новою силою, — У нас лише спільний побут і спільна донька. Але між нами зникла пристрасть, зникло розуміння. Я намагалася тобі натякнути, але ти не почув. Або не захотів почути.
Ігор відкинувся на спинку стільця, його обличчя виражало образу і нерозуміння.
— Знаєш, Люба, ти просто невдячна. Я намагався тобі догодити, обрав найдорожче. Багато жінок були б щасливі такому подарунку.
— Я не “багато жінок”. Я — твоя дружина. І я мріяла, що цей день народження стане для нас початком нового етапу, — Люба поклала коробочку з кольє на стіл, — Я б поміняла всі діаманти світу на три дні вдвох, де-небудь у маленькому будиночку біля річки. Щоб ми могли просто поговорити, згадати, як ми любили одне одного.
Тиша зависла над їхнім столиком. Офіціант обережно забрав тарілки, намагаючись не звернути уваги на напружену атмосферу.
Ігор мовчав. Його гордість була зачеплена. Він щиро вважав, що діаманти — це вершина його щедрості та любові. Він не міг зрозуміти, чому Люба засмучена. Для нього її сльози були нелогічними і несправедливими.
— Гаразд, — нарешті сказав він, — Якщо тобі так важлива подорож, я спробую щось вигадати наступного року. А поки що, прийми цей подарунок. Він тобі дуже личить.
— Я не хочу “щось вигадати наступного року”, — відповіла Люба, — Я хотіла, щоб ти почув мене зараз. Щоб ти зрозумів.
Вони доїли вечерю в повній тиші. Люба відчувала себе спустошеною, а Ігор — ображеним.
Коли вони повернулися додому, Люба поклала коробочку з кольє у скриньку з прикрасами. Вона навіть не захотіла його приміряти. Діаманти тепер здавалися їй холодними, важкими, як тягар нездійснених мрій.
Наступні дні пройшли в напрузі. Ігор намагався поводитися, як завжди, але між ними відчувалася стіна. Люба розуміла, що їм потрібно поговорити, але не знала, як донести до нього свою думку без звинувачень.
Одного вечора, коли Оленка вже спала, Люба підійшла до чоловіка, який сидів перед телевізором.
— Ігоре, ми повинні поговорити.
— Про що? — байдуже спитав він, не відриваючись від екрана.
— Про нас. Про те, що я сказала тобі в ресторані.
— Люба, я все зрозумів. Ти хочеш подорож. Я спробую. Але не зараз.
— Ти нічого не зрозумів, — зітхнула вона, — Я не вимагаю від тебе грошей. Я вимагаю твоєї уваги, твого розуміння. Я хочу, щоб ти бачив мене, а не лише свій бізнес і свої фінансові плани.
— А хіба я не бачу тебе? — Ігор, нарешті, вимкнув телевізор і подивився на неї.
— Ні. Ти бачиш функцію, яка дбає про будинок і про доньку. Ти не бачиш жінку, яка втомилася від рутини і яка мріє про спільні пригоди. Про те, щоб почуватися знову дівчинкою, яку ти колись покохав.
Люба сіла поруч із ним.
— Я не хочу, щоб наш шлюб перетворився на звичайне співжиття. Я хочу, щоб ми були коханцями, друзями, партнерами. А для цього потрібні спільні емоції. Не лише діаманти.
Ігор мовчав, дивлячись у простір. Він ніколи не думав про це в такому ключі. Для нього любов вимірювалася матеріальною турботою. Це був його спосіб виразити свої почуття.
— Я вихований так, Люба. Мій батько завжди казав, що чоловік повинен забезпечити родину. Я думав, що це найголовніше.
— Це важливо, Ігоре. Але не єдине. Мені потрібен ти, а не твої гроші.
Ця розмова не вирішила всіх проблем, але вона стала першою тріщиною у стіні нерозуміння. Люба розуміла, що їхній шлюб потребує не діамантів, а довгої і важкої роботи над собою. Ігор, здавалося, вперше замислився, що його уявлення про щастя може не збігатися з уявленням дружини.
Чи зможуть Люба та Ігор віднайти ту іскру, яку загубили серед буденності? Чи зрозуміє Ігор, що справжня цінність — це не блиск каміння, а тепло спільного серця?
А як ви вважаєте, чи зможе матеріальний подарунок замінити увагу та емоційну близькість? Напишіть свою думку в коментарях, мені дуже важлива ваша підтримка і досвід!
