Я приховував правду дванадцять років. Якби моя сім’я дізналася, усе, що я будував, могло б розсипатися, як картковий будиночок.
Олена зникла з мого життя, і я перестав її шукати. Я повернувся до щоденної рутини: дитячі садки, робота, вечори з дружиною, які ставали дедалі тихішими. Я намагався заглушити почуття провини, занурюючись у справи. Я був чоловіком, батьком, інженером на заводі. Жодна з цих ролей не давала мені часу розбиратися з тим, що я накоїв. Але одного дня задзвонив телефон.
Дванадцять років я несу тягар, який не можу скинути, хоч і намагався безліч разів. Ніхто не підозрює, навіть моя дружина Марія. Для дітей я — спокійний, трохи замкнений тато, який багато працює і рідко говорить про свої почуття. Часом я сам не розумію, хто я.
Те, що сталося, мало бути випадковістю. Епізодом, який зникне, як пил на вітрі. Але воно не зникло. Воно вчепилося в мене, як тернина, що застрягла в середині мене. Я боюся, що якщо правда спливе, усе моє життя — дім, діти, спокій — розлетиться на шматки.
Це сталося влітку 2013 року, у Черкасах. Спека стояла нестерпна, повітря гуділо від спеки, а я метушився, щоб не сидіти вдома. Марія була вагітна нашим молодшим сином, Данилом. Між нами не було тепла — лише щоденні клопоти, втома і приховане роздратування. Ми жили, як співмешканці, а не як подружжя.
Саме тоді я зустрів Олену.
«Можна присісти?» — спитала вона, стоячи біля лавки в парку Сосновий Бір, де я пив каву з картонного стаканчика. Вона мала легку усмішку і довге волосся, зібране в недбалий хвіст.
«Звісно», — відповів я, посуваючись.
Не знаю, як ми заговорили. Спершу про спеку, потім про роботу, а потім — про все на світі. Її голос був м’яким, а очі — відкритими, без осуду. Вона працювала в бібліотеці, любила книги і розповідала про них так, ніби кожна була частиною її життя.
Ми бачилися ще кілька разів. Без планів, без обіцянок. Просто розмови, кава, прогулянки. Але одного дня, коли Марія була на збереженні в лікарні, я пішов до Олени додому. Я знав, що це помилка. Що це може все зруйнувати. Але я пішов. Я зрадив своїй дружині. І тоді я не знав, що це лише початок.
Минуло два місяці. Я думав, що все позаду. Олена перестала писати, а я не шукав її. Я повернувся до сімейного життя: пелюшки, недоспані ночі, напружені розмови з Марією. Я відчував провину, але ховав її за роботою і батьківськими обов’язками. Я намагався бути тим, ким мав бути.
А потім задзвонив телефон.
«Привіт, це я», — почув я знайомий голос.
— Олена? — перепитав я, відчуваючи, як усе в середині мене стискається.
— Нам треба поговорити.
Я сидів у машині біля дитсадка, чекаючи, поки старша донька, Софія, вийде з занять. Мої руки спітніли, хоча в машині було прохолодно.
— Що сталося?
— Це не для телефону. Зможеш сьогодні ввечері?
Я мав відмовити. Сказати, що не можу, що не хочу. Але щось у мені піддалося.
— Добре. Де?
Ми зустрілися в тому ж парку. Вона сіла на лавку, не дивлячись на мене, і одразу сказала:
— Я чекаю дитину.
Я отетерів, ніби світ зупинився. Вона пояснила, що нічого від мене не вимагає, що не хоче руйнувати мою сім’ю. Але я не чув її слів. Усе, що я відчував, — це паніка. Той один раз, який мав бути просто помилкою, тепер повертався, як бумеранг.
Я почав переказувати їй гроші. Невеликі суми, які міг приховати від Марії. Казав, що це на «ліки» чи «обстеження». Олена не просила, але чітко дала зрозуміти, що потребує підтримки. Вона не згадувала про батьківство напряму, але між її словами читалося: «Це твоя відповідальність». Я відчував, як мене затягує в прірву.
«Знову нічого не лишилося», — якось сказала Марія, переглядаючи банківські виписки. — Ти щось купував?
— Та… на роботі потрібен був інструмент, — збрехав я, відводячи погляд.
Брехня почала рости, як снігова куля. Я втрачав контроль. На роботі я був розсіяним, вдома — відстороненим. Навіть Софія помічала.
— Тату, ти чому такий сумний? — спитала вона якось, коли я забув забрати її з танців.
Я подивився на неї і відчув, як усе в середині мене стискається. Я пообіцяв собі, що покінчу з цим. Що більше не бачитиму Олену. Але тоді прийшло повідомлення: «Хочеш знати, хто буде?»
Я не відповів. Але вона надіслала ще одне: «Це дівчинка».
Дівчинка. Олена надіслала мені фото з УЗД із підписом: «Твоя донька». Я дивився на розмите зображення, ніби воно могло дати відповіді. Хто я? Хороший чоловік? Батько? Чи просто брехун? Через тиждень вона попросила зустрітися.
— Я не можу сама, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Не про гроші йдеться. Я не хочу бути сама з дитиною, чий батько ховається.
— Ти хочеш, щоб я покинув сім’ю? — запитав я, відчуваючи, як голос тремтить.
— Ні. Але я не хочу бути твоєю таємницею. Або ти є, або тебе немає.
Так почалася наша угода. Я допомагав їй: купував продукти, платив за лікаря, іноді возив її на обстеження. Усе виглядало як допомога подрузі. Але кожна така поїздка була як подія, що залишала слід у середині мене. Марія не знала, але відчувала. Вона стала холоднішою, відстороненішою.
— Ти десь не зі мною, — сказала вона якось увечері, коли ми лягали спати. Її голос був тихий, але важкий.
Я не відповів. Як я міг? Я приносив додому не запах чужих парфумів, а тягар іншого життя.
Коли донька Олени народилася, я не був там. Вона лише написала: «Вона здорова. Її звати Анна». Я приїхав через кілька днів. Олена передала мені дитину, ніби це було щось буденне.
— Подивись. У неї твої очі.
І справді, у неї були мої очі — карі, з довгими віями. Я тримав її, і в мені боролися два почуття: гордість і страх. Я не міг бути її батьком. Не так, як для Софії та Данила. Але я не міг і відвернутися.
Брехня ставала дедалі важчою. Я ховав телефон, вигадував історії про пізні зміни на роботі, переказував гроші, називаючи це «допомогою другу». Але одного дня Марія знайшла квитанцію.
— Хто така Олена К.? — спитала вона, тримаючи папірець. Її голос був спокійним, але очі палахкотіли.
Я не відповів. Я дивився на неї — на жінку, з якою прожив десять років, яка народила мені двох дітей. І не знайшов слів. Одне слово могло все зруйнувати.
— Не хочеш говорити? Гаразд, — сказала вона тихо. — Але я не сліпа.
Відтоді між нами виріс мур. Ми жили разом, виховували дітей, але між нами була прірва. Марія більше не питала, але я знав: вона щось підозрює.
Минуло дванадцять років. Анна — підліток. Вона живе з Оленою в іншому районі Черкас, і я не знаю, чи вона знає про мене. Олена перестала писати після того, як я відмовився офіційно визнати батьківство. Я не зміг. Не вистачило сміливості. Я боявся втратити Софію, Данила, Марію — усе, що мав.
Вдома ми з Марією живемо, як сусіди. Вона ніколи більше не згадувала квитанцію, але я бачу в її очах, що вона знає більше, ніж говорить. Можливо, вона мовчить заради дітей. Можливо, заради себе. Я намагаюся бути хорошим батьком для Софії та Данила. Іноді здається, що я стараюся забагато, ніби хочу компенсувати те, що не даю Анні.
Найважче — коли Данило обіймає мене, а я згадую про дівчинку, яку бачив лише раз. Чи є в неї хтось, хто замінює їй батька? Чи потрібен я їй? Чи знає вона, що я існував у її житті лише як тінь?
Моя таємниця — як камінь, що тягне вниз. Я навчився з ним жити, але він нікуди не зникає. Якщо правда спливе, чи зруйнує вона все? Чи зможе Марія пробачити? Чи захоче Анна знати, хто я? І чи зможу я колись пробачити сам себе?
