Я повернувся з роботи на годину раніше, плануючи влаштувати Соломії сюрприз, але сюрприз чекав на мене. У нашому дворі стояв чужий позашляховик, а з нашої спальні долинав дзвінкий сміх
Я пропонував їй усе найкраще, що тільки міг. Вона мала шикарний будинок, дорогу автівку, я дарував їй розкішні подарунки. Робив усе, щоб Соломія була щаслива. Але їй завжди було мало. Вона хотіла більше, вимагала, дорікала. Її егоїзм зруйнував наш дім, а мій син тепер має таку матір. Мені соромно перед людьми.
— Ти, Тарасе, не мужик, а якийсь тюхтій! — прошипіла вона, дивлячись на мене згори вниз, хоча ми стояли на одному рівні.
— Чому ти так кажеш? Я роблю все, що можу! Ми живемо не гірше за інших. У нас є все, про що багато хто мріє.
— Мріють? Я не хочу, як багато хто, я хочу, як найкраще! Поглянь на Віку, вона живе набагато краще! Її чоловік купив їй заміську віллу, а ти? Ти нездара! — вона махнула рукою в бік нашого будинку, який ще вчора був її гордістю.
— Я працюю по дванадцять годин на день, щоб забезпечити цей рівень життя! Що ще я маю зробити?
— Я не знаю, але роби! — крикнула вона і різко розвернулася, залишивши мене самого на терасі.
Наші стосунки з Соломією ніколи не були простими. Ми познайомилися в університеті. Я тоді був простим хлопцем, вона — донькою досить впливових батьків. Вона привернула мою увагу своєю впевненістю і яскравою зовнішністю. Я закохався, як хлопчисько. Її батьки одразу мене не прийняли, вважаючи нерівнею. Але Соломія наполягла, і ми одружилися.
Спочатку все було чудово. Я обожнював її, намагався виконати будь-яке бажання. Вона, здавалося, відповідала мені взаємністю. Але з роками, і особливо після народження нашого сина Кирила, її вимоги почали зростати. Я закінчив університет і почав працювати у сфері будівництва. Швидко підіймався кар’єрними сходами, але, як виявилося, недостатньо швидко для моєї дружини.
Вона хотіла жити краще, ніж її подруги, краще, ніж її батьки. Їй було важливо демонструвати успіх. Навіть наші відпустки перетворилися на змагання — де відпочили ми, а де — Олена чи Леся.
— Минулого року ми були в Єгипті, — сказала вона якось ввечері, переглядаючи фотографії в телефоні. — А Леся з чоловіком на Мальдівах! Вони що, багатші за нас?
— Соломіє, ми чудово відпочили. Яка різниця, де була Леся?
— Велика! Це показник! Ти не розумієш, Тарасе, що про нас говорять? Що твій бізнес прогорає?
— Мій бізнес процвітає! Я заробляю достатньо!
— Недостатньо, якщо я не можу похвалитися!
Її слова завжди ранили мене. Я відчував себе вічним боржником, який ніяк не може розплатитися.
Кирило народився, коли ми жили ще у двокімнатній квартирі. Це був щасливий час, принаймні для мене. Соломія, правда, скаржилася, що коляска не поміщається у ліфті, а іграшки сина захаращують вітальню. Через рік я взяв великий кредит і купив наш перший будинок у передмісті Києва. Він був просторий, із власним подвір’ям.
— Нарешті! — сказала вона тоді, оглядаючи вітальню. — Можна буде запрошувати гостей і не соромитися.
Я очікував іншої реакції, але промовчав.
Через п’ять років ми переїхали у ще більший, розкішніший будинок, який я сам проєктував і будував. Я вклав у нього всю свою душу. У Соломії була окрема гардеробна, величезна кухня, яку вона рідко використовувала, і тераса з видом на ліс.
— Тепер ми можемо жити, як люди, — констатувала вона.
Але її незадоволення не зникло, воно просто змінило вектор. Тепер їй не подобалися мої друзі — вони, мовляв, не відповідають нашому статусу. Їй не подобалася моя машина — застара. Вона постійно критикувала мої рішення, мої справи. Вона стала холодною і відстороненою, іноді здавалося, що ми сусіди, а не подружжя.
Наші стосунки остаточно зіпсувалися приблизно рік тому. Я був завантажений на роботі. Реалізовував великий проєкт і працював до пізньої ночі. Соломія ж жила своїм життям. Вона їздила на спа-процедури, зустрічалася з подругами і займалася фітнесом. Кирило більшість часу проводив з нянею, хоча йому вже було десять років.
Одного разу ввечері я повернувся додому дуже пізно. Соломія сиділа на кухні.
— Ти знову пізно, — її голос був натягнуто спокійним, що завжди передвіщало бурю.
— Так, у мене був важливий дзвінок з партнерами. Ми майже завершили угоду.
— Ти навіть не запитав, як пройшов мій день. Я, між іншим, захворіла.
— Прости, сонечко. Щось трапилося? Ти виглядаєш… не дуже.
— Ти завжди так говориш, коли не хочеш слухати! — вона вскочила. — Я захворіла, а ти на роботі! Хто мені подасть чай? Хто потурбується?
— Я можу зробити це зараз.
— Запізно! Ти егоїст! Тобі потрібні лише твої угоди і твої гроші.
— Наші гроші! Я заробляю для нас. Для тебе і Кирила!
— Ні, для себе! Щоб потім вихвалятися, який ти успішний! Мені не потрібен твій успіх, якщо тебе немає вдома! — вона почала плакати.
Я втомився від цих постійних звинувачень. Я втомився від того, що я завжди поганий. Тоді я відповів різко:
— Що ти від мене хочеш, Соломіє? Я вже не знаю, як тобі догодити. Я втомився від постійних докорів.
— Я хочу, щоб ти був чоловіком! Справжнім, а не тільки бізнесменом!
— Я чоловік! Я забезпечую сім’ю, я будую для тебе цей дім! Що ти називаєш чоловіком?
— Я не буду з тобою сперечатися! Ти не зрозумієш.
Вона втекла з кухні, залишивши мене з відчуттям глибокої образи і спустошення. Наші розмови завжди закінчувалися однаково: моїм відчуттям провини і її незадоволенням.
Але справжній подив я пережив місяць тому. Минуло вже майже три місяці, як ми жили в різних кімнатах. Фізична близькість зникла, емоційна — тим більше. Я не знав, що робити. Розлучення здавалося неминучим, але я боявся за сина.
Якось я прийшов додому раніше, близько шостої. У дворі стояв чужий, дорогий чорний позашляховик, якого я раніше не бачив. Я зайшов у будинок, і почув голоси з вітальні. Це був не просто сміх, це були якісь дуже дивні звуки.
Я зайшов у вітальню. Соломія була там, на нашому білому дивані, з якимсь чоловіком. Він був старший за мене, в дорогому костюмі. Вони сиділи в обіймах, а на столику стояла відкрита пляшка червоненького і два келихи. Побачивши мене, вона навіть не здригнулася.
— Тарасе, ти так рано, — вона сказала це з такою байдужістю, ніби я зайшов у чужий дім.
— Хто це? Що тут відбувається?
— Це мій друг, Богдан, — вона навіть не відсторонилася від нього. — Ми просто розмовляємо.
— Розмовляєте? В моєму будинку? На моєму дивані?
— Нашому. Це і мій дім теж, не забувай. А Богдан — мій бізнес-партнер. Він прийшов обговорити одну справу.
— Соломіє, Кирило вдома! Він зараз прийде!
— Няня з ним у дитячій, вони дивляться мультфільми. Не треба тут влаштовувати сцен.
Богдан встав, натягнув на обличчя неприємну посмішку і простягнув мені руку.
— Радий знайомству, Тарасе. Соломія багато про тебе розповідала.
Я не відповів, лише подивився на дружину.
— Богдане, ми закінчимо розмову пізніше, — сказала Соломія, дивлячись на мене з викликом.
Він кивнув і, забравши свій портфель, вийшов.
Коли ми залишилися самі, я не витримав.
— Що це було? Це — наш дім! У нас є син!
— А що це було? — вона знову була холодна як лід. — Ти місяцями не звертаєш на мене уваги, приходиш додому, коли вже пізно. Я жива людина! Мені потрібна увага, мені потрібне тепло.
— І ти шукаєш його з чужими чоловіками в нашому домі?
— Він не чужий, він — успішний чоловік, який знає, чого хоче жінка. Ти цього не знаєш і ніколи не знав.
— Ти зраджуєш мені?
— Я не зраджую. Я живу. Я втомилася бути прикрасою твого успіху. Богдан — це людина, яка бачить у мені жінку, а не просто матір твого сина і господиню дому.
Наш син Кирило саме в цей момент вийшов з дитячої.
— Тату, мамо, ви чого кричите? — його маленьке обличчя було налякане.
Соломія одразу змінила тон.
— Нічого, синку. Ми просто обговорюємо робочі моменти. Іди, зараз вечеря.
Вона повела його на кухню.
Я стояв посеред вітальні, розуміючи, що світ, який я будував, розсипався на шматки. Це був не просто факт зради, це було публічне приниження, демонстрація її зневаги до мене і нашої сім’ї.
Після того вечора наші стосунки стали ще гіршими. Я намагався поговорити з нею, дізнатися, що вона відчуває.
— Я хочу розлучення, — сказала вона мені через тиждень. — Я втомилася від цієї імітації сім’ї. І ти втомився.
— А як же Кирило?
— Він залишиться зі мною. Я забезпечу його всім. Богдан допоможе.
— Богдан? Ти вже плануєш жити з ним?
— Не твоя справа, Тарасе. Але Кирило матиме все найкраще. І знаєш що? — вона знизила голос. — Я не хочу, щоб він бачив, який його батько невдаха.
Ці слова кололи найсильніше. Я, який стільки вклав у наш дім, у наше життя, виявився в її очах нікчемою. Тепер я живу в невеликій орендованій квартирі. Розлучення ще триває. Я борюся за те, щоб Кирило жив зі мною або хоча б проводив зі мною більше часу. Соломія ускладнює все, вимагає великі аліменти і намагається налаштувати сина проти мене.
— Мама сказала, що ти дуже зайнятий, — сказав мені Кирило вчора під час нашої прогулянки.
— Я зайнятий, синку, але завжди знайду час для тебе. Завжди.
— А чому ти живеш окремо? Мама каже, що тобі так зручніше.
Мені було важко пояснити дитині, що його мати руйнує нашу сім’ю через свою жадібність і егоїзм.
Я дивлюся на свого сина і мені прикро, що він має таку матір. Вона думає лише про себе, про свій комфорт, про те, що скажуть інші. Її пріоритети зруйнували мій дім. Вона зробила мені боляче, вона знецінила все, що я робив для неї.
Я не знаю, чи зможу я колись відновити довіру до жінок, і чи пробачить мені син, що я не зміг зберегти для нього повноцінну сім’ю.
Скажіть, чи є сенс продовжувати боротьбу за Кирила, коли його мати має таку владу і такі зв’язки, як Богдан? Чи варто виривати дитину з того розкішного, але холодного світу, який вона йому створює? Що б ви зробили на моєму місці?
