Я була «молода та рання». Батьки на мене не звертали особливої уваги – любили з’ясовувати стосунки між собою! У них там серіали були – то сходилися, то розходилися, в результаті вирішили завести мені маленького братика, щоб помиритися, коли мені було вже 13 років, але батько покинув сім’ю буквально через рік. Мама зайнялася вихованням брата, а я належала сама собі з усіма наслідками. Моя поведінка заважала мамі ростити мого братика, і я її розумію – що хорошого в тому, що дочка приходить серед ночі, або влаштовує сцени? Загалом, у 18 років мене виставили з дому.
Я поїхала до бабусі – майже в село, ну точніше – в селище. Ми з нею жили в квартирі старого двоповерхового будинку. Бабуся добра, посадила мене до себе на шию: я не працювала, а вона мене годувала. Вона була медсестрою в районці, ходила в зміну, а я, щоб не нудьгувати, стала приводити друзів гарно провести час. Бабуся не лаяла, просто просила прибирати за собою, щоб вона приходила в чисту квартиру. Під час чергової вечірки до нас додому зайшов хлопець, набагато старший за мене – він прийшов забирати свого молодшого брата, який добряче нагулявся. Ось цей хлопець і став моїм майбутнім чоловіком.
Йому було 28 років, мені 19. Гарний, розумний, сильний, добрий, а я ось така – без дому і роботи, зате вперше закохалася по вуха. У селищі всі його відмовляли від зустрічей зі мною, але він не звертав уваги і через півроку ми з ним розписалися. Щоб селище не смакувало наше весілля, вирішили гуляти його в районному місті в ресторані: я, чоловік, його мама і брат, моя бабуся і пара свідків. Усе! Я ще дуже ображалася, що у мене не таке весілля. Ну й добре, відгуляли, стали жити у чоловіка в окремій квартирі. Я подарувала йому відразу двійню – двох хлопчиків! Щастя чоловіка не було меж, а я завила – тепер я точно не маю волі і свободи!
Спочатку мені допомагала бабуся, але її не стало скоро, квартиру на мене залишила. Коли синам було 3 роки, ми відправили їх в садок, а я пішла працювати в маленький магазин у частині, куди часто заходили люди в формі. Ось, в одного з них я закохалася. Мені подобалося те, що він такий, як я в молодості – його цікавила одна романтика. Вирішила втекти разом з ним, коли він відслужить. Я продала квартиру і поклала гроші на свій рахунок – в принципі, чоловік про це знав, але був не в курсі для чого. А в один з прекрасних днів, я залишила чоловікові записку – що й до чого, сіли з моїм коханим в поїзд і поїхали за тисячу кілометрів. Чоловік мені дзвонив, я плакала, але сказала, щоб він ростив дітей і подавав на розлучення, тому що я не повернуся!
У мого кохання була своя кімната у гуртожитку, ми жили там, ось там і протринькали всі мої гроші за рік. А потім я йому набридла, і він мене покинув. Я обережно зателефонувала чоловікові, щоб дізнатися, як і що. Він холодно відповів, щоб я поставила печатку в паспорті про розлучення і більше їх не турбувала з синами – вони мене забули. Ну я й пішла куди очі дивились. Жила з тим хто приймав, десь працювала, щось навіть інколи їла. Так минуло вже сім років.
Зараз я ніби від сну прокинулась! Чоловіка у мене немає, знімаю квартиру наполовину з колегою (напарниця в магазині), і дуже хочу повернутися до чоловіка з хлопчиками. Я дзвонила не так давно свекрусі, вона сухо сказала, що у них все нормально і просила не дзвонити.
Пробувала зв’язатися з мамою – майже що те ж саме, я їй до лампочки. У соціальних мережах я не знаходжу чоловіка (він таке не любить), бачу тільки його друзів, але вони мене вносять в чорний список. Ось такі у мене справи. Що ж мені робити?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
