Я позичила Катерині Іванівні 10 000 гривень, повіривши її сльозливим розповідям про термінові проблеми. Пройшло пів року, а свекруха й не думає повертати борг, уникаючи будь-яких розмов про це.
— Ольго, ти серйозно? — голос Катерини Іванівни, моєї свекрухи, тремтів від удаваної образи. Вона стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках ганчірку, ніби це був її щит. — Ти справді прийшла до мене додому, щоб говорити про суд?
— Катерино Іванівно, я не погрожую, — відповіла я, стараючись тримати голос рівним, хоч усередині все кипіло. — Я просто хочу, щоб ви повернули 10 000 гривень, які я вам позичила. Минуло пів року. Ви обіцяли віддати за місяць.
— Ох, ти ж знаєш, як усе складно, — вона театрально зітхнула, відводячи погляд. — Банк, пенсія, усе це… А ти одразу про суд! Ми ж родина!
— Родина не означає, що можна брати чужі гроші й не повертати, — сказала я, відчуваючи, як серце стукає. — Я дала вам ці гроші, бо довіряла. Але ви навіть не згадали про них. Жодного разу.
Вона різко повернула голову, її очі звузилися.
— Ти звинувачуєш мене? Мене, яка ставиться до тебе, як до доньки? — її голос став тихішим, але в ньому відчувалася образа. — Може, тобі варто поговорити з Дмитром. Він би зрозумів.
— Я вже говорила з Дмитром, — відрізала я. — І знаєте що? Я втомилася бути тією, хто завжди все розуміє. Час повертати борг.
Вона мовчала, лише стискала ганчірку сильніше. А я відчула, як у мені щось змінилося. Вперше я не відступила.
Я — Ольга, мені 32, і я бухгалтер. Цифри — це мій світ. Вони чіткі, логічні, не брешуть. На відміну від людей. Я заміжня з Дмитром уже шість років. Він — добрий, спокійний, із посмішкою, яка колись змусила моє серце тьохнути. Але останнім часом я все частіше запитую себе: як чоловік, який уникає конфліктів і завжди виправдовує свою матір, може бути частиною мого впорядкованого життя?
Моя свекруха, Катерина Іванівна, — це окрема історія. Вона з тих жінок, які завжди знають, як краще, і вміють сказати щось так, що ти відчуваєш себе винною, навіть якщо права. Вона ніколи не скаже прямо, що ти щось робиш не так, але її погляд, її тон, її “ну, ти ж розумієш” — це як голка. Дмитро завжди повторює: “Вона просто така, Олю, не бери близько до серця”. Але як не брати, коли йдеться про 10 000 гривень, які я їй позичила, а вона й не думає їх повертати?
— 10 000? — очі моєї подруги Марії округлилися, коли я розповіла їй усе за чашкою кави в нашому улюбленому кафе “Світло”. — Ольго, ти що, зійшла з розуму? Це ж не 500 гривень!
— Я думала, вона справді в біді, — зітхнула я, розмішуючи цукор у чаї. — Катерина Іванівна розповідала, що в неї проблеми з банком, що пенсію затримують, що якийсь кредит треба закрити. А вона ж мама Дмитра. Як я могла відмовити?
— Мама Дмитра, — Марія скривилася, повторюючи мої слова з іронією. — І що каже твій Дмитро?
— Він каже, що я роблю з мухи слона, — я відчула, як горло стискається від образи. — Що це “просто гроші”. Але, Маріє, це не про гроші. Це про повагу. Про те, що вона поводиться так, ніби я їй щось винна.
Марія поставила чашку на стіл і нахилилася ближче.
— Олю, ти права. Це не про 10 000. Це про те, що вона тебе не поважає. І, здається, Дмитро теж цього не бачить. Ти впевнена, що він на твоєму боці?
Я не знала, що відповісти. Її слова влучили в саму суть. Я почала відчувати, що ця історія з грошима — не просто невдала позика. Це було щось більше. Щось, що змушувало мене сумніватися в усьому.
Того вечора я зібралася з духом і пішла до Катерини Іванівни. Вона жила в старому будинку на околиці міста, і я, як завжди, відчувала легкий дискомфорт, заходячи до її квартири. Там завжди пахло супом і якоюсь старовинною побутовою хімією.
— Катерино Іванівно, — почала я, поправляючи сумку на плечі, — я хотіла поговорити про ті 10 000. Минуло вже пів року. Ви казали, що повернете за місяць.
Вона глянула на мене, ніби я сказала щось смішне, і засміялася.
— Ох, Ольго, про які гроші ти? — її голос був легким, ніби ми говорили про погоду. — Усе буде, не переживай. Просто банк такий безлад влаштував, ти не уявляєш. Давай краще чаю вип’ємо?
— Я не хочу чаю, — відповіла я, відчуваючи, як терпіння тане. — Я просто хочу знати, коли ви зможете повернути. Мені треба планувати свої витрати.
— Планувати? — вона підняла брови, ніби я сказала щось абсурдне. — Олю, не будь такою серйозною. Усе вирішиться. Ходімо, я тобі пиріг покажу, щойно спекла.
Я пішла додому, відчуваючи себе дурною. Вона навіть не намагалася серйозно відповісти. А вдома на мене чекав Дмитро, який, як завжди, сидів на кухні з телефоном.
— Я говорила з твоєю мамою, — сказала я, стараючись не підвищувати голос. — Вона й не думає повертати гроші. Сказала, що я драматизую.
— Олю, — Дмитро зітхнув, відкладаючи телефон. — Ну, це ж мама. Вона віддасть, коли зможе. Чого ти так переживаєш?
— Бо це не просто гроші, Дмитре! — я не витримала. — Вона поводиться так, ніби я їй щось винна. А ти… ти завжди на її боці.
Він подивився на мене, але нічого не сказав. І це мовчання боліло більше, ніж будь-які слова.
Через кілька тижнів я випадково почула розмову, яка перевернула все. Я поверталася з роботи й увійшла до квартири тихо, бо забула ключі від поштової скриньки. Дмитро сидів у вітальні, розмовляючи по телефону. Його голос був низьким, майже змовницьким.
— Мамо, вона не дізнається, не хвилюйся, — сказав він, і я завмерла в коридорі. — Ми ж домовилися, що це не позика. Це… ну, допомога. Я знаю, що в тебе немає грошей, щоб віддати. Але давай просто не робити з цього проблему, добре?
Моє серце заколотилося. Я відчула, як підлога піді мною провалюється. Це була не просто забудькуватість Катерини Іванівни. Це була спланована брехня. І Дмитро був у ній замішаний.
— Дмитре! — я увірвалася до кімнати, і він здригнувся, мало не впустивши телефон.
— Олю, я… — він спробував посміхнутися, але його очі видали паніку. — Ти все не так зрозуміла.
— Не так? — я відчувала, як голос тремтить. — Ти знав, що вона не поверне гроші. І не сказав мені. Ти мене обманув.
— Мамі було важко, — пробурмотів він. — Я думав, ти зрозумієш. Ти ж заробляєш більше, я думав…
— Ти думав, що я просто забуду про 10 000? — перебила я. — Це не про гроші, Дмитре. Це про довіру. І ти її зруйнував.
Я пішла до спальні, зачинила двері й сіла на ліжко. Усе, у що я вірила, розсипалося за одну мить. Мій чоловік, якого я вважала своїм партнером, вибрав бік своєї матері. І я залишилася сама.
Я не могла тримати це в собі. Наступного дня я поїхала до батьків. Мама зустріла мене чаєм і свіжими пиріжками, але одразу помітила, що зі мною щось не так.
— Олю, що сталося? — запитала мама тихо, коли ми сіли на кухні. — Ти якась не своя.
— Мамо, я… — я відчувала, як сльози підступають, але стрималася. — Я позичила свекрусі 10 000 гривень. Вона не повертає. А Дмитро… він знав, що вона не віддасть. І не сказав мені.
Мама зітхнула, а тато, який сидів поруч із газетою, відірвав погляд від сторінки.
— Олю, — сказав тато, — ти зробила помилку, коли дала гроші без розписки. Але це не твоя провина. Вони повелися нечесно.
— Я відчуваю себе такою дурною, — зізналася я. — Я думала, що допомагаю родині.
Мама поклала руку мені на плече.
— Ти розумна. Ти довіряла. Але тепер тобі треба вирішити, що робити далі. Ти не можеш дозволити їм так з тобою поводитися.
Їхні слова дали мені сили. Я зрозуміла, що не можу просто чекати, поки все “вирішиться”. Я мала діяти.
Я вирішила ще раз поговорити з Катериною Іванівною. Цього разу я була готова до її маніпуляцій. Я подзвонила у двері, і вона відчинила, як завжди, з посмішкою, яка здавалася щирою лише на перший погляд.
— Олю, який сюрприз! — сказала вона. — Заходь, я саме чай заварюю.
— Катерино Іванівно, я не хочу чаю, — відповіла я холодно. — Я хочу поговорити про гроші. Якщо ви не повернете 10 000 до кінця місяця, я звернуся до суду.
Вона застигла, її посмішка зникла.
— Ти серйозно? — перепитала вона. — Ти погрожуєш мені, своїй свекрусі?
— Я не погрожую, — сказала я. — Я встановлюю межі. Ви взяли мої гроші, обіцяли повернути й не зробили цього. У мене є докази, що я вам їх дала. І я не дозволю більше себе обманювати.
Вона спробувала щось сказати, але я підняла руку.
— Я не хочу чути виправдань. Ви маєте місяць. І це не обговорюється.
Я вийшла з дому, відчуваючи себе іншою людиною. Вперше за довгий час я відчула, що можу постояти за себе. Катерина Іванівна сиділа мовчки, стискаючи ганчірку, а я йшла додому з високо піднятою головою.
Минуло кілька тижнів. Катерина Іванівна так і не повернула гроші. Дмитро став тихішим, уникав розмов про це. Він, здається, сподівався, що я здамся, що все повернеться на свої місця. Але я вже не була тією Ольгою, яка мовчки ковтала образи. Я почала задумуватися про наш шлюб, про те, скільки разів я жертвувала собою заради його комфорту, заради його сім’ї. Чи було це кохання? Чи просто звичка?
— Олю, ти не можеш вічно тримати це в собі, — сказала Марія, коли я розповіла їй про все за черговою чашкою кави. — Ти заслуговуєш на повагу. І якщо Дмитро не може тобі її дати, то що ти робиш у цих стосунках?
Її слова змусили мене задуматися. Я не отримала своїх 10 000 гривень назад. Але я повернула собі дещо важливіше — відчуття власної гідності. Я почала ставити межі, говорити “ні”, коли відчувала, що мене використовують. І це змінило все.
Минуло ще трохи часу. Я почала більше часу проводити з батьками, з Марією, з собою. Я записалася на курси малювання, про які давно мріяла, але завжди відкладала. Я почала слухати себе — свої бажання, свої мрії. І відчула, як у мені росте сила.
Але питання залишилося. Що робити з нашим шлюбом? Чи можу я пробачити Дмитра? Чи можу я жити з людиною, яка поставила комфорт своєї матері вище моєї довіри? Я не знаю відповіді. Але я знаю, що більше не дозволю, щоб мене змушували відчувати себе меншою, ніж я є.
А що б ви зробили на моєму місці? Як знайти баланс між любов’ю до людини та повагою до себе? Чи варто боротися за стосунки, коли довіра підірвана, чи краще відпустити й рухатися далі?
