Я поїхав на заробітки в Чехію, бо так хотіла дружина. В планах було якнайшвидше купити своє житло. Кожен день розлуки був важким і виснажливим, але думка про нашу зустріч живила моє серце. Я влаштував їй сюрприз, приїхавши додому без попередження, але виявив, що дружина вчинила мені найгірший подарунок
Я завжди думав, що наша любов із Яриною – це міцний дуб, який не зламають жодні бурі. Працював день і ніч за кордоном, щоб вона мала все необхідне в Україні. Повернувся, а вдома… тільки порожнеча.
— Ярино, що це означає? Де всі речі? Чому ти не відповідаєш на дзвінки?
— А це має якесь значення, Ілля? Минуло стільки часу. Все змінилося.
— Змінилося? Я надривався там, щоб ми могли жити краще! А ти? Ти просто вирішила, що мені тут не місце?
— Ти сам обрав такий шлях. Твоя робота була важливіша за мене, за нас. Навіщо було повертатися?
— Ти жартуєш? Я повертався до дружини, додому!
— Ти більше не маєш тут дому.
Моє життя завжди було просте і пряме. Народився і виріс у невеликому містечку на Полтавщині. Після школи пішов працювати, щоб допомогти батькам. Ярина була моєю першою і, як я тоді вірив, останньою любов’ю. Зустрів її на місцевому святі, і її очі, як два сині озера, одразу полонили мене. Ярина була вчителькою молодших класів, завжди охайна, спокійна, з такою внутрішньою гідністю, що здавалося, вона просто створена для того, щоб бути дружиною і матір’ю.
Одружилися ми, коли мені було двадцять три, а їй двадцять один. Жили спочатку скромно, винаймали квартиру, але мріяли про власне гніздечко. Зарплати в Україні були такі, що на мрію доводилося збирати крихтами. Я працював на двох роботах – вдень на будівництві, ввечері розвозив продукти. Але грошей все одно ледве вистачало на життя.
Ярина одного разу сказала мені: — Ілля, ми так ніколи не назбираємо. Може, поїдеш за кордон? Сергій, пам’ятаєш, наш однокласник, казав, що в Чехії добре платять на заводі.
Мене охопив холод. Їхати від неї? Залишати рідну землю? Я вагався, але погляд Ярини був сповнений такої надії, такої віри в мене, що я не міг відмовити. Я знав, що вона гідна кращого життя. Я хотів, щоб вона могла купувати собі гарний одяг, щоб не думала про те, як дотягнути до зарплати. Щоб ми могли облаштувати наш дім, не відмовляючи собі в найнеобхіднішому.
— Ярино, а як ти тут сама? – спитав я.
— Не хвилюйся, коханий. Я доросла, впораюся. Ти ж знаєш, що я сильна. Це ж лише на час, поки ми не зберемо на свій дім. Потім ти повернешся, і ми більше ніколи не розлучимося. Це наш шанс.
Я повірив їй. Це був кінець осені дві тисячі вісімнадцятого року. Я сів у старий автобус, що прямував до Праги, з однією валізою, двомастами доларами в кишені і серцем, стиснутим від розлуки.
Перші місяці були виснажливі. Робота на складі з фасування запчастин. По дванадцять, а то й чотирнадцять годин на день. Холодний гуртожиток, де жили шестеро чоловіків з різних країн. Їжа – найпростіша, щоб заощадити кожен євро. Але щодня я згадував обличчя Ярини, її усмішку, і сили поверталися.
Щомісяця я відсилав їй майже всі зароблені гроші. Собі залишав лише на їжу і оплату житла. Ярина дзвонила мені майже щодня, розповідала про свою роботу, про подруг, про те, як облаштовує наш майбутній дім – поки що тільки в мріях. Вона постійно повторювала: — Ілля, ти мій герой. Ти робиш для нас неймовірне. Я дуже тебе люблю і чекаю.
Через рік ми вирішили, що час купувати невелику двокімнатну квартиру в нашому місті. Я взяв кредит, але більшу частину, майже п’ятдесят тисяч євро, ми вже мали. Ярина знайшла гарний варіант, і я, не бачачи, довірився їй і перекинув гроші.
— Ярино, все добре? Квартира тобі подобається? – питав я в черговій розмові.
— Так, коханий. Ти не повіриш, вона чудова! Велика, світла, з новим ремонтом. Ми будемо тут такі щасливі! Ти тільки приїжджай швидше.
Я працював, як віл. Змінив роботу, перейшов у будівельну бригаду, де платили значно більше, але і праця була важча. Мозолі на руках, постійна втома, біль у спині – все це здавалося дрібницею, бо ж я будував не просто стіни, я будував наше спільне майбутнє.
За три роки, до осені дві тисячі двадцять першого, я майже повністю погасив кредит. Ярина наполягала, щоб я приїхав у відпустку, але я завжди відкладав. Я думав: “Ще трохи. Ще кілька місяців, і ми повністю розрахуємося. Я приїду не на тиждень, а назавжди”. Ми вирішили, що я повернуся, коли ми остаточно закриємо всі фінансові питання.
Останні пів року наші розмови стали рідшими. Вона казала, що дуже зайнята на роботі, що втомлюється. Її голос був відсторонений, а дзвінки коротші. Я намагався зрозуміти, але втома і відсутність нормального сну не давали мені можливості глибоко замислитися. “Вона просто втомилася чекати”, – думав я, – “Треба швидше закінчувати”.
Нарешті я купив квиток додому. Вирішив не попереджати Ярину, зробити сюрприз. Це ж має бути щасливий момент! Ми ж так довго чекали цього!
Я приїхав у наше місто ввечері. Навіть не заїхав на вокзал, а одразу взяв таксі до нашого будинку. Таксист висадив мене біля під’їзду. Я піднявся на третій поверх і побачив… незнайомі двері. Світлі, нові, яких раніше не було.
Я зателефонував Ярині. Вона відповіла не одразу.
— Алло? Хто це? – її голос був напружений.
— Це я, Ярино! Я повернувся! Я стою біля дверей!
Тиша. Довга, нестерпна тиша. Потім вона тихо сказала: — Ілля, послухай, ти не повинен був так робити.
— Що не повинен? Я приїхав додому! Відкрий, будь ласка!
— Я не можу. Ілля, це більше не твій дім.
Я подумав, що це якийсь невдалий жарт. Але її тон, її слова…
— Ярино, що ти говориш? Це ж наша квартира!
— Ні, це моя квартира, Ілля. І тут живу не я одна. Ти ж не думав, що я буду чекати тебе вічно?
Наступні хвилини були як у тумані. Вона відчинила двері. За нею стояв чоловік, високий, років п’ятдесяти, в дорогому домашньому одязі. Ярина виглядала… абсолютно чужою. Її очі були холодними, а обличчя – кам’яним.
— Ілля, познайомся. Це Артем. Ми разом уже півтора року. А ця квартира… я продала ту, стару, і купила цю. Вона оформлена тільки на мене.
— Гроші… – прошепотів я. – Це були наші гроші!
— Ні, це були мої гроші. Ти ж їх мені пересилав, правда? А на себе ти тут нічого не оформлював. Вибач, але ти сам винен. Ти обрав роботу. А я обрала життя.
Мене охопило спустошення, ніби хтось вирвав із мене частину душі. Я не міг ні кричати, ні плакати. Я просто дивився на неї, на людину, яку любив і заради якої приніс у жертву роки свого життя.
Ярина зачинила двері, і я залишився сам у під’їзді. Поцілував холодну клямку і зрозумів, що моє життя, яке я будував із такою любов’ю і завзяттям, – це лише пісок, який розсипався в мить. Вона використала мої почуття і мою довіру, як сходинку до іншого життя.
Після цієї події я зустрів нашого спільного знайомого, Сергія. Він розповів мені, що Ярина почала зустрічатися з Артемом, впливовим бізнесменом, майже одразу після купівлі першої квартири. Сергій був здивований, що я нічого не знав, і чесно сказав: — Ілля, вона завжди була дуже прагматична. Ти просто став для неї фінансовим проектом.
Я оселився в маленькому готелі, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Я не міг повернутися до Чехії, я вже віддав там усі сили. І я не міг повірити, що три роки мого життя просто викинуті.
Я досі тут, у своєму рідному місті, намагаюся знайти нову роботу. Гроші, що залишилися, допомогли мені винайняти маленьку кімнату. Ярина тепер живе в розкоші, а я починаю все з нуля. Мій колишній найкращий друг, Андрій, якось сказав мені, намагаючись підбадьорити: — Нічого, Ілля. Ти сильний. Ти знову побудуєш свій дім. Тільки цього разу – для себе.
Я не знаю, скільки часу знадобиться, щоб залікувати цю діру. Я не шкодую про свою працю, я шкодую лише про свою сліпу довіру. Я віддав усе, що мав, людині, яка цього не цінувала.
Чи варто було жертвувати роками спільного життя, щоб забезпечити когось, хто зрештою тебе зрадить? Як ви думаєте, чи можливо після такого знову повірити в любов і розпочати все спочатку?
